З погляду вічності

Загребельный Павел Архипович

Він зустрів мене коло входу в цех, ще здалеку замахав мені руками, так ніби пробував перейняти цю звичку в товариша Токового, хитро примружився і півголосом, тільки для мене тобто, мовив:

— Зигзаг удачі.

Я не належав до наївних, яких можна було впіймати на вудочку, я не роззявив рота, не поліз до майстра з своїми оцінками комедії «Зигзаг удачі», не став скаржитися, скажімо, що не встиг подивитися це чудо нашої кінематографії і не порвав кількох там метрів рідних своїх кишок від реготу; ні, я сприйняв кодову систему нашого Доживемо-до-Понеділка саме так, як належалося.

— Зигзаг? — сказав я.— Кому ж, до кого завернув зигзаг?

— До тебе, нащадку Чінгісхана.

— У вигляді?

— Чорта з портфелем.

Чортом-з-Портфелем ласкаво називав майстер товариша Токового, хоч той портфеля й не носив насправді, але володів

ним символічно, належав до портфеленосців по службі, бо ж ходив не в рядових інженерах, а в керівних. Яке відношення мав Токовий до мене саме сьогодні з самого ранку, ще до початку зміни,— це вже належало до загадковостей останнього часу, заповненого для нас суцільним очікуванням. Особливо тяжким очікування видавалося для нас з Євгеном, бо ми ще вірили в справедливість, ми ждали, що десь там вирішаться справи нашого цеху на рівні не просто найвищому, а й на рівні найсправедливішому, ми ще не звикли покладаться тільки на власне вміння, бо не дуже-то багато його мали, ми не могли похвастатися такою несамовитістю, як у Шляхтича й Гриші Фрусіна, для яких не існувало ні державних комісій, ні високих інстанцій, ні важливих рішень доти, поки вони не зроблять того, що намірилися зробити, що могли зробити. А ми з Євгеном вірили у поміч звідкись згори, збоку, звідкіль завгодно, але в поміч, але в справедливість. Щось повинно було відбутися, статися, ось-ось щось мало статися після від'їзду державної комісії, невирішеність пригнічувала нас, вона лишала місце для надій, урочисте відчуття протесту, яким ми жили давніше, тепер поступилося місцем довірливому очікуванню, бо раз перед нашими очима відбулася сутичка між Шляхтичем і Токовим і на бік Токового не став ніхто з керівництва, то це мало означати, що так чи інакше і рано чи пізно всі симпатії і симпатії загальні мають повернутися на Шляхтича, це давало нам певність, віру в належне й установлене.

Але минав час, і нічого не змінювалося. Не було ні належного, ні встановленого. Сталість нашої непевності набувала загрозливого характеру, становище наше, можна б сказати, загрозливо стабілізувалося.

Майстер вже мав нагоду висловлюватися про комісію стосовно Шляхтича і нас. Його досить вичерпна формула вмістилася в назву чергового фільму: «Стережись автомобіля». Але хіба ж ми не розуміли жартів?

Сьогодні, видно, щось мало статися. День починався з небажаних подробиць. Ще подивимося, якими вони виявляться. Не було навіть потреби доживати до понеділка. Мене вплітало в зигзаг удачі разом із Чортом-з-Портфелем, а може, всупереч Чортові-з-Портфелем? Може, майстер просто вирішив передати мені останню плітку, натяк, здогад свій про настрій Токового, причини якого (настрою тобто) знали найкраще ми з Зіною, решта ж могла витлумачити їх, тобто причини поганого настрою, справами в цеху, де й досі панувала непевність і невизначеність. Але йшлося не про плітки й не про здогади. Майстер досить недвозначно показав собі через плече вигнутим великим пальцем (досить характерний жест: рука стиснута в кулак, великий палець відставляється вбік і вигнуто, підкористо, рішучим і енергійним жестом, мовби закидається через плече, так що показує водночас і назад, і ніби вниз, мовляв, кличуть тебе туди для того, щоб опустити нижче, ніж ти стояв досі). Отже, товариш Токовий викликав мене до контори вже зранку, ще до початку роботи, сидів тут цілу ніч і ждав приходу на роботу Митька Череди. За що така честь?

— Зранку — балачки? — не повірив я майстрові.— А хто ж коло стана буде?

— Мертвий сезон,— відповів майстер.

Я поглянув туди, де був наш стан. Сподівався побачити Євгена. Його не було. Не побачив і Шляхтича, але то не біда: Шляхтич міг бути в лабораторії, він іноді приходив трохи пізніше, якщо вони перед цим з Фрусіним занадто довго пиляли свої трубочки, іноді він взагалі не ходив додому, і ми знаходили їх зранку обох, замурзаних, мляво-байдужих, з відчайними від неуспіху очима. Де той зигзаг удачі? Чи він судився тільки дурням і ледарям?

Але де Євген? Невже й він покликаний на бесіду з товаришем Токовим?

— І що, треба йти? — спитав я майстра, ще вагаючись.

— Вони були першими,— сказав майстер і підштовхнув мене в напрямку до цехової контори, де вже, виходить, возсідав товариш Токовий, хай тимчасово, але возсідав. Майстрів дотеп міг витлумачуватися подвійно: або ж у Токового вже Євген і Шляхтич, отже, вони — перші, або ж там ще нема нікого, і першим судилося бути мені, і першим сподобитися довірчої близькості, і

або ж навіки розсваритися з дорогим товаришем Токовим, або ж задемонструвати прекрасне почуття згоди.

Токовий сидів коло столу, саме коло столу, а не за столом, що підкреслювало неофіційність його намірів, хоч, із другого боку, відірвати людину від роботи, не допустити її фактично до роботи, а викликати через свого помічника сюди для бесіди само по собі було вчинком і подією офіціальною і насторожувало викликаного, тобто мене, особливо ж коли я побачив, що Токовий сам, що тут немає ні Шляхтича, ні Євгена.

— Слухаю,— сказав я, кивнувши на знак привітання.

Токовий грався олівчиком, тримав олівчик двома пальцями, тримав трохи збоку, щоб не впала якась там порошинка на його ретельно випрасувані, бездоганно сірі штани, він грався олівчиком, так ніби хотів показати, що може гратися й мною, як захоче, і взагалі всіма нами, бо ми — ніщо й ніхто, а він — Токовий, йому доручено виконувати обов'язки, і, поки доручено, він їх виконуватиме, а нам нічого не доручено. І взагалі хто ми? Діти своїх батьків. А хто наші батьки? «Тіні забутих предків», як влучно висловився старший майстер, так само влучно прозваний Доживемо-до-Понеділка.

— Так ось,— сказав Токовий,— повернешся до Чемериса. З ним уже домовлено.

— Куди-куди? — перепитав я.— І хто?

— До Чемериса. Ти.

— А Євген? — спитав я з погано прихованим глузуванням.

— Йдеться про тебе.

— А Шляхтич? — глузував я далі, неспроможний стриматися, бо неможливо ставитися з повагою до чоловіка, який перед твоїми очима стрибав із балкона за жіночою сережкою, а потім плентався по місту з кошиком, у якому був нез'їдений сніданок на траві.

Однак Токовий, здавалося, пустив у непам'ять і стрибання з балкона, і випадок із переповненим кошиком. Він не виявляв охоти до спогадів, він перебував у сфері все ж таки офіціальній, попри грання олівчиком і сидіння коло столу, а щоб остаточно показати мені моє місце, підвівся, пересів на своє властиве місце за столом і подальші перемови вже вів через цю барикаду, якої, здається, ще жодна революція не змогла усунути чи бодай подолати.

— Мовиться про тебе. Ми вирішили, що сьогодні ти переходиш до Чемериса,— знову затяг він своєї.

Можна було б спитати: «Хто вирішив?» — і отримати відповідь: «Керівництво цеху»,— але я не став цього робити, знаючи відповідь наперед.

— А Шляхтич? — спитав я знов.

— Ти повинен стати прокатником, а тому...

Це трохи нагадувало нашого Рацпропа. Той, коли приїздив з колгоспу й заводив мову про свої справи, то чомусь завжди говорив про «тваринників», про «бугаятників», «телятниць», «свинарок», «птахарок», «доярок». Люди взагалі для нього не існували, а тільки прив'язані до своїх професій. Так само й Токовий, бач, опікувався мною як прокатником, а не як просто собі Митьком Чередою, хлопцем, якому, ще треба було стати чоловіком, людиною, може, й з погляду вічності. Я хотів і далі поглузувати, спробувавши поєднати товариша Токового з нашим Рацпропом у їхній зневазі до глибинно-людського, але вчасно й досить доречно, здається, утримався, бо якщо подумати, то нічого ж ганебного не було в тому, щоб стати прокатником, взагалі мати в руках якусь професію, якесь уміння, якесь ремесло, бо тоді і, може, тільки тоді ти справді людина конкретна, а не взагалі щось і навіщось.

— А Шляхтич? — знову повторив я, бо з Шляхтича ж Токовий, здається, не збирався робити прокатника; той був прокатником високої спеціалізації й кваліфікації; мною легко розпорядитися, але Шляхтичем?

— Це смішно,— сказав Токовий,— це переходить усі межі. Шляхтич, Шляхтич... Аби той Шляхтич дбав так за тебе і за вас, як ви за нього. Ти ще нічого не знаєш. Ти молодий. Підеш до Чемериса.

— Я вже чув од нього, що я молодий... Не маю охоти знову слухати. І взагалі...

— Що взагалі? — мляво поцікавився Токовий.— Що взагалі, хотів би я знати?

Він говорив із виглядом людини, яка володіє таємницею. Дуже важливою таємницею. Мав перевагу наді мною, довідавшись про таємницю за годину перш, ніж я. Козиряв цим. Це був нечесний прийом, але Токовому дозволялося, бо виконував обов'язки начальника цеху він, а не я. Очевидно, десь щось нарешті сталося. Відбудуться зміни в цеху. Зміни небажані. Не такі, яких ми сподівалися. Переміг Токовий. Але чому? За яким правом? Невже зрештою виявилося, що ми з Шляхтичем складаємо тільки окрему купку невдоволених, а Токовий представляє добре організовану більшість, у якій рано чи пізно мають потонути невдоволені?