Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
— Для чого ж так… — пан Модест запнувся, підшукуючи слово, — загострювати? Не в цьому ж суть!
— А в чому? Відкрийте мені цю таємницю. Обгрунтуйте її філософськи… Ха-ха… Це буде нове слово у філософії… Ви чули про філософію підлоти, пане Модест?
— Не розумію вас, — насупився Сливинський. — Я маю на увазі ті вищі інтереси, які ми обстоюємо разом з вами. Заради них можна покривити й своїми почуттями.
— І ви вважаєте, що це — не підлота?.. — не вгамовувався сп’янілий Харнак.
— Це тактика, гер гауптштурмфюрер, — знайшов собі раду
— Ви — геніальна людина! — підняв брови Харнак. — Налийте мені коньяку, невизнаний генію!
Вони сиділи у квартирі Модеста Сливинського і допивали вже другу пляшку. Харнак, дізнавшись про коньячні запаси короля чорного ринку, почав учащати до нього. Сливинський не заперечував: на пляшку — другу він завжди знайде гроші, а дружні стосунки з гауптштурмфюрером — це, прошу панства, не так уже й погано.
“Невизнаний генію!” Харнак і не знав, що зачепив болючу струну пана Модеста. Він, міністр і мало не вельможний магнат, вимушений власноручно наливати коньяк якомусь паршивому гестапівцю.
Сливинського підкинуло на стільці, він гнівно блиснув очима й сказав різко:
— Наливайте самі, коли хочете! Мені набридло дудлити з вами спиртне!
Сказав і злякався: з вогнем все ж не жартують. Та Харнак лише зареготав у відповідь:
— Вам не вдасться вивести мене сьогодні з рівноваги, пане Сливинський. Маю добрий настрій і не зважатиму на вашу нечемність, хоча, на всякий випадок, запам’ятаю це…
Та Сливинський уже схаменувся.
— Я мав на увазі запропонувати вам каву, — запопадливо посміхнувся. — Каву з коньяком…
— Ну й хитрий же ви, — посварився пальцем Харнак. — Та добре… Розкажіть краще, як у вас справи з цією скомунізованою феміною.
План знайомства Сливинського з Марією Харчук був докладно розроблений у гестапо. Власне, нічого нового не придумали, та й для чого сушити голову, коли є вже давно вивірені варіанти, які за участю досвідчених виконавців завжди звучать свіжо й переконливо.
…Марія Харчук поверталась з роботи. Працювала у друкарні на другій зміні — давно вже настала комендантська година, і на вулицях було безлюдно: лише в центрі патруль перевірив її перепустку. Йшла, заглибившись у невтішні думки. Нещодавно її повідомили — Заремба вимушений перейти на нелегальне становище, і їй тимчасово слід припинити усі стосунки з членами організації. Наказ був суворий: заборонено було навіть вітатися з товаришами по підпіллю при випадкових зустрічах на вулиці.
Марію ця новина приголомшила: треба було поставити крапку на всьому, що заповнювало її життя до останку, давало наснагу. Розуміла — так треба, та не могла змиритися. Виходить, уже хтось, а не вона, повертаючись уночі з роботи, розклеюватиме на стінах листівки. І якась інша жінка візьме кошик і піде до лісу буцімто за грибами, щоб передати лісникові акуратно згорнутий у трубочку папірець із зашифрованим повідомленням.
Як часто вона думала про дальший шлях цієї паперової трубочки — з рук у руки аж до партизанського загону. А там радист
Замислившись, Марія й не помітила, як із затінку навперейми їй рушили двоє чоловіків.
— Хвилинку, пані, — зупинили її. — Чи не скажете, котра година?
Марія зупинилась, глянула на циферблат. Двоє підійшли впритул.
— Файний годинник, — схопив жінку за руку один з них. — Подаруй його мені, красуне!
— Що вам треба? — ледь видихнула, злякавшись, Марія. — Я кричатиму!
— Спокійно! — другий показав ножа. Дихнув винним перегаром, грубо поклав руку на плече. — А сукенька теж нічого собі… Ану, знімай!..
Марія хотіла закричати, та здавалося, у легенях не було повітря. У якомусь відчаї, добре не розуміючи, що робить, з силою вдарила у груди того, хто знімав з руки годинник, ойкнула і побігла. Та другий підставив ногу, і жінка впала на тротуар. Боляче вдарившись головою об кам’яні плити, закричала. Кричала, знаючи, що навряд чи хто прийде їй на допомогу — патрулі тут бувають рідко, а хто ж іще висуне носа. на вулицю після комендантської години?..
— Ану, замовкни! — грабіжник замахнувся на Марію ножем. — Жити набридло?..
Жінка заплющила очі. Ось воно! Кінець… Тільки б не били…
— Тікай, Кирпатий, — почула раптом тривожний вигук. Глянула з-під вій. Невже це ввижається? Довга тінь метнулась з брами. Відвівши руку з ножем, чоловік вдарив грабіжника так, що той захитався і мало не впав. “Тікай, Кирпатий!” — знов почулося здалеку, і грабіжник, випустивши ножа, побіг, петляючи поміж каштанами.
Чоловік схилився над Марією. Побачивши, що вона розплющила очі, полегшено зітхнув.
— Вас не поранили? — запитав. Допоміг підвестися. — Здається, все гаразд?
У Марії від переляку цокотіли зуби. Чоловік зняв з себе піджак, накинув їй на плечі. Нарешті вона трохи оговталась.
— Спасибі, — мовила тремтячим голосом, — я вже не мала віри, що житиму…
— Овва! — усміхнувся той. — Вам ще жити й жити!
— Не знаю, як вам і дякувати, — повторила Марія. — Ви врятували мене!
— Так уже й врятував, — заперечив той. — Певно, вони задовольнилися б годинником…
Марія уважніше глянула на нього. Високий, з пишною сивою чуприною, тонкими рисами обличчя, що світилося співчуттям, він здався їй у цю хвилину втіленням благородства.
— Ви думаєте? — заперечливо хитнула головою Марія. Власне, вона розуміла — чоловік був правий, але ж неприємно було навіть подумати, що уся каша заварилася через якісь ніц не варті годинник і сукню.
— Зрештою, ніхто не гарантований од гіршого. — Він підняв з тротуара ніж, уважно оглянув його. Заховав до кишені. — Можливо, ви й праві…