Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
Ніби відповідаючи на думки Кирилюка, Ганс Кремер мовив:
— Ось так, юначе, — зазирнув до шухляди, куди поклав рекомендаційний лист, — здається, пан Герман Шпехт?.. Я вдячний, що ви передали вітання і лист мого племінника, та, на жаль, справи…
Він трохи підвівся, мовляв, розмову закінчено.
— Хвилину, гер Кремер, — сказав твердо Герман Шпехт. Кутки вуст у нього опустилися, обличчя набрало впертого виразу. — Я не прийшов до вас, щоб обговорювати окремі риси характеру вашого племінника. Мене привели справи. Я ювелір і хотів би…
— Ювелір?.. — скривився Кремер. — Я не люблю шантажу і в разі чого можу покликати поліцію. Мені відомі всі ювеліри Німеччини, та Германа Шпехта серед них не пригадую…
— І все-таки він існує, — сказав Шпехт весело. Він вирішив іти напролом. — Хочете ви цього чи ні, а існує і, сподіваюсь, існуватиме!
— Але ж при чому тут я? — сухо запитав старий.
— Річ у тому, що я вирішив встановити з вами ділові контакти, — відповів Шпехт. — Ви мене влаштовуєте, гер Кремер. Вірніше, не ви, а бездоганна репутація вашої фірми.
Обличчя Кремера налилося кров’ю, він хапав повітря розкритим ротом, витріщившись на Шпехта. Нарешті опанував собою і сказав із вдаваною доброзичливістю.
— Ви або ідіот, або недосвідчений шахрай. Ідіть, я не кликатиму полінію…
— Справді;— хтось із нас ідіот, — широко посміхнувся Герман. — І чи не здається вам, що ідіот той, хто відмовляється вести справи з власником таких речей? — Витягнув з кишені маленьку коробочку і розкрив її перед носом у Кремера.
Удар був розрахований точне. Ювелір зажмурився, ніби від яскравого світла. Довгими, безкровними пальцями схопив коробочку і мало не уткнувся в неї носом. Не дивлячись, намацав у шухляді лупу і довго розглядав невеличкий камінець, що виблискував на чорному оксамиті. Ніс у нього загострився, кощаві, дряпіжні пальці ледь-ледь тремтіли, і весь він скидався на яструба, котрий зараз вчепиться гострими пазурами у жертву і дзьобатиме та рватиме її на шматки.
Нарешті через силу відірвався від брильянта, підвів на Петра очі. Витер сльозу білосніжною хусточкою, закрив коробочку і підсунув її до Петра.
— Візьміть і більше нікому не показуйте, — сказав байдуже. — Краденого не скуповую…
Слова ці боляче хвисьнули Германа, та він стримався.
Згадав тремтливі дряпіжні пальці і зрозумів, куди лучив старий. “О-о! — подумав з повагою. — А ти стріляний горобець”.
Повільно заховав коробочку, зітхнув і підвівся.
— Що ж, я гадав, ми знайдемо спільну мову, гер Кремер, — сказав якомога спокійніше. — Шкода… Моє шанування! — повернувся й попрямував до дверей, майже не сумніваючись, що старий ювелір зараз зупинить його, що все це — гра, точно розрахована на кілька ходів, що партнер у нього серйозний і що зараз важко визначити результат партії.
— Хвилину, гер Шпехт, — почув рипучий голос, коли вже взявся за ручку дверей, — а чим ви можете довести, що брильянт належить вам?
Шпехт осміхнувся: перший хід зроблено правильно. Якби він скипів, засперечався — програв би. Старий все одно не випустить брильянта з рук, та хоче придбати за безцінь. А тепер диктуватиме він.
— Що брильянт, гер Кремер! — недбало мовив, повертаючись. — У нашої фірми значно більші можливості… — поклав перед ювеліром документ співробітника СД. Лицемірно зітхнув: — Але ж ви дещо упереджено ставитесь до наших пропозицій.
Цей документ був не дуже якісний, і Шпехта попередили, що ним можна користуватися лише в крайніх випадках. Та іншого виходу не було. Крім того, Герман знав: ювелір зараз думає лише про брильянт, напевно, йому навіть байдуже, крадений він чи ні, і в душі старий, мабуть, не заперечував би проти першого варіанту — все-таки менше платити.
Кремер глянув на документ і відсунув його.
— Ми просто марнували час, гер Шпехт. Слід було починати з цього.
Герман повільно заховав папірець до своєї течки.
— Для чого ж наголошувати на цьому? Насамперед я комерсант.
— Ну, ну, — розтягнув своє довге обличчя у посмішці Кремер, хоч очі залишались серйозні і свердлили Шпехта. — Приємно мати справу з діловими людьми. Ви хочете збути коштовності?
— Ви не помилились. — Герман знову виклав на стіл коробочку.
Ювелір зважив брильянт.
— Вісім з половиною каратів!
Капнув на камінь кислотою. Плямкнув безкровними губами і сказав сухо:
— Він коштує сорок тисяч марок. Можу запропонувати тридцять п’ять.
“Починає приблизно з половини ціни”, — прикинув Шпехт і мовив нудним голосом:
— Ви ж самі щойно сказали, що любите мати справу з діловими людьми. То за кого ж ви мене маєте?
— Скільки ж ви хочете? — здивовано поспитав старий.
— Брильянт коштує понад вісімдесят тисяч, колего. Сімдесят п’ять мені заплатять із заплющеними очима.
Ювелір опустився на стілець.
— А ви знаєте справжню ціну, — мовив з повагою. — Та зараз війна… Люди воліють купувати не брильянти, а ковбасу…
— Різниця між обмеженою людиною і розумною, — підняв брови Шпехт, — в тому й полягає, що розумна знає, коли купувати ковбасу, а коли брильянти. А краще за всіх повинні знати це ми, німці, які вже пережили одну повоєнну інфляцію. Скільки виграли тоді ті, хто вкладав гроші у коштовності? Ви знаєте це краще за мене, гер Кремер.
— Не ті часи, не ті часи! — заперечив ювелір. — Доблесна німецька армія здобуває перемогу за перемогою…
— Саме зважаючи на це, — обірвав Шпехт, — а також враховуючи, що це наша перша операція, я візьму з вас сімдесят тисяч і лише третину — твердою валютою. Маю на увазі долари і фунти.