Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— О-о, який ви лестун! — спробувала заперечити фрау Ірма, проте була задоволена. — Мені хотілося б…
Чого хотілося губернаторші, Карл Кремер так і не дізнався, бо саме цієї миті двері кабінету відчинились, і до вітальні почали заходити генерали. Фрау Ірма попливла їм назустріч…
Губернатор знайомив дружину з генералами, гості говорили їй компліменти, та не затримувались у вітальні, поспішаючи до столу. В кабінеті зостався невеличкий на зріст генерал з колючими очима. Він щось наказував кремезному оберсту, який складав до великої шкіряної папки карти й папери.
“Командуючий”, — зрозумів
Оберст застебнув папку і пішов за генералом. Карл не спускав погляду з цієї великої коричневої папки. Як багато важила вона, скільки тисяч і тисяч людських доль залежало від паперів, які поклав до неї оберст.
Фрау Ірма солодко усміхнулась генералові.
— Сподіваюсь, ви не нудьгуватимете у нас, — мало не проспівала.
— Я чув про вашу гостинність, — нахилив свою коротко підстрижену сиву голову командуючий, — але ж не знав, що хазяйка цього дому така чарівна…
Фрау Ірма відрекомендувала йому Карла. Генерал кивнув йому, та відразу забув про Кремера, повернувшись до губернаторші: він подав фрау Ірмі руку і повів її до їдальні. Губернатор затримався з оберстом.
— Командуючий ночуватиме у мене, — сказав. — Охорона спатиме на першому поверсі.
Кремер намагався не пропустити жодного слова з цієї розмови.
— Документи можна залишити у моєму сейфі, — продовжував губернатор. Карл почув брязкіт ключів і, зиркнувши скоса, побачив, що губернатор разом з оберстом повернулися до кабінету. Губернатор одчинив масивні сталеві дверцята сейфа, оберст поклав туди папку. Клацнув замок — Карл помітив, як губернатор для чогось провів рукою попід сейфом. Ключі заховав у кишеню і разом з оберстом подався до їдальні, де генерали вже сідали за стіл.
Кремеру випало сидіти між Руді і високим оберстом.
Рехан познайомив їх — оберст, як і догадувався Карл, був ад’ютантом командуючого. Він виявився на диво мовчазною людиною, лаконічно відповідав на запитання, і скоро Кремер втратив будь-яку надію витягти з нього щось більше за короткі “так”, “ні” чи “дякую”. За столом точилась нецікава для Карла розмова, генерали наче умовилися обминати військові теми, і за першої зручної нагоди Кремер залишив своє місце.
У вітальні вже курили два генерали, жваво про щось розмовляючи. Побачивши Кремера, пильно глянули на нього й замовкли. Карл зрозумів: його цивільний костюм викликає недовір’я та мимовільну підозру у військових. Зрештою, вони були праві — вся Німеччина одягнута у мундири, і його не рятує навіть паличка, на яку він спирається підкреслено важко.
Сів у кутку, запаливши сигарету. Курив, спідлоба поглядаючи на двері кабінету. З ким і про що не розмовляв би зараз, все одно думатиме про цей кабінет, масивні сталеві дверцята сейфа і коричневу шкіряну папку, яка лежить там. Знав, що подібної нагоди не трапиться. Але ж думав і про те, що ці кілька кроків до сейфа можуть стати його останніми кроками. Зважував, чи виправданий риск і чи є в нього шанси на успіх. Зваживши, зітхнув, загасив недокурок і вийшов до туалету. Він повинен будь-що сфотографувати документи. Як добре, що майор Скачков залишив йому портативний апарат. Зрештою, можна було б просто викрасти папку, але ж тоді гітлерівці змушені будуть
Після вечері Карл попрощався з фрау Ірмою. Спустившись до вестибюля, непомітно прослизнув у вузенькі двері, які вели до чорного ходу — він знав розташування кімнат у губернаторському будинку: як-не-як, а своя людина в домі. Крутими гвинтовими сходами дістався на третій поверх, де мешкала обслуга, вузеньким коридорчиком пробіг, прислухаючись, аби нікого не зустріти, до бібліотеки. Притулився за величезною шафою. Тепер його можна було помітити, лише зазирнувши до цього темного кутка.
Двері бібліотеки були відчинені, і Карл чув усе, що робилося у вітальні. Фрау Ірма сміялась тонким штучним сміхом, а хтось густим басом, певно, оберст, дякував за приємний вечір.
“Коли оберст дякує, командуючий уже відкланявся, — зрозумів Карл. — Зараз почнуть роз’їжджатись…”
Справді, на вулиці заревли мотори автомобілів, навіть через щільно причинені вікна до бібліотеки долинали голоси генералів. Через кілька хвилин усе затихло, лише губернатор у вітальні розпікав когось, поки не втрутилась фрау Ірма. Потім рипнули двері, певно, подружжя пішло до спальні.
Раптом на сходах — перешіптування, приглушений сміх.
— Іди-но сюди, — сказав хтось. На порозі бібліотеки почулась метушня, наче когось хотіли затягти до кімнати.
— Як вам не соромно? — мовив жіночий голос. Та, мабуть, жінка не дуже пручалась… — Що вам треба від мене?..
— Для чого ставити безглузді запитання, моя ластівко? — Карл впізнав голос Руді Рехана. — Я піду до тебе…
— Не можна… — заперечила жінка. Здається, це була молоденька покоївка губернаторші. — Хтось побачить…
— Маю для тебе гарненький подарунок…
— Який?
— Ходімо до тебе…
Видно, покоївка вагалась.
— Не пошкодуєш, — заманював Рехан.
— Чекай… — дівчина пройшла до дверей, прислухалась. Потім визирнула надвір. Тепер вона стояла так, що Карл міг дотягтися до неї рукою. Варто було дівчині ступити крок убік, і вона наштовхнулася б на Кремера.
— Сьогодні біля будинку повно вартових… — сказала. Але ж, мабуть, саме це заспокоїло її, бо різко обернулась до Руді. — Я піду попереду, — прошепотіла, — а ти за мною…
Коли вони пішли геть, Карл перевів дихання. Лише тепер відчув, що спітнів од напруги. Визирнув з-за шафи. Очі звикли до темряви — побачив чорний прямокутник дверей, диван, на якому щойно перешіптувались. Ось тобі й Руді — герой-коханець, до безтями закоханий у свою дрезденську красуню! Та, зрештою, яке йому діло до Руді й до покоївки?..
Минула ще година. Обережно ступаючи, Карл підійшов до дверей, прислухався. Жодного звуку, лише голосно цокає великий старовинний годинник у вітальні на другому поверсі. Кремер зняв туфлі, посидів трохи на дивані, щоб заспокоїлось серце. Перша година ночі. Тепер саме час. Витяг маленький бельгійський браунінг, вислизнув на сходи.
Спускався так, що не чув власних кроків. На порозі вітальні постояв, прислухався й повернув у коридор, який веде до спальні. Певно, ніколи в житті не йшов так повільно. Знав, двері спальні праворуч через п’ять — шість кроків. Якщо замкнені — тоді усі його плани до дідька…