Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Не маю, — погодився Петро. — Та справа не в снах. Ніяк не можу звикнути до свого становища, ходжу як по лезі…
— Ти, брате, свої переживання ось як… — стиснув кулак Скачков. — Може, хтось би тобі й порадив, забудь, мовляв, хто ти, будь Кремером і тільки ним — у цьому зараз твоє завдання. Якщо й казатимуть таке, плюнь. Не забувай, хто ти насправді, не забувай ні на мить, у цьому твій порятунок — це дасть тобі сили подолати всі перешкоди. Розумієш, може, я й кажу трохи красиво, та суть саме в цьому. Серце нехай болить, ніхто з нашого брата неспроможний перебороти цей біль, але ж, подумай, саме він і свідчить, що ми — люди, дає нам можливість робити те, що ми робимо. Важко ховати свої людські почуття, страшенно важко, але ж це перша умова нашої діяльності. Але ж тим і відрізняється розвідник від звичайної людини, що нерви й розум у нього іншого гарту, що вміє наступити на горло власній пісні.
— То ж справжній, а я хто?
— Ти сам не знаєш, хто ти! — серйозно сказав Скачков. — І давай умовимось — без самоприниження. Ти ж знав, на що йдеш?
— Звичайно.
— І що дорога твоя не буде встелена квітами?..
— Не смійтесь!
— А я й не сміюсь. Квітів не буде — це ясно. Але треба йти так, щоб не подряпатись об колючки.
— Подряпатись не страшно, — зауважив Петро і раптом широко усміхнувся. — Подряпатись — пусте, а от щось таке зробити, аби їм добряче дошкулити, — тоді й життя не шкода.
Скачков зміряв Кирилюка уважним поглядом. І раптом напружився, наче перед стрибком. Петро помітив: його світлі очі нараз набрали синюватого кольору, стали наче колючі — майор, здається, заглядав йому в саму душу й читав думки.
— Буде тобі таке завдання, друже, — почав він, нахилившись до Петра. — Складне й небезпечне…
— Звичайно, стрибати з літака у ворожий тил, аби побалакати зі мною на абстрактні теми, — дивна розкіш…
Петро мовив ці слова — й загнувся. Подумав: майор може образитись. Справді, Скачков примружив очі, куточки вуст у нього нервово сіпнулись, та він одразу опанував собою і відповів весело:
— А тобі все одно не розсердити мене. Тим більше, що ти правий на всі сто: стрибати сюди без мети — надто велика розкіш.
Майор помовчав, ніби чекав на запитання, та хлопець вирішив нічим не виказувати своєї цікавості. Видно, це сподобалося Скачкову, бо сказав лагідно:
— Ти, лейтенанте, і сам не знаєш, яку кашу заварив…
Петро знов-таки нічим не видав свого хвилювання.
— Через той зошит, — продовжував майор, — ми натрапили на інститут, котрий б’ється над створенням секретної зброї.
— Невже? — видихнув Петро.
— Теоретичні розрахунки покійного Геллерта, — ствердив Скачков, — мають неабияке військове значення. Ось чому Мор і приїхав у Бреслау — йому потрібні були деякі висновки Геллерта, вони значно прискорювали роботу.
— Отже, — зрадів Кирилюк, — зошит зацікавив і наших вчених?
— Лише в якійсь мірі. Мені здається, що ми вже завершуємо розробляти цю проблему. Розрахунки Геллерта майже нічим не допомогли нашим вченим, але цей зошит дав нам можливість визначити, в якому приблизно стані робота у ворога. Крім того, знаючи про одного з працівників інституту — маю на увазі Мора, — нам вдалося встановити, де міститься вельми секретна лабораторія, ну і… — витримав паузу, — ще деякі дані..
— А тепер, — здогадався Петро, — використовуючи моє знайомство з Мором, необхідно встановити з ним контакт?
Скачков не відповів на запитання.
— Розкажи про Мора, — попросив. — Коротко. Основні риси.
— Він справив двоїсте враження. Відразу сподобався мені. А я, мабуть, йому. Почали розмову, як давні приятелі. Раптом сховався, мов слимак у черепашці. Досі не знаю — чому, може, я щось бовкнув недоречне. Людина розумна й спостережлива, захоплюється живописом. Гадаю, трохи безвільний — пливе за течією, але ж не дуже симпатизує гітлерівцям.
— Чому так думаєш?
— Він приїздив з есесівцем Амреном, начальником охорони.
— Знаю.
— До Амрена Мор ставиться зневажливо. І… побоюється його.
— Одна справа — його стосунки з цим есесівцем, інша — ставлення до фашизму, — розважливо сказав майор. — Він же виконує їхні завдання, створюючи нову зброю. Саме те, що він розшукував зошит Геллерта, свідчить про це.
— Я не можу нічим підтвердити свою думку, але ж внутрішній голос підказує мені, що це так. Інтуїція…
— Інтуїція — велике діло, — пробурмотів Скачков, — та все ж… Вчись довіряти фактам, і лише фактам.
— Важко так жити на світі…
— А хто сказав, що саме так треба жити? Ось переможемо, тоді й прислухайся до цього, як його, внутрішнього голосу… Але ж, — потер скроні, — не в цьому річ. Річ у тому, що тобі таки доведеться встановити контакт з Мором.
— Я вас розумію, майоре, — підвівся з канапи Кирилюк, — і виконаю будь-яке завдання.
— Будь-яке? — іронічно запитав Скачков. — Ти трохи переоцінюєш свої сили.
— Я мав на увазі, що докладу всіх сил до цього.
— Отак воно краще, хлопче, — сказав Скачков і подав знак Петрові сісти поруч. Продовжував тихо, мало не пошепки. — Ми дізналися, що Лотта Геллерт — найближча подруга Дори Лауер, пасербиці групенфюрера СС Лауера. Мор часто буває у домі Лауерів…
— Через Лотту познайомитись з Дорою і увійти в дім Лауерів? — очі в Петра загорілись.
— Зможеш?
— У мене з Лоттою найкращі стосунки, — Петро відчув, що червоніє. — Вона чудова жінка, душевна й розумна.
— І вродлива, — сказав майор.
— Звідки ви знаєте?
— Знаю.
— А-а…
— От що, — мовив Скачков жорстко, — у нашій роботі не повинно бути жодних сентиментів.
— Давайте умовимось, майоре, — спалахнув Петро, — я зроблю все, що від мене залежить, коли буде потрібно — віддам життя, але…
— Не гарячкуй, дурню, — Скачков міцно стиснув Петрову руку, — про тебе ж турбуюсь…
— Не треба, Борисе Пилиповичу, — вперше назвав його так Петро, і в цьому звертанні було і визнання Скачкова як старшого товариша, і повага до нього, і якась інтимність, котра буває між добрими знайомими, — не треба, голова у мене не запаморочиться. Скажіть, хто такий Лауер?