З погляду вічності
Шрифт:
— Але як? — не повірив він.— Може, ти мене спустиш на вірьовочці з даху?
— Ми знайдемо комфортабельніший шлях на балкон,— заспокоїв я його.— Ходімо до нас. Телефон відчиняє будь-які двері. Не забувай, що ми живемо у вік техніки.
Євген поплентався за мною, ще не вірячи, але водночас і сподіваючись.
Я набрав по телефону дві цифри і повідомив, що в «Діловому клубі» на третьому поверсі пожежа.
«Діловий клуб» знало все місто, пожежники теж знали наш будинок прекрасно, бо часто приїздили сюди на тренування: їм дуже подобалося, що будинок має виходи відразу на дві вулиці. Обставляй його пожежними машинами з обох боків і гаси!
— Тепер вниз і не прогавити пожежників! — гукнув я товаришеві. Ми помчали вниз, бо в нашому місті пожежники по швидкості займають якщо й не перше місце в Радянському Союзі, то друге — напевне. Вони прискочили відразу чотирма машинами— на дві вулиці. Я врахував і цю обстановку, тому Євген чергував з одного боку, я — з другого боку будинку. Машина з механічною драбиною припала на мою долю. Я помахав шоферові, щоб він під'їхав якраз так, щоб драбина, вискочивши зі свого сховку, вперлася в балкон на третьому поверсі, машина загальмувала, пожежники буквально випали на землю, але вони зорієнтувалися, бо ще не встиг я розтулити уст, як вони збагнули, що ніде нічого не горить, бо не було ні диму, ні полум'я, найголовніше ж—не було глядачів. Адже роззяви збираються до пожежі, здається, перш ніж почне валити дим. А коли немає людей, немає й пожежі.
— Ти що! — закричав на мене чоловік у сріблястій касці, видно, їхній брандмейстер, чи як там він називається.— Хуліганить задумав? Постригтися закортіло? Хто викликав?
— Прекрасно,— сказав я,— прекрасно, що пролунало з ваших уст, товаришу, запитання: «Хто викликав?» Хоч поставили ви його трохи не на тому місці, спершу пообіцявши мені безплатну стрижку, й, порушуючи конституцію, вдалися до погроз. Бо викликав справді я, і горить справді.
— Де горить?
— Он там.
Я показав на балкон третього поверху.
— Балкон,— сказав пожежник.
— Точно. А за ним квартира. А в квартирі горить.
— Що горить?
— Газ горить. А двері замкнені. Англійський замок. Клац — і готово. Ключі зосталися там.
— То це ви такий роззява?
— Аби ж то я, а то...
Я назвав Євгенове прізвище, яке, ясна річ, збігалося з прізвищем його батька, а це прізвище в нас у місті всі службові особи шанували надзвичайно. Окрім того, газ належав до новинок нашого міста. Всього кілька місяців тому проведено газ до помешкань, ще не всі засвоїли як слід правила поводження з цим горючим матеріалом, отже, нічого дивного не було, що товариш такий-то, забувши загасити газову горілку, вийшов, клацнув дверима і...
Брандмейстер ще трохи почитав мені мораль, хоч я пояснив йому, хто я і яке моє місце в цій пригоді, потім все ж таки віддав потрібну команду, на той час прибіг уже й Євген, ми з ним спробували першими подертися по драбині, але нас відтрутили, пожежники не мали жодного наміру поступатися своїм пріоритетом; вони вмить дісталися до балкона, видавили безжально шибку, відчинили двері, вскочили до квартири, раз-раз — і знову на балконі, й обурене, розчароване, майже болісне:
— Не горить! Газ закритий!
На щастя, ми з Євгеном вже добралися до балкона. В часи віддалені, десь у середньовіччі, нас би, мабуть, скинули разом із драбиною, як то робили тоді з усіма, хто пробував забратися на мури чужого міста, але, по-перше, ми добиралися до фортеці власної; по-друге, часи давно змінилися, людство цивілізувалося, і цивілізація нас врятувала. Нас не скинуто з верхніх щаблів драбини, нам навіть не дали попідбіччю і не вилаяли, бо лаяти молодь, яка, всім це відомо, є майбутнім людства, не годиться.
Все обійшлося пречудово. Євген не запізнився на побачення з Алею, новий, синій, в курячу лапку витканий костюм сидів на ньому бездоганно; настрій у мене був від усього такий піднесений, що його не зіпсував навіть невеличкий штраф, який довелося заплатити пожежникам. Але що таке штраф! І який би я штраф згодився заплатити сьогодні, аби лиш зарадити своєму другові!
Тим часом доводилося думати, як вискочити з дому. Бо замок-засув загиркотів, мама вибігла до передпокою, злякано глянула на мене.
— Куди, Митю? Пізно вже.
— Зайду ще до Євгена. Я скоро й назад. Тільки віднесу чарку.
Брехав чи казав правду? Не знав і сам. Бо справді — куди? Тільки до Євгена. Такий був перший порух. Та коли спинився на сходах, коли перестрибував через два-три східці, незбагненна сила порвала мене зовсім не туди, потягло мене до інших дверей, закортіло мені побачити ту, під знаком якої сьогодні минув день, знову, як колись у дитинстві після справжньо-вигаданого поцілунку Євгенового в Скрипайці, відкрилися мені очі на те, чого не помічав досі, захотілося поглянути ближче, подивуватися, чи що.
Я майже підбіг до дверей помешкання Шляхтичів і дзенькнув точнісінько так, як дзвонив завжди Льоня: два довгих і один короткий дзвінки, своєрідний код, який усталився між сином і батьком і який могла вже знати й Аля, хоч жила за цими дверима лиш день чи два. Я дзенькнув тричі, підроблюючись під Леоніда, не знаючи навіть, удома він чи ще й ні, я вривався в цю квартиру самозвано й нахабно, ще нахабнішим мало вважатися моє самозванство в тому випадку, якщо Аля сама, якщо вона чекає Леоніда з заводу, і так воно насправді й було. Я ввірвався в очікування, в стривожену причаєність, мені відчинили вмить, ще не віддзвенів мій (вірніше, привласнений мною) сигнал, здавалося, що Аля стояла за дверима, стояла й ждала дзвінка, ждала Леоніда, а прийшов...
— А, це ти, Митю...— сказала вона без здивування, без обурення, сказала не осудливо, як мені чомусь спершу чекалося, була навіть радість у її голосі, радість світилася крізь усміх, в очах у Алі, в голосі в неї, у всьому. Та чи й Аля стояла переді мною? Я не знав цієї дівчини, зовсім не знав. Коли вона відчиняла і коли я зрозумів, що Шляхтича ще немає вдома і що я таким чином бодай трохи своїм вторгненням зіпсую настрій молодій господині і тим самим незначною, але дошкульною і відчутно дошкульною мірою помщуся за свого зневаженого друга, так от у ту мить мені в голову прийшов давній вірш, вичитаний з старих книжок, вірш, щоправда, поважний і сумний, але я хотів вихопити з нього два рядки і насмішкувато кинути їх у обличчя Алі. Вийшло б так: «Чекає жінка чоловіка, малих діток до серця тулить...» А вірш завмер у мене на устах, а точніше, то й до уст він не дійшов, завмер десь у мозкових звивинах, якщо вони в мене справді є, куди там було до вірша, коли переді мною стояло таке негадане диво! Стояла зовсім інша Аля! Ніяких захмарних стюардес, ніяких льодовиків Гренландії, ніяких насмішкуватих гримас, ніяких спроб заткнути своєму ближньому рота знущальним поглядом. Навіть волосся в неї, виявляється, мало інший колір, ніж колись. Зникла з нього мертва білість, тьмава барва поступилася місцем барві живій, золотистій, волосся легкою хвилею йшло навкіс, спадаючи крилом на чоло, зачіпаючи ліву брову довгим пасмом, і через ліве плече вихоплювалося на груди вільно й гарно.