Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
“Хорх” зник за поворотом. Галкін вивів машину на просіку. Ще раз огледілись і вискочили на шосе. Поїхали у протилежному напрямку, ніж машина з гауптштурмфюрером. Раптом Федько тривожно йойкнув.
— Подивіться назад, — сказав занепокоєно, — по-моєму, це той самий “хорх”.
Кремер озирнувся. Галкін не помилився: потужний “хорх” йшов за ними.
— Швидше, Федю! — наказав Карл. — Вони не повинні наздогнати нас!
Галкіна не треба було підганяти — стрілка спідометра вже наблизилась до стокілометрової відзначки. Федько нахилився вперед, зціпивши зуби і міцно
Кремер озирнувся. Відстань між ними зменшилась — “хорх” ішов метрів за триста. Карл уявив, як там зараз приготували зброю, а Харнак лається крізь зуби…
Так, у них з Федьком одна надія — швидкість. Певно, Харнак патрулював на шосе і, одержавши повідомлення, що рація вийшла в ефір, вирішив зайняти позицію біля лісу. “Хорх” проминув місце їхньої стоянки і десь за два кілометри, де починається поле, розвернувся. А потім гестапівці побачили на шосе машину, яка виїхала з лісу, і пішли навздогін.
Тепер — швидкість! Побачивши Кремера в “мерседесі”, Харнак, звичайно, здивується, але машину неодмінно обшукає. Можна, правда, непомітно викинути рацію… А що потім? Брати Шиші навряд чи продадуть їм ще один апарат, навіть за долари. Та й все одно — хоч рацію не знайдуть — підозра у гестапівців залишиться, а це рівнозначно провалу.
А “хорх” поступово наздоганяє їх. Давай, Федю, дорогий, тепер все залежить від тебе…
Попереду крутий поворот. Галкін проминув його так, що у Карла обірвалося серце: якась мить — і “мерседес” полетів би догори колесами у кювет. Федько вирвав машину вже з обочини і кинув її на крутий підйом так, що мотор ледь не задихнувся — лише застогнав, а. потім заревів ще лютіше, набираючи швидкість.
На цьому повороті Федько виграв у “хорха” сотню метрів. Далі шосе було майже пряме, лише з крутими спусками й підйомами, і “хорх” тут мав явну перевагу. Віддаль скорочувалась метр за метром: триста, двісті сімдесят, двісті сорок…
— Нам залишилось п’ять кілометрів, Федю, — сказав Карл. — Там треба з’їжджати на путівець, дорога суха, ми вдаримо їм в обличчя такою курявою, що вони мусять відстати.
Галкін нічого не відповів. Та й що міг сказати, коли вже до краю натиснув на акселератор? Тепер від нього нічого не залежало — стрілка спідометра зупинилась біля останньої цифри на щитку, і нічого вже їм не допоможе, якщо в “хорха” є ще запас швидкості.
Ось і перші постріли. Це добре — виходить, у них нерви не витримали. На такій відстані влучити в “мерседес” може лише сліпа куля, а вони ж висунулись по пояс у вікна, це відразу відіб’ється на швидкості. Вони зрозуміли це і припинили стрілянину. Але ж Галкін виграв на цьому ще півсотні метрів. Вони ж не знають, що до повороту на путівець залишилось не так уже й багато. Два кілометри, півтора… Ось за тим горбком звернуть до лісу… Аби не підвела машина…
Федько не ризикнув на великій швидкості з’їжджати на путівець: не дай боже тепер, коли їхні шанси так зросли, перекинутись чи розтрощити передній міст. Почав гальмувати за двісті метрів до з’їзду і, коли “хорх” майже наздогнав їх і офіцер у чорному мундирі висунувся з пістолетом у вікно, югнув крутим спуском через кювет до лісу, піднявши відразу за собою густу жовту хмару і сховавшись за нею, як за димовою завісою.
Позаду лунали постріли, а “мерседес” вже мчав лісовим путівцем, знов набираючи швидкість. Сімдесят-вісімдесят — для такої дороги це навіть забагато. Машину кидало на вибоїнах, залізо стогнало й рипіло.
Закінчився ліс, і путівець почав петляти між кукурудзяними й картопляними полями. Тепер було видно, як відстали від них переслідувачі — “хорх” ішов за півкілометра, тягнучи за собою пишний жовтий шлейф.
— Аби тепер не наскочити на цвях, — буркнув Галкін, повертаючи на дорогу, яка вела до темного лісу вдалині. — Аби тільки все гаразд…
Кремер також вдивлявся у цю темну смугу на обрії. Там чекали на них партизани. Аби тільки не прогавити їх. Хтось з хлопців стоятиме з фірою на узбіччі дороги — начебто тріснула вісь, і газда ремонтується.
Ліс відразу почався густий і темний. Путівець вузький, нероз’їжджений, “мерседес” аж загудів на вибоях. Довелось трохи збавити швидкість.
Пішли повороти, Галкін — і як це йому тільки вдавалось — крутив рулем, кидаючи машину між деревами. Ген уже й фіру видно. Хтось за нею замахав руками, Галкін загальмував так різко, що автомобіль пішов юзом, бампером зачепив фіру й перекинув її. Карл вискочив з машини, побіг назустріч хлопцям, що вискочили з-за кущів.
— Лягай! — закричав. — Лягай, зараз тут будуть гестапівці.
Побачив, як зникли в кущах партизани. Останнім біг Галкін — хтось вискочив з-за дерева, схопив його за руку, смикнув, і обоє покотились у канаву.
Рев мотора заповнив ліс. З-за повороту вилетів “хорх”. Заверещали гальма — зупинився біля “мерседеса”. Харнак кинувся до машини Кремера, за ним ще четверо з автоматами. Впевнившись, що у “мерседесі” нікого нема, гауптштурмфюрер вилаявся.
— Вони не могли далеко втекти! — вигукнув і побіг до кущів, де причаїлись партизани.
Чоловік, який лежав поруч з Кремером, підняв автомат. Карл озирнувся — невже це Богдан? Думав побачити його тут, мріяв про цю зустріч, а побачивши — не повірив.
“Не стріляй, — хотів попередити. — Треба взяти живими!” Та не встиг: автомат затрусився, випльовуючи вогонь, і Харнак упав обличчям у траву. Зацокотіли ще автомати — здавалося, стріляв увесь ліс, — і ті четверо біля “хорха” підняли руки вгору. За фірою підвелось двоє хлопців з автоматами.
— Кидай зброю! — наказав один з них, і есесівці слухняно поклали автомати на землю.
Богдан підвівся, побіг між деревами і раптом упав, як підтятий. Куля відщепила тріску від сосни над самою головою Кремера. Богдан дав коротку чергу й кинувся туди, де лежав Харнак. Пригнувся, скочив убік. Знов тишу розколов пістолетний постріл, та Богданові на якусь мить раніше вдалось прикладом одвести руку гауптштурмфюрера. Насів на Харнака, викрутив йому руки. Передихнувши, підняв його за комір і поставив на ноги.
— Добрий день, гер гауптштурмфюрер, — мовив. — Ніколи не гадав, що ось так доведеться зустрінутись…