Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Хвилюєтесь за своє добре ім’я, — засміялась Лотта. — А я за своє не боюсь.
Герман, влаштовуючись у довгій темнуватій кімнаті, думав про Роберта Мора, прикидав, як делікатніше і непомітніше натякнути Лотті, щоб вона влаштувала зустріч з ним. І не знав, що саме в цей час Мор був поблизу їхнього будинку — піднімався сходами музею історії живопису.
Останнім часом у Мора рідко коли був гарний настрій. Це почалось після поїздки у Норвегію, де він на власні очі побачив практичні результати роботи, в якій була і його частка. Раніше, коли Мор працював над теоретичними розрахунками, він хоч і знав, до чого все це приведе, уявляв зброю, у котрій використано пекельну силу атома, чимсь далеким і нереальним. Впевнившись, що роботи просуваються значно швидше, ніж він думає, і що атомна зброя в недалекому майбутньому стане реальним фактом, Роберт Мор впав у чорну меланхолію. Він краще за багатьох знав, чим загрожує нова бомба людству. Картав себе за те, що приклав руку до її створення. А він же завжди вважав себе гуманістом та естетом, любив у житті все прекрасне!
Так, тут було над чим подумати!
Намагаючись втекти від розпачливих думок, Мор поринув у музейні хащі, щодня відкриваючи для себе щось цікаве, що примушувало його зовсім по-іншому подивитись “а мистецтво і хоч трохи змінити погляди, якими він завжди пишався. Переходячи з залу в зал, іноді годинами простоюючи перед картиною, Мор із здивуванням знаходив у ній нову рису чи гру кольорів, які залишалися непомітними для критиків та мистецтвознавців і котрі нерідко давали йому ключ до нового розуміння всієї творчості художника. У такі хвилини Мор забував і про кошмари, що мучили його вночі, і про формули, і про невідступне почуття вини перед людьми. Та минала хвилина і дійсність нагадувала йому про себе нахабною пикою агента гестапо, який заглядав у зал, аби упевнитись — чи все ще стовбичить його піднаглядний перед завалящою картиною, на котру він, агент, і плюнути б не схотів.
Справа в тому, що Мор, як людина, котра мала безпосереднє відношення до нової зброї, фактично не мав права вільно ходити по берлінських вулицях. Та він послався на творчий застій, який не дає йому можливості продовжити вже розпочаті теоретичні розрахунки, і зумів переконати начальство — кілька тижнів життя, не зв’язаного з лабораторією, найкращий спосіб поновити працездатність. Начальство вже звикло до йцго примх. Роберту, щоправда, нічого не допомогло 6, якби роботу закінчили або його можна було замінити іншим працівником, — приборкати бунтаря тоді знайшли б як. Зараз же треба було йти на поступки, і Мору дозволили “вільний” спосіб життя, попередивши, що він не має права зустрічатися з людьми без попереднього дозволу працівників служби СД інституту. Для того ж, щоб цю вимогу Роберт виконував, до нього приставили досвідчених агентів-охоронців, які стежили за кожним його кроком. Мор вже звик до їхньої присутності й намагався не звертати на них уваги.
Сьогодні агент був майже делікатний: він не ходив за два кроки від Мора, що Роберт міг чути його дихання, не намагався безглуздо дивитись на картину, перед якою стояв Мор, стежачи, аби той не заговорив з якимось відвідувачем. Агент стояв у сусідньому залі і лише іноді позирав на Мора хитрими бігаючими оченятами. Правда, у залі нікого не було — лише Мор сидів перед малюнками Даніеля Ходовецького.
Цей художник все більше цікавив Мора. Приваблювали не великі за розміром картини Ходовецького, а його ілюстрації до творів Лессінга та Гете, особливо ж — серія малюнків “Поїздка до Дрездена”. Мор вважав, що ця серія є найкращим посібником для вивчення німецької історії вісімнадцятого сторіччя. Був переконаний — Ходовецький раніше за інших німецьких художників зумів по-справжньому зазирнути в душу простої людини, підмітити найхарактерніші риси бюргерства.
Цей поляк сказав нове слово в німецькому малярстві і став більш національним художником, ніж сотні жалюгідних підмайстрів-німців, які звеличували діяння баварських, саксонських, прусських та інших королів і курфюрстів. Скільки у його Дрезденській серії м’якого гумору і ліризму, любові до людей! А сама манера художника — витонченість малюнка, вміння одним — двома штрихами підкреслити головці риси характеру!
Мор стояв уже з годину — агент, видно, занудьгував, бо все частіше заглядав до залу. Раптом Мору закортіло побавитись, і, коли насторожена фізіономія знов з’явилась у дверях, він поманив агента пальцем… Той вдав здивування, але підійшов.
— Сідайте, мій друже, — Мор присунув йому стільця. — Ви кілька разів заглядали сюди, і мені здалося, що ви чекаєте, коли я піду, аби на самоті помилуватись цими маленькими шедеврами. Чи не так?
Агент посміхнувся й кивнув.
— І тому я довго не заважатиму вам! — вигукнув Мор, — Я бачу, ви тонкий цінитель живопису, і мені хотілося б почути вашу думку про малюнки цього, — підкреслив, — поляка!
Почувши останнє слово, агент втягнув ніздрями повітря, як хижак, що почув здобич.
— Поляка? — запитав. — Якого поляка?
— Я маю на увазі, вельмишановний колего, малюнки поляка Ходовецького, які прикрашають стіни німецького національного музею, — відверто знущався Мор. — І хотів би почути вашу думку про нього.
— Якщо поляк потрапив до німецького музею, — авторитетно мовив агент, — значить, він пройшов расову комісію!
— Ви гадаєте? Невже і в ті часи існували расові комісії?
— Тут і думати не треба, — агент відчув свою зверхність над цим паршивим інтелігентом. — Без расової комісії якомусь полякові й носа не дозволили б сунути до музею. А щодо часів, то ви мені… — скоса зиркнув на сивого художника у протилежному кутку залу — чи не підслуховує, — ви мені не говоріть. Найкращі часи для Німеччини настали тепер, і кожний, хто сміє заперечувати це, наш ворог. Коли ж раніше не було расових комісій, то лише на шкоду німецькій нації… Тому й розвелось у нас колись стільки різних євреїв, поляків та іншої погані…
— Цікаві думки! — іронічно посміхнувся Мор. — Але ж ви нічого не сказали про офорти Ходовецького. Про його сатиричні й моралізаторські тенденції. Подивіться уважно на цю сценку. Чи не здається вам, що художник протиставляє тут простоту й природність бюргерства розбещеності дворянства й вояччини?
— Невже? — здивувався агент. — Ця картина підлягає вилученню і знищенню, а поляка слід відправити до концтабору. Там його швидко навчать, у чому полягає справжній дух німецької нації!
— Отже, до концтабору? — лицемірно зітхнув Мор. — Але ж є одна причина, котра не дозволить цього зробити…
— Жодної причини, — вигукнув агент. — Коли він дозволив собі паплюжити нашу славну армію, ніщо цього поляка не врятує!
— Але ж він помер мало не півтора сторіччя тому… — сказав Мор і побачив, як витяглося обличчя агента. Щось промимривши, гестапівець зник у сусідньому залі.
Мор ще довго сидів, вивчаючи чудові офорти. Бесіда з агентом не розважила, а засмутила його. Справді, коли б Ходовецький жив зараз, не обминув би його концтабір. Цей брудний тип правий — наці вже давно б знищили художника. Даніеля Ходовецького, який став національною гордістю, котрий відобразив, як ніхто до нього, справжній дух німецького народу, послали б на расову комісію!.. Більшого знущання не вигадати!
Стало важко дихати, і Мор вийшов на вулицю. Майже біг, не звертаючи уваги на перехожих і вкрай замучивши агента.
Так, наці знищили б Даніеля Ходовецького! Ця думка гнітила свідомість… Як знищили книги видатних письменників, картини великих художників — все, що суперечило їхнім ідеям. Вони одурманили не лише німецького бюргера, а й кращі голови нації, вони залякали інтелігенцію, примусивши її працювати на себе. І один з прикладів: він, Роберт Мор, гуманіст за своїми переконаннями, вірно служить гітлерівцям і, хоче він того чи ні, допомагає їм утвердитись та панувати. Він, цінитель мистецтва, об’єктивно сприяє знищенню його кращих зразків…