Ювелір з вулиці Капуцинів

Самбук Ростислав Феодосьевич

— Зрозуміло, — мовив Харнак, всідаючись у кріслі, — старовинна інтелектуальна гра у кота й мишку.

— Ви молодчина, Віллі, — сказав Менцель мало не урочисто. — Через вашу людину зі шрамом ми, коли пощастить, візьмемо все підпілля.

— Ото вже й усе!.. І взагалі, ви не припускаєте, що агент міг схибити? Може, шрам у цього йолопа з дитинства…

— О господи! — розсердився Менцель. — Моя інтуїція підказує… — схопив трубку телефону, що задзвонив. — Що? Що ви верзете? Який агент? Наш агент?.. Слухайте мене уважно — жодна людина не повинна вийти з будинку! Відповідаєте головою!.. — обтер спітніле

обличчя. — Негайно виїжджайте, Віллі. У будинку редакції з четвертого поверху скинули нашого агента. Можливо, це той, котрий ішов за цим комуністом зі шрамом… — Знову схопив трубку. — Дві машини з автоматниками в розпорядження гауптштурмфюрера Харнака! Боже мій, ви ідіот, Людке! Негайно… Він чекає біля під’їзду…

Поки есесівці оточували квартал, Харнак пересвідчився — загинув агент сімдесят четвертий. Зрозуміло й без слів — не сам стрибав з четвертого поверху.

Вахтер цього будинку повідомив: почувши крик і побачивши, що хтось упав зі сходів, він одразу зчинив галас. Напроти редакції — поліцейський пост: через кілька хвилин тут уже був представник влади.

Видно, вахтера тішило те, що він розмовляє з такою високою особою.

— Пан полковник, — тягнувся він перед гауптштурмфюрером, — можуть бути певні, що жодна людина не вийшла з будинку. Якщо вельможний пан захочуть подивитись, ось ключ; котрим я замкнув браму, коли повідомляв поліцію. Моцно перепрошую пана полковника, але іншого виходу з будинку нема. Мушу доповісти панові полковнику, що все це, — він по-змовницьки підморгнув, — комуністичні штуки…

— Заберіть цю свиню, — скривився Харнак. — Хто може показати мені будинок? — запитав поліцейського.

— Пан редактор Загородній працював тут ще за поляків. Своя людина, — видихнув той горілчаним перегаром і часником.

Пан редактор здалеку вклонився гауптштурмфюреру. Підійшов ближче і вклонився ще раз.

— Таке нещастя, пан офіцер, — вимовив співчутливо. — Таке нещастя…

— Досить патякати, — скоса зиркнув на нього сердитим оком Харнак, — показуйте будинок!

На першому поверсі всі вікна були загратовані. Коли б хтось стрибав з другого, його б помітили. Отже, дійшов висновку Харнак, людина зі шрамом нікуди не могла втекти.

— Обшукати всі кімнати, — наказав. — Обережно, треба взяти його живим…

Будинок був старий, з темними вузькими коридорами, безліччю невеликих кімнат, переходів і різних комірчин. Есесівці заглядали мало не в кожну щілину, піднімаючись з поверху на поверх. Нарешті шарфюрер доповів, що пошуки нічого не дали.

— Я починаю розуміти нашого шефа, — іронічно скривився Харнак. — Ви справді ідіот, Людке. Може, ви хочете довести мені, що комуністи навчилися літати?

— Ми обшукали все, гауптштурмфюрер, — наполягав Людке. — Я особисто побував навіть на даху…

— Чекайте! — Харнак відсторонив шарфюрера. — Нехай хто-небудь проведе мене на горище.

Будинок редакції стояв на краю вулиці, і лише з одного боку до нього притулився ще один дім. Але той був на цілий поверх нижчий, і Харнак зрозумів, іцо перебратися звідси на його крутий черепичний дах неможливо.

Наказавши ще раз обшукати приміщення, гауптштурмфюрер обійшов горище, заглядаючи у темні кутки. Нарешті опинився на внутрішньому балконі й побачив напіввідчинені двері, а за ними круті дерев’яні

сходи.

— Що там? — запитав.

— Прошу пана! — редактор Загородній навстіж одчинив двері. — Тут мешкання нашого вахтера. Але ваші солдати вже дивилися…

Харнак байдужим поглядом ковзнув по сходах. Враз погляд його став уважним, гауптштурмфюрер перескочив кілька сходинок і відчинив вузеньке віконце з матовим склом. Од вікна до гpeбeня даху сусіднього будинку було трохи більше метра. На вкритому пилюгою підвіконні залишився відбиток чобота. “Сорок другий — сорок третій розмір”, — на око прикинув Харнак. Обережно, щоб не затоптати відбиток, проліз через вікно і, опинившись на даху, сів верхи на гребінь.

— Ось так він і тікав, — пояснив шарфюреру, котрий визирнув у віконце. — Подайте мені руку, йолопе…

Виламаний з ліжка залізний прут, подряпані двері горища у третьому від рогу будинку підтвердили це припущення Харнака.

“Полетіла пташка!” — подумав гауптштурмфюрер, та, щоб заспокоїти сумління, наказав обшукати квартири.

— Полетіла пташка і, думаю, надовго, — з цими словами Харнак зайшов і до кабінету Менцеля. — Та мені вдалося встановити, хто вона. Гарантії не дам, та майже впевнений. Завтра остаточно з’ясуємо.

— Може, ви все ж проінформуєте мене?

— Наш агент виявився типовим ослом. Цей комуніст, певно, розкусив його з першого погляду…

— Все це слова. — Менцель почав сердитись. — Я вимагаю доказів.

— О-о! Доказів скільки завгодно, штандартенфюрер. Навіть більше, ніж потрібно…

Харнак доповів про наслідки розслідування.

— Як же вам пощастило встановити особу комуніста? — нетерпеливився Менцель.

— Дуже просто. Коли навіть цей ідіот Людке, — Харнак зробив наголос на слові “ідіот”, — а я його вважаю не останнім ідіотом, не звернув уваги на вікно на сходах, чи скористалася б ним людина, яка вперше опинилася в цьому будинку? Тим більше, що в її розпорядженні були лише секунди?

— Стривайте, Віллі! Ви хочете сказати, що цим комуністом був хтось із працівників редакції?

Харнак нахилив голову.

— Але ж це міг бути чоловік, котрий працював там раніше…

Харнак знову нахилив голову.

— Я також додумався до цього, — мовив з ледь помітною іронією, — але мені відразу вдалося встановити, що один з газетних коректорів майже два тижні тому виїхав саме до того району, де стався напад на танкетку. Якесь село Кваси. Відпросився ніби на весілля на три — чотири дні, а нема уже два тижні.

— Прізвище? — запитав Менцель.

— Заремба Євген Степанович.

Менцель натиснув на кнопку дзвінка.

— Зробіть негайно запит, — наказав секретареві. — Заремба Євген Степанович. Два тижні тому виїхав до села Кваси на весілля до племінника…

Петро Кирилюк стояв біля вікна у проході. Вагон був старий, його нещадно кидало, він весь скрипів і тріщав, немов скаржився і на паровоз, що тягнув його в таку далечінь, і на дощ, який батожив його по зелених боках, і на вітер. Та Петро не звертав уваги на порипування вагона, не чув довгих і хрипких паровозних гудків і не бачив мокрих полів, що проносились за вікном. Не міг нічого чути й бачити, бо нерви його були напружені, в кожному погляді відчував ворожість і підозріливість.