З погляду вічності
Шрифт:
— Хіба Алі на зборах не було? — спитав я.
— Не бачив.
— Брешеш, ти ж її спиною побачив би!
— А як скажу, що не було? — спитав він.— Тобі поможе? Якщо поможе, то бувай. До завтра.
І пішов не озираючись.
— Ви землю просили — я землю вам дав! — гукнув я навздогін, аби щось гукнути.
А вдома по кімнатах металася Зізі, видивляючись на себе в усі дзеркала — старі й нові. Невже свіжий залицяльник?
— Гуска тратить половину життя на чищення пір'я,— сказав я сестричці ущипливо.
— Тим ліпше для гуски і гірше для гусака,— відрубала вона.
— А все це лиш для того, щоб знести яйце.
— Тебе теж знесли.
— Ви землю просили — я землю вам дав,— сказав я ні з сього ні з того. Зіна подивилася на мене трохи стривожено.
— П'яний, чи того?..
— От і не вгадала. На зборах був. А ти чому не була?
— А хто мені доточить до життя те, що я витрачу на збори? Досить із мене й інститутських, а ви свої самі проводьте.
— Провели. На вищому рівні! І Токовому твоєму так всипали, що не вичухається й до нових віників. Якщо ти для нього начищаєшся — даремно. Не прийде. Переживатиме.
— А ми вдвох переживатимемо,— не здавалася сестричка,— тебе задовольняє така перспектива?
— Зінко, ти здуріла! З цим типом? А крім того, він тепер і носа не...
— Він буде тут за півгодини. Тебе це влаштовує?
— Токовий?
— Токовий.
— Не може бути! Йому ж так дали...
— Що ви йому дали? Він дзвонив мені хвилин десять тому. Ти ще малокосос. Нічого в людях не...
— Та з нього всі... навіть Чемерис... Зінко! Подумай! Ти — і Токовий! Після всього...
— Нікому нема діла, якщо двоє людей домовляються між собою про те, що стосується тільки їх самих...
— Але, чорти його бери, ти забуваєш, що між людьми існує взаємне зчеплення! Береш одного, тягнеш за собою цілий ланцюг, порушуєш зв'язки, робиш когось нещасливим, осмішнюєшся сама перед іншими.
Це були мої хитрощі. Я мав на увазі осмішненість і нікчемність Токового. Бо й що він вартий після сьогоднішнього? Може, й до Зіни хоче прибігти, щоб бодай у чомусь реабілітуватися, принаймні у власних очах?
Зіна вирішила за ліпше не продовжувати зі мною суперечки. Вона вміла бути впертою, як ота загальновідома тварина, що з упертості навіть заговорила колись, якщо не брешуть перекази. Однак сестричка не змогла зіпсувати мені настрою, я пішов умиватися і спробував навіть підібрати власну музику для мстивої пісеньки на адресу Токового: «Ви землю просили — я землю вам дав». Але із співами в мене ніколи до ладу не виходило, всупереч розповсюдженій думці про музикальність української нації, я належав до натур досить далеких, якщо не сказати, ворожих музиці, тому мої композиторські вправи закінчилися тим, що в двері ванни загрюкала Зізі й досить неласкаво запропонувала мені вмовкнути. Така нелюб'язна пропозиція обумовлювалася не образою моєї сестрички за порушення гармонії звуків, далеко ні! Просто на той час у нашій квартирі вже сидів товариш Токовий, який міг без особливих труднощів розшифрувати прозорий натяк моєї пісеньки, а Зіна, видно, не хотіла завдавати йому зайвих прикрощів.
Зате я, побачивши товариша Токового так близько і на території, так би мовити, суверенній, не втерпів, щоб не закінчити сьогоднішнього дня своєю пісенькою, і прокричав йому просто в обличчя:
— Ви землю просили — я землю вам дав.
Але не такий був товариш Токовий, щоб зважати на дурні виспіви якогось там молодого кадра, на котрого, щоправда, покладаються надії, але він ще тих надій не виправдав і невідомо, чи виправдає.
— А-а, Митько? — сказав Токовий так, ніби вперше мене сьогодні бачив, і відразу забув про мене, гукнув до Зіни: — Ти вже? А то електричка відійде.
Коло ніг у Токового стояв кошик. Мабуть, пляшечка винця і все належне. Електричка... Бач, мабуть, поїдуть до Скрипайки, бо тепер до Скрипайки вже не ходять пішки, як ми колись, а використовують електричку, одна зупинка — і там. Товариш Токовий хоче забути про гіркоту сьогоднішніх зборів на лоні природи. І не сам! Меткий до незвичайності. До себе додому навіть не зазирнув, з гастронома — просто сюди. Мабуть, вважає, що стрибання з балкона вже дало йому право неподільного володіння Зіною. Психологія дрібного власника. Але ж дівчина — не курка!
Мене сьогодні чомусь тягло до птахівництва: то гуска, то курка. На додачу до всього Токовий раптом вирішив зацікавитися моєю долею. Поки одягається й чепуриться Зіна.
— Ти, Митю, ще молодий,— зробив він неймовірне відкриття,— не завжди можеш правильно вибрати людей, які б тобі... От пристав до Шляхтича, покинув Чемериса... Заробітки в тебе які тепер? Нуль! А якби спитав був мене...
Невже голова комісії перед тим, як сісти в машину, змінив своє рішення і сказав щось втішне для Токового? Не може такого бути! Це однаково, що повернулася б Земля в протилежний бік, крутилася, а потім стала б відкручуватися назад.
— Повинен триматися людей розважливих і далекоглядних,— повчав мене Токовий, не зауважуючи моєї насмішкуватості, а може, й не бажаючи зауважувати.
— Від сірої курки — сірі курчата,— пробурмотів я Фрусінів афоризм, щоб уже остаточно докінчити цей день під знаком птахівництва, але тут влетіла до кімнати Зізі, затулила мені рота рукою, щоб я не ляпнув ще чогось, війнула перед нами обома цигансько-яскравим платтям, потягнула Токового до дверей.
— Стережіться високих платформ! — встиг ще я гукнути їм навздогін, дивуючись тепер не так з легковажності сестрички, як самовладанню товариша Токового, з якого, мов із гуся,— тьфу!..
Завод лежить за пшеницями, весь у різнобарвних димах і розмитих гойдливим маревом лініях конструкцій. Простір поглинув усі звуки, і німе зображення заводу на голубих полотнах неба сприймається, мов химерний кадр із кольорової картини епохи німого кіно.
А тут — цілий світ своїх власних барв, звуків, форм. Зеленість дерев Скрипайки, виспіви невидимого птаства, сюрчання коників у траві, різьблені тіні від листя, і різьблена краса Зізі, і світлий бездоганний костюм Токового, вдоволеного й самовпевненого Токового, який зумів приборкати таку не приборкану досі дівчину, як Зіна.
Зіна з розгону налітає на Токового, сміючись, повисає в нього на шиї, підгинає ноги, вимахує ними, намагаючись бодай трохи нахилити Токового, але він випростаний, мов дуб, він пишається своєю силою, а потім, коли Зізі того не жде, раптом нахиляється, розставляє руки, Зіна від несподіванки розчіплює пальці — і ось вона вже сидить на траві, вже вона випередила Токового, тепер знетямленість припадає на його долю, тепер він залишається в незручній позі, нахилений, з розставленими руками, з розчепіреними пальцями, з трохи дурнуватим усміхом.