Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Від восьмої до п’ятої сидить Катруся у приймальні коменданта і вистукує на великій чорній “олімпії”. Від восьмої до п’ятої — накази й розпорядження, звіти й листи, розгорнуті зведення й пояснювальні записки. Факти, факти й факти… Море фактів, з яких слід відібрати і запам’ятати найважливіше. І розмови навколо. Спочатку Катруся розгублювалась. Друкування німецькою мовою відбирало майже всю увагу, а Заремба попередив, що іноді випадково почута розмова варта кількох зведень про проходження ешелонів через вузол.
Досвід набувається
— Пана лейтенанта цікавлять паровози для ешелонів з вугіллям? Цим питанням займається гауптман Вендт… Почекайте, будь ласка, пане обер-лейтенант… Ви з дев’яносто третьої дивізії, майоре? Комендант прийме вас негайно. І вас, гауптман…
Через день — два Катруся зустрічалась з “нареченим”. Це, звичайно, не могло нікого здивувати. Вони йшли у вар’єте чи ресторан, і ніхто не міг подумати, що дівчина, яка підняла келих з шампанським і дивиться на Кремера сяючими очима, шепоче діловим тоном:
— Дев’яносто третю стрілецьку дивізію перекинули з Бреста під Київ. Далі — три ешелони танків. Станція призначення — Дніпропетровськ…
А наступного дня від шостої до сьомої:
Риска, дві крапки… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, риска… ДКК… ДКК… 93458… 35472… 83925… 13679… 42367.. З Бреста під Київ перекинуто дев’яносто третю стрілецьку дивізію.
Виходили в ефір регулярно через день — два. Від старої громіздкої системи передачі інформації довелося відмовитись: поки папірець з зашифрованими даними доходив до партизанського загону, минало кілька днів: іноді втрачалась найцінніша якість катрусиних повідомлень — оперативність. Крім того, останнім часом Дорошенкові доводилось часто міняти розташування загону, що ускладнювало роботу зв’язкових, вносило додаткові труднощі. Кремер запропонував перекинути радиста до міста — Федько Галкін став водієм чорного “мерседеса” шефа фірми. А від шостої до сьомої відстукував.
Риска, дві крапки… Риска, крапка, риска… Риска, крапка, крапка, риска… ДКК…
Катря сиділа на лавочці у парку. Літо закінчувалось — листя каштанів пожовкло, почало опадати. Око милували лише могутні зелені крони яворів і розкішні темно-червоні жоржини, кілька кущів яких посадили навесні чиїсь добрі руки. Ця єдина клумба на весь парк, захаращений і занедбаний, притягувала сюди тих, хто міг собі дозволити розкіш дихати свіжим повітрям — людей сивих, із зморшками на обличчі, зігнутих часом. Молодь не ризикувала з’являтися у парках: часто відбувались облави — хлопців та дівчат ешелонами везли до Німеччини.
Катруся мала надійні документи і не боялась облав. Вона любила цю лавку, на якій ще сиділа, коли була студенткою. Тут напрочуд добре й швидко запам’ятовувались латинські терміни й симптоми різних хвороб; сюди, ще будучи гімназисткою, вона прийшла на перше побачення з Семеном Войтюком — юнаком, якого зачарували її очі і каштанова коса з рожевим пишним бантом, він пригощав Катрусю цукерками, а потім насмілився поцілувати в щоку — це так прикро вразило дівчину, що вона заплакала і після того при зустрічах з Войтюком переходила на інший бік вулиці.
Катря підставила обличчя променям сонця і мрійливо примружилась. Уявила, що сталося б, якби Петро отак несміливо поцілував її в щоку. Мабуть, також заплакала б, та не від образи ї знічення…
— Чому така гарна фройляйн сидить сама? — почула різкий голос. — Коли фройляйн нудьгує, ми можемо скласти їй компанію!
Розплющила очі. Нахабні обличчя під офіцерськими кашкетами. Два лейтенанти, видно, вже добре випили і шукають пригод.
— Пішли з нами, крихітко, — сказав один з них — з довгим носом і безбарвним, тупуватим обличчям. — Може, у тебе є така ж вродлива подруга? Повечеряємо, потанцюємо…
Він сів поруч, взяв Катрусю за руку. А вона, мов застигла, не може вирвати руку з його холодних, мокрих долонь. Лейтенант, певно, зрозумів це як згоду, бо сказав хтиво:
— У тебе, крихітко, чудова фігура.
— Заберіть свої руки, бо я зараз надаю вам ляпасів! — вибухнула Катруся і різко підвелась. — Хам!
Йдучи геть, почула:
— Я ж казав, вона не з тих…
— Хіба не однаково? — відповів другий. — Гарненька слов’яночка, і з нею можна було побавитись. Ти лише поспішив, Ервіне…
“От як! — подумала з люттю. — Виходить, лише поспішив!..”
Біля виходу з парку на Катрусю подивились два старомодні, погано одягнені фотографи, та дівчина не звернула уваги на їхні благальні погляди. Пішла Сикстуською вулицею: тут мешкав Петро, і дівчина мала надію випадково побачити його.
На розі біля тротуару стояв великий вантажний автомобіль-будиночок на колесах. “Пересувна солдатська крамниця”, — прочитала Катруся. Коли проходила повз машину, раптом дверцята відчинились, визирнула людина у військовому мундирі.
— Вони зараз повинні вийти в ефір, штурмфюрер, — почула. — У цей час завжди…
Дверцята за військовим причинились, та для Катрусі почутого було досить. Поблизу на горі будинок, де мешкає Кремер, а зараз шоста, і через кілька хвилин почне працювати рація Федька Галкіна. А в “крамниці на колесах” змонтовано пеленгаційну установку. Вони вже засікли рацію, просуваються до неї крок за кроком, і сьогодні мишоловка може захлопнутись…
Катруся пішла швидше. Якби могла, то побігла б, але…