З погляду вічності
Шрифт:
— Що ж ви, Зіно?
Вона мовчить, визміюється на її повних устах усміх, Токовий важко сідає в траві навпроти Зіни, починає порядкувати з пакунками й пляшками.
— Сніданок на траві,— бурмоче він,— як у отого французького художника. Знаєте... Скільки дивився на репродукцію з тої картини, але щоб отак...
Зізі регоче.
— Сніданок на траві...— бурмоче Токовий, відкорковуючи пляшку.— Ех, Токовий, Токовий, скільки прожив на світі, а й досі не знав, що воно таке — сніданок на траві.
— Вечеря,— підказує Зіна.
— Воно так, вечеря, але хай зветься сніданком, як на картині. Це звучить. Правда ж звучить?
— Можливо...
— І жарко, як у сніданок... Скину піджак. Дозволите?
— Можна.
— Тут ось,— бурмоче він, клопочучись, але Зіна раптом зривається з місця, відбігає вбік, гукає:
— Киньте, Токовий, не хочу я нічого!
— Ну, як же?.. Такий сніданок... Така вечеря... На лоні...
— Не хочу й не хочу!
Вона біжить ще далі, падає на траву, качається, хапає губами квітку, перекусує зубами стебло, перевертається горілиць, пересуває квітку з одного кутика уст в інший, насмішкувато каже:
— Занудливий ви чоловік, Токовий!
— Ну, що ви так, Зіно? — мляво обороняється він.
— Страшенно занудливий!
В прозорому передвечір'ї йде електричка. По високому насипу, серед пшениць, і зелених посадок, вив'юнюється квапливо електричка, і у вікнах вагонів — обличчя, обличчя, обличчя. А під насипом, на краю Скрипайки, серед зеленої трави лежить Зізі, лежить горілиць, і між розхиленими устами в неї польова квітка і обличчя в дівчини прекрасне, як та квітка, і зовсім не пасує до розкиданих неподалік неторканих наїдків і напоїв, принесених Токовим, та й сам Токовий, у своїй білій сорочці, з сірим піджаком, якого він тримає перед собою навіщось, теж не пасує ні до цієї прекрасної дівчини в яскравому платті, ні до зеленого різьбленого листя, ні до пшениць довколишніх, ні до електрички в її навальному бігові.
— Ну, що ви вмієте, Токовий? — знущається далі Зізі.— Ви інженер чи ви хто?
— Я? — Токовий підходить ближче, розмахує піджаком.— Я, коли хочете... Я всього Єсеніна, половину Блока... напам'ять.,.
І урочисто, з підвиванням він заводить:
Под насыпью, во рву некошенном,Лежит и смотрит, как живая,В цветном платке, на косы брошенном,Красивая и молодая...Гримить над їхніми головами електричка по високому насипу. Профілі, профілі у вікнах вагонів. І ось летить просто на них профіль дружини Токового, і виникають коло неї дитячі голівки. Ще далеко той профіль, і ще далеко ті дві хлоп'ячі голівки, але ось вони вже й тут, ось...
Так мчалась юность бесполезная,В пустих мечтах изнемогая...Тоска дорожная, железнаяСвистела, сердце разрывая...І пролітає в дзвенінні металу над Токовим профіль його дружини, але Токовий не бачить, він засліплений Зіною, а вона, мовби відчуваючи налітаючу загрозу, підводиться на лікоть і довгим поглядом проводжає електричку...
Цього разу моє вигадування було зовсім невдалим. І не через мою недосвідченість з сніданками в траві й дівчатами, які перекусують зубами стебла квіток, а через дзвінок, який пролунав коло вхідних дверей за чверть години по тому, як Зізі вирядилася з товаришем Токовим до Скрипайки. Я вирішив, що то Євген, вхопивши облизня од не дуже схильної до спілкування з такими телепнями, як він, Алі, згадав про свого друга, тому, щоб насолити йому, не квапився відчиняти, слушно розмірковуючи, що той, хто подзвонив раз, подзвонить і вдруге. Але вдруге воно вже не дзвонило, а тарабанило в двері ногами й руками. Це не міг бути Євген. Поштового переказу мені теж ніхто не міг прислати, та ще з поміткою «негайно», міліція, поважаючи закон про недоторканність житла, теж не стане грюкати з таким нахабством; якби не розбирала мене цікавість, я б ще почекав, хай би воно там потелесувалося за дверима, але ж проти людської природи нічого не вдієш. Єва навіть зміняла рай за одне тільки невеличке вдоволення своєї цікавості, я ж то й геть нічим не рискував.
— Зараз відчиню! — гукнув я.— Не треба так гатити: тепер таких дверей ніхто не зробить.
Я відчинив. Відіпхнувши мене з дороги, мов неживий предмет, влетіла до помешкання Зізі! Ось тобі й Скрипайка, і сніданок на траві, і «тоска железная»!
— З прибуттям! З благополучним! — навздогін їй сказав я.— Як вам їздилося? Як ви поживаєте?
— Ось,— помахала вона мені перед носом, зупиняючись на порозі до кімнати, конвертом,— зайшла на пошту, одержала листа.
— Пишуть, значить?
— А ти ж думав!
— А товариш Токовий?
— Відправила його додому. Набрид! Зітхає і бадьориться. Не зрозумієш, чи він зітхає, чи бадьориться. Я такого не люблю.
— А лист?
— Присланий мені до запитання.
— Я питаю: бадьорий лист?
— Ще не читала. Ось ляжу на диван і прочитаю, Я люблю читати листи, лежачи на дивані.
— Не помічав у тебе такої звички.
— Ти ще багато дечого не помічав.
— Зате помітив, як сьогодні твоєму Токовому Шляхтич всипав публічно і відверто.
— Можеш забрати його собі.
— Кого? Токового чи Шляхтича?
— Обох.
— Я б радив тобі звернути увагу на Льоню. Ото чоловік!
— Такими чоловіками всі електрички забиті.
— Помиляєшся. Таких знайдеш хіба що в космічних кораблях. А там, як відомо, люди добірні.
— І твій Шляхтич добірний? — Зізі зареготала.— Він же за вітром полетіти може! Висох од своїх книжок та теорій.
— А ти чоловіків на пуди міряєш?
Зіна виштовхала мене з кімнати й зачинила двері.
— Не заважай мені читати! — гукнула вона з-за дверей.
Я не став нагадувати Зізі, що диван, на якому вона хоче читати дурний (в цьому можна не сумніватися) лист, колись належав тільки мені, взагалі досить було вже дратувати сестричку, раз вона так гарно розправилася з товаришем Токовим! Тільки уявити собі, як плентає він по місту з кошиком, повним закусок і випивки! Сніданок на траві. Сміхота!
16
Але товариш Токовий настроєний був, далебі, не на жарти. Він похитався, як човен на хвилі, однак не перевернувся, не втонув, зате незабаром виявив досить недвозначні наміри втопити когось іншого.
Почалося з мене. Принаймні я відчув наміри Токового, здається, перший. Десь за тиждень після тих зборів і після Зіниного вибрику з Токовим мене вранці зустрів у цеху наш старший майстер, якого всі прозвали Доживемо-до-Понеділка. Він належав до гвардії Токового, завдяки Токовому піднявся й до старшого майстра, хоча якихось талантів у нашій справі ніколи й не виявляв, принаймні нам не вдалося помітити за ним суто металургійних талантів. Але іноді в житті так виходить, що знання справи ще нічого не вирішує, вміння — теж. Не встиг ти озирнутися, а вже головним інженером заводу призначено чоловіка, який зовні мовби й справді головний, але інженер ніякий. Так само у цеху. Начальник цеху, скажімо, дуже схожий на поважного начальника, але інженерського в ньому — ні краплі. Наш старший майстер, вчасно збагнувши таке відхилення від норми, ще коли був рядовим робітником, не став рватися до висот і глибин фахових, а рвонув по іншій лінії: то дружинником, то контролером, то просто веселим і гарним хлопцем в сподіванні, що крива — вивезе. І Токовий вивіз його аж на старшого майстра. Користі від нього не було жодної, щоправда, зла — теж. Загалом же старший майстер належав до хлопців веселих, віком він майже дорівнювався нам з Євгеном, дуже любив кіно і в своїй мові здебільшого досить влучно використовував назви нових кінофільмів, таким чином і геть уникаючи обтяжливості думання і добирання до власних думок ще й власних слів. Користався з готового. Виходило легко, просто і весело. Тому й останнє його прізвисько було — Доживемо-до-Понеділка. Коли Шляхтич заповзявся приборкати «рок-н-роли», попередньо нагріваючи заготовки, майстер кинув крилату фразу: «У вогні броду нема». Наші змагання з Токовим він охрестив «Два роки над прірвою». Заводських пенсіонерів (мого батька в тому числі) називав не інакше, як «Тіні забутих предків». Настрій його визначався словами «Доживемо-до-Понеділка», бо в понеділок в кінотеатрах ітиме новий фільм, а раз так — з'явиться прекрасна нагода для нового дотепу, і для всіх ти лишатимешся, отже, своїм хлопцем, і все буде прекрасно й благополучно. Ось який був старший майстер — приємний чоловік, веселий, дотепний, і хоч ніякий не майстер, але це нікому, здається, не заважало, бо якщо він не помагав нікому, то й не шкодив принаймні теж.