З погляду вічності
Шрифт:
Та що волосся! Хіба тепер волоссям когось здивуєш?
Очі — ось! Неначе розсунуті в боки, але не занадто, як малюються тепер дівчата, фальшиво видовжуючи кутики очей аж на скроні, щоб було схоже на староєгипетське, хоч насправді в намаганні дивитися не вперед, а в боки є щось собаче, а може, пташине. Ні, в Алі очі розсунуті помірно, вони ледь примружені, в них вичитується затаєна вабливість і водночас зневажлива чарівність, вони мовби промовляють німо: «Ми прекрасні, але не для всіх, не для всіх!»
Але самі очі неспроможні створити приголомшливу неповторність цього обличчя. Їм на поміч приходить розбіг нешироких брів, уперто-жадібний ніс з лагідно розширеними ніздрями і, нарешті, уста в усміху, сповненому несамовитого достоїнства, з вологим поблиском разка білих-пребілих зубів. А ще довга ніжна шия, тонкі руки, одна з яких доторкується до волосся на грудях, а другу недбало відкинуто ледь назад в жесті припрошення, чи що. Я помічаю все: і білу блузку, зав'язану спереду бантом так, як у спеку зав'язують собі сорочки наші піжони на пляжах, і картату спідничку — червону з чорним, і чорні панчохи, і лаковані черевики на підборах не сказати б, що надто низьких, так що Аля, здається, дорівнюється зростом мені. Невже Шляхтич аж такий високий?
— Заходь, чого ж став? — засміялась Аля.— Льоня недавно дзвонив, скоро прийде.
Для неї не існувало проблем, весь світ мав слугувати їй і Льоні, вона була втіленням самодостатнього щастя, щастя в собі, о, як хотів би я, внутрішньо загарчавши, кинути їй у обличчя: «А Євген! Як же з ним буде?» Сказав зовсім інше, несподівано для самого себе бовкнув: «Мы будем петь и смеяться, как дети...» Я втішав себе думкою, що Аля вичитає в безглуздій моїй приспівці осуд вчинків нечесних і нечистих. Але вона не вловила аж так глибоко захованого натяку, знову повторила:
— Та заходь, нарешті, чого ж став на порозі?
І сміялася всією своєю постаттю, променилася радістю й красою, аж мене взяли заздрощі, по-хлоп'ячому закортіло похвастатися й мені перед Алею, я вже розтулив рота, щоб розповісти їй про радісно-сірі очі, але вчасно схаменувся, перехопив готові вилетіти слова й послав на їхнє місце інші, ті, що звуться «тик-мик»:
— Пробач, я думав, Льоня вдома... Хотів йому...
— Та він зараз буде, заходь...
Я ще хотів вигукнути, що ноги моєї тут не буде, раз моєму другові Євгену завдано такого удару, але натомість знову бовкнув, піддаючись незбагненним чарам цієї дівчини з несамовитим достоїнством в усміхові:
— На жаль... Я не знав... Льоні не міг... Передай йому теж... Вітаю вас обох...
Вона сприйняла як належне, а може, й не сприйняла, може, насмішкуватість так і вдарила з її славної постаті,— нічого я вже не бачив і не чув, бо крутнувся чимшвидше на одній нозі, для дотримання взятої на себе грайливості духу ще махнув рукою до Алі собі поза спиною і втік негайно й ганебно.
Куди? До Євгена.
Знову витримав мовчазну позиційну війну з Євгеновою тіткою, але переміг у протистоянні, просочився до квартири, добувся до дверей Євгенової кімнати, зазирнув туди і... позадкував. Бо в Євгена вже сиділо двоє гостей. До дяді Васі прилучився мій батько — Матвій Череда. Тепер батько мій сидів на тому стільчику, що сьогодні вже сиділи на ньому ми: Гриша Фрусін, я, Шляхтич-старший, Євген. А дядя Вася, обіймаючи Євгена, сидів коло нього на дивані й плакав. Здається, Євген його втішав, а мій батько втішав обох, а може, він теж плакав, я не встиг розгледіти, я мерщій дав драла, бо не відчував у собі здатності переносити надмірну чужу радість, як це щойно виявилося в Алі, а також і людське горе, для якого моя душа не набула ще потрібної великодушності. Бо великодушними бувають тільки батьки та вчителі. Багато людей вартих називатися вчителями, але ще більше — безвартісних.
20
Вранці від Зіни прийшла телеграма: «Забула рожеву блузку. Передайте Фрусіним. Вітаю. Зізі». Документ значення майже історичного. В людини — крах усіх надій: чоловік, якого вона багато років кохала, виявилося, так само таємно кохав іншу, і тепер кохання відкрилося і відкрилося, так би мовити, сміливо й плідно в радощах для одних і трагічно для інших. Питається, що повинна робити дівчина, тобто Зізі? Страшно подумати! А вона згадала про забуту блузку, про блузку, яку я називав: «Шию закриваємо, руки відкриваємо», блузку модну, з коміром гольф. Але хіба ж у такому стані до моди? Та мало того: Зізі ще на додачу вважала, що в нас тут через Алю все розладнається і Гриша Фрусін змушений буде негайно повертатися до інституту, утікати без перемог, якщо й не з ганьбою.
Однак мила наша Зіна помилилася. Блузку мама відправила, за моєю порадою, бандероллю, а Гриша Фрусін нікуди тим часом їхати не збирався, утікати також. Хоча й робота його вже скінчилася, завершилася достойно і корисно. З тисяч можливих варіантів, з мільйонних невідомостей, з майже недвозначної безнадійності Гриша все ж таки зумів висмикнути єдиний шанс, єдине число.
Ми знову змагалися з металом. Бо немає вищої втіхи, ніж змагатися з металом, долати його, приборкувати, а ще: м'яти, чавучити, формувати, як тобі забагнеться, ліпити з нього нові світи, безконечність і вічність! Метал буває холодно-неприступний, з тупою байдужістю відкидає усі твої спроби оволодіти ним, іноді він знавісніє, стає нестримним, часто виривається за межі розумного й тоді нищить усе довкола.
Я не вважав, що маю переваги в знанні примх металу тільки на тій підставі, що колись не зумів вчасно підкорити собі могутньої металевої машини і був викинутий з неї на повнім скаку; може, в мені ховалося більше злості до металу та небажання відступати, бо й куди б я мав відступати після того, як мене пожбурило на лісову землю,— і тепер завжди позад мене чулося гримкотіння залізних моторів, а наді мною світилися радісно-сірі очі.
Буря, що пролетіла над нашим товариством, не злякала мене, не вкинула в розпач, хоч з усіх дійових осіб я, здається, мав підстави бути враженим більше за інших: з одного боку, горе мого друга Євгена, з другого — невідомі й невидимі страждання моєї улюбленої сестрички Зізі.
Ранок застав мене в цеху.
Я сказав: «Ми». «Ми змагалися з металом». Це — не помилка. Ми! Всі — Шляхтич, Євген, навіть Аля, яка стояла серед своїх мереживних механізмів, серед чудес електротехніки як найвище чудо сущого і не вносила сьогодні розладу в наше маленьке товариство, а, навпаки, мовби заохочувала до змагання, до дерзань, до впертої наполегливості, і ми працювали, як чорти. Шляхтич теж стояв поруч із нами (тепер тут був також і Євген), ми взяли на випробування Гришині сто сорок градусів— труби відразу пішли як з води, такого наш цех ще ніколи не бачив; майстер Доживемо-до-Понеділка, видно, вчасно повідомив про все товариша Токового, і той, попри вчорашні погрози, визнав за ліпше утриматися подалі від нас, він терпляче ждав, чим усе це закінчиться, тільки його холодний дух ширяв над нами незримо, але ми не помічали його, не до того нам було. Труби пішли; змінений, перебудований, несхожий на самого себе «рок-н-рольчик» нарешті затанцював під нашими руками, він не витримав нашого останнього зусилля — здався. Ніколи не буває останніх зусиль там, де людина має справу з металом. Бо Аля зарізала всю нашу денну продукцію, все до найостаннього метра! Все виявилося браком. Не відповідало особливим вимогам. Ми гнали звичайні труби, а потрібні були труби особливі.
Аля діяла безжально. Не шкодувала Шляхтича. Добивала до кінця Євгена. Мстилася мені за вчорашнє: «Мы будем петь и смеяться, как дети».
Дух Токового з'явився для початку в особі старшого майстра Доживемо-до-Понеділка і запропонував нам на вибір кілька варіантів для означення нашої роботи:
«Міцний горішок...»
«Замки на пуску...»
«Операція «И»...»
«Кінець «Сатурна»...»
Потім прибіг Фрусін, загнав долоні в джунглі свого чуба і закричав:
— Що ви наробили? Ви ж усе зіпсували! Хіба ж так робиться!