З погляду вічності
Шрифт:
— Нарешті ми з Гришею щось таке мовби намацали,— сказав мені Шляхтич.— Виявилося, що всі ці місяці ми йшли, як це часто буває, хибним шляхом. Здавалося, проста логіка: чим більше нагріти заготовку, тим вона легше повинна прокатуватися. А наслідок — деформації. Небажані й неминучі.
Він прочитав мені цілу лекцію, вперше виявляючи таку технічну, я б сказав, балакучість. Любив завжди працювати мовчки, а сьогодні неначе прорвалися в ньому греблі для слів, і слова так і котилися на мене.
— Ось ми спробували нарешті з Гришею нижчі температури нагрівання — і що ж? Вийшло! У нас вийшло так, як ще ніколи не виходило! І ти гадаєш, які то були температури?
Я не хотів ні гадати, ні вгадувати, мені тільки цікаво було, чого це Льоня такий несхожий на себе? Чи йому зробив якесь щеплення Гриша Фрусін? Напустив на нього трохи свого словоливства?
— Сто шістдесят і навіть сто двадцять градусів — ось! — вигукнув Шляхтич зраділо.— Сто вісімдесят і навіть сто двадцять, а не триста, й не чотириста, і не шістсот, як нам чомусь думалось. А чому? Бо ми керувалися елементарною логікою учня шостого класу: від нагрівання тіла розширюються, метал стає податливіший, молекулярні зв'язки порушуються тощо. А деформації? Ми не враховували деформацій.
Все враховували. Над усім ламали голову. І набридло все, й осточортіло. Сказати по щирості, я був певний, що ми таки чогось тут доб'ємося, але чи вирішимо коли-небудь проблему Токового й токових взагалі? Ось би про що хотів я довідатися! Але ж не від Шляхтича, який сьогодні так зглибився в свої технічні проблеми, що не хотів слухати вже не те що про Токового, а навіть про Євгена. Бо коли я вголос почав розмірковувати, чому це Євгена немає на роботі, то Шляхтич пустив повз вуха мої розмірковування, а коли я навпростець спитав його, яка б то халепа спричинилася до невиходу Євгена, та ще й у такий, як виявилося, вирішальний день, то Шляхтич, завжди уважний і надміру ввічливий Шляхтич, вдав, ніби не чув мого запитання, а чи вирішив, що адресоване воно так собі — в білий світ, до господа бога, до Організації Об'єднаних Націй, будь-куди й будь до кого, але тільки не до нього.
— Ми спробуємо все ж таки спершу сто шістдесят градусів,— перебільшено бадьорим голосом вигукував Шляхтич, стаючи на місце Євгена і навіть — о диво! —фамільярно підморгуючи мені, мовби запрошуючи мою величність до спільності й союзу.— Сьогодні в нас щось повинно вийти. Неодмінно має щось вийти!
— Це так,— похмуро бовкнув я,— справді вийде, бо якщо з одного боку закласти шматок заліза, то з другого боку стана цей шматок повинен вилізти, тобто вийти в якомусь там вигляді. Але от чому сьогодні не вийшов на роботу Євген?
Так ми й гралися один з одним: Шляхтич мені про градуси та про труби, а я йому — про Євгена. Я діяв несвідомо, керувався тільки законами дружби та ще, мабуть, передчуттям. Шляхтич же навмисне відводив розмову на інше, він нервував і через мої намагання з'ясувати причину відсутності Євгенової, і, видно, через мою недостатню уважливість у роботі; я був того дня поганим помічником і спільником, і це спричинилося до марності зусиль Шляхтичевих, не кажу моїх зусиль, бо вони пішли зовсім не в потрібному напрямку, тобто в пісок.
Токовий не заважав нам, але, здається, вистежував нас обох, його трохи збентежила ранкова Шляхтичева рішучість, він, видно, готувався до нових, завтрашніх боїв на вищому рівні, але Шляхтич не збентежився неуспіхом цього дня, він теж готувався до нового штурму, про що й заявив мені, до кінця витримуючи свою незбагненно відверту балакучість:
— Не вийшло в нас з цією температурою, завтра спробуємо сто двадцять. Я навмисне приберігав сто двадцять на самий кінець. Риск найбільший — у найменшому. Ще один день — і ми з тобою матимемо те, чого прагнули. Це вже вирішено й доведено. Я навмисне спробував сьогодні ще сто шістдесят, щоб не було спокуси. Але завтра ми з тобою...
— Ми? — не зовсім чемно перебив я Шляхтича.— А Євген? Та я завтра притягну його на роботу, якщо навіть доведеться доставляти його на завод в розібраному вигляді! Змонтуємо тут! Згвинтимо й примусимо стояти коло стана!
— Він може не прийти,— тихо сказав Шляхтич, зрозумівши, що далі вже не може відкручуватися від мене, й приймаючи нарешті запропоновану йому тему про Євгена.
— Не прийти? Таж він сьогодні вже не прийшов? Досить з нього! Що в нього — тиф?
— Ну, я не знаю, але...
Шляхтич занурювався в стихію своєї нерішучості, ще мить — і все поглине його ввічливість, крізь яку вже не пробиться ніякими силами!
— З ним щось сталося? — закричав я.— І ніхто не може сказати? Цілий день ніхто нічого не каже про Євгена! Що з ним?
— Це важко пояснити... Принаймні я не можу цього пояснити. Це виходить за межі...
— За які межі? — не зрозумів я нічого з його натяків і нерішучостей.— За які межі і хто й що виходить? Я нічого не розумію! Що сталося?
— Ну, я про це не можу,— Шляхтичеві просто боляче, як мені здалося, було говорити далі на цю тему,— ти довідаєшся сам...
— Та що його, посадовили до в'язниці? Затримали дружинники? Обстригли в міліції?
— Це надто примітивно... Справа складніша... Заплутаніша... Сказати б, набагато болючіша й серйозніша... Ти довідаєшся про це... Ти ще молодий, Митю, але..
І цей за рибу гроші: молодий! Змовилися вони всі, чи що? Єдиний фронт проти Митька Череди: Чемерис, Токовий, тепер навіть Шляхтич! Для всіх я молодий! Для Зіни — молокосос, вища ступінь, для тих же молодий, що звучить ще образливіше, бо сестричка величає мене молокососом все ж таки з любові до мене й співчуття, а ці всі словом «молодий» відштовхують, недвозначно дають зрозуміти мою недорослість, а отже, неспроможність збагнути те, що для них читається, мов розгорнута книга.
— Де ж хоч він? Євген! Він хоч дома чи де? — став я допитуватися в Шляхтича, розгублено й справді по-молодечому ще непослідовно, бо Шляхтич, який, здається, взагалі сьогодні не ходив додому спати і тепер пробув цілий день у цеху разом зі мною, знав про Євгена ще менше, ніж я, або й зовсім нічого не знав. Але тоді чому ж він натякав на якісь там межі, уподібнюючись до вельмишановного доцента Крижня, що, закликаючи до суджень із погляду вічності, сам лишався обмеженим дурнем із будь-якого погляду, свідченням чого було його залицяння до Алі, наприклад.