З погляду вічності
Шрифт:
І ми пішли до Шляхтичів.
21
А щоб прийти належно-урочистим чином, ми повернулися до гастронома й закупили відповідну кількість «Шампанського», ясна річ, в межах нашого з Євгеном бюджету.
Марні зусилля! Бо якщо нас і зауважено, то «Шампанського» принаймні не помічено. Але суть не в ньому.
Відчинила нам... Євгенова тітка. Ясна річ, я очолював нашу процесію, тому мені першому припала честь наштовхнутися на тітку, і я для певності зазирнув за двері, щоб переконатися, чи не помилилися ми адресою. Ні, не помилилися. Тоді я озирнувся на Євгена: чи не доведеться ще раз, як то було колись, викликати пожежників? Євгенові було однаково. Викликай кого завгодно, вичитав я з його сумних очей, однаково ніхто не порятує: ні бог, ні цар, ані герой. З такими настроями боротися важко, йти вперед ще важче, але що мені лишалося? Вперед і тільки вперед! Я відтрутив тітку з мовчазною затятістю, очистив шлях для Євгена і майже попхав його до кімнат, звідки долинав гомін багатьох, саме багатьох голосів.
Там було так багато і таких несподіваних сьогодні тут людей, що ми могли б і не приходити. А втім, як то не приходити? Молодість — наше майбутнє, а тут молодістю не дуже пахло. Аля та Шляхтич — ось і вся молодість. А то поважність, почесність, урочистість, навіть старість. Колись найталановитіший поет гаркнув: «Стар?.. Убивать! На пепельницы черепа».
Але цих його слів тепер не цитують, не цитуватимемо й ми з Євгеном. Навпаки, ми принесли сюди дари у вигляді «Шампанського». Цього ніхто не помітив. Не звернули уваги на нас. Тільки Чемерис пробурчав:
— А, молоді? Прийшли?..
За довгим столом відбувалася вечеря. Не таємна й не остання, можемо назвати її першою вечерею; відбувалася вона не так на честь з'єднання двох молодих сердець, мабуть, як на честь нашої першої перемоги сьогодні в цеху, бо зібралися тут люди службові і переважно чоловічої статі, якщо не брати до уваги Алі як головної дійової особи та Євгенової тітки — цього надійного охоронця входів і виходів, а також моєї мами, яку ми побачили згодом. Так само згодом ми побачили й Гришу Фрусіна, який, начепивши фартушок, як колись у нас товариш Токовий, варив на кухні каву, сам її приносив до столу і безсоромно розхвалював.
Аля і Шляхтич сиділи у центрі, це не вимагає ні пояснень, ні коментарів, тут усе зрозуміло. Чемерис у своїх батьківських гордощах мав би доторкуватися ліктем якщо не доччиного ліктя, то бодай зятевого. Але його відтіснили, скориставшись з постійно виявлюваної зневаги до зовнішніх форм і умовностей. І хто ж відтіснив? Не старий Шляхтич, який перебільшено, урочисто й почесно, сказати б, кульгаючи, розносив напої й наїдки разом із моєю мамою, і не почесний майстер Череда, сусід і давній знайомий Шляхтичів, і не директор заводу, який теж сидів аж на самім краю столу, зіпхнутий, так би мовити, на периферію чи то через свою скромність, а чи вже й через старість, і не секретар парткому Василенко, якому не личило занадто близько сидіти коло молодожонів через свою партійну посаду, йому належалася середина, нейтралізм, доброзичливий, але нейтралізм,— сидів там ще наш заводський поет, подія небуденна і дивна трохи, але й не поет відсунув Чемериса від молодих, бо поетам судилася скромність за покликанням, окрім того, вони завжди повинні триматися трохи осторонь, щоб бачити більше і випадком не отримати того, чого б не хотів отримати, аж до стусанів включно (щоправда, одне місце коло Шляхтича Льоні було зарезервоване для моєї мами, бо навряд, щоб Євгенова тітка захотіла висиджуватися тут на материнськім місці в той час, як її улюблений племінник страждає болісно й невтишимо). Але місце коло Алі... Хто ж займав його? Кого не названо в цьому переліку? Гриша Фрусін, вже сказано, варив каву на кухні, ми й не знали ще, тут він чи ні, ми з Євгеном щойно прийшли й стовбичили в дверях, тримаючи по оберемку великих темних пляшок із сріблястими шийками; директор заводу, сказано теж, зіпхнутий був на периферію столу, ким же,— нахабство виникає і процвітає там, де влада старіє; коло Алі викрасувався в усій самовдоволеності своєї нікчемності товариш Токовий! І ніхто його не проганяв звідси, ніхто не наважився хоч турнути подалі від молодої!
Я поставив свої пляшки просто на підлогу, кивнувшії Євгенові, щоб він робив те саме, метнувся на кухню, бо ж знав у цій квартирі все, як у себе вдома, взяв там табуретку, приніс її до столу, легко відтрутив плечем Токового разом із його стільцем і поставив свою табуретку між Токовим і Алею.
— Записано,— намагаючись перевести все в жарт, вигукнув Токовий.— Митько підбиває клинці...
Я всідався на табуретці довго й грунтовно.
— Зараз принесе табуретку Євген, вам доведеться сунутися ще далі, товаришу Токовий,— нарешті вмостившись, пообіцяв я своєму сусідові.
Василенко, який сидів навпроти, розкотисто сміявся з наших переміщень, ще більше сміявся він, коли я втулив між собою й Токовим також і Євгена, потім налив нам по чарці, чокнувся з нами й з Алею, продекламував, підморгуючи до нас обох:
— «А юноша торопится меж тем мир изумить и спину гнет прилежно...»
Поет пив горілку на другому кінці столу і шарудів перед носом у директора заводу якимись довгими смужками газетного паперу, задрукованого чомусь лише з одного боку.
— Спробуйте підійти до Шляхтича,— наставляв він здалеку свої кущуваті брови на Льоню,— адже він абсолютно некомунікабельний чоловік.
— Що? — загукала Аля.— Який?
— Некомунікабельний,— повторив поет, насолоджуючись словом, яке йому принесло на язик, звичайно ж, не молоко заводської корови і яке, коли б розкласти його на складові частини, не стало б менше безглуздим, ніж ціляком. Бо справді: «не»... «комуна»... «кабель»...— спробуй поєднати!
— Я підійшов до нього якось,— вів далі поет, не зважаючи на гамір і на те, що його не слухали,— підійшов, кажу: «Дозвольте прикурити». А він мені: «Я некурящий». Я кажу: «Я теж некурящий. Пробачте». Так і побалакали. Однак довго збирав матеріал. Не смикаючи за язик, намагався проникнути не тільки в суть справи, а навіть у душі цих хлопців. І написав. Нарис зветься трохи традиційно: «Розвідники майбутнього». Але такі вже вимоги. Це — велика газета, вона має свій стиль.
— А я не вірю газетам,— зненацька ляпнув Євген.— Сьогодні пишуть одне, завтра — зовсім протилежне...
— Газети часто помагають,— нагадав мій батько.
— Помагають? — в Євгеновім голосі виразно вчулася плаксивість, йому-то вже напевне ніхто й ніщо не могло допомогти. Я штовхнув товариша під бік.
— Не заважай людям!
— Велика газета,— повторив поет,— але довго дуже проходив нарис. Сьогодні прислали гранки. Ну, що мені ці гранки? Нащо вони тепер, коли вже все позаду? Я телеграфував у редакцію, що знімаю нарис. Життя випередило мене. Це сумно і радісно водночас.
— Державний підхід,— сказав директор,— у всьому потрібен державний підхід.
Я схилився до Євгена.
— Хто про Токового перший — я чи ти?
Євген непомітно для мене вихилив кілька чарок горілки, і йому всі моря тепер були вже й не по коліна, а по кісточки.
— Що! — закричав він через увесь стіл до директора.— Державний підхід? А Токовий?
Василенко з того боку столу сміявся очима до нас, молодих, Токовий ворухнувся спершу лякливо, потім у межах показності.
— Я завжди був речником держави,— поважно відкашлявся він.— А що виявляв стриманість, то, до вашого відома, адміністратор повинен бути обережний. Ощадливо обережний. Про вчинки ж судять по наслідках. Важливий остаточний наслідок. Це і є — державний підхід.
Директор, не заглиблюючись у суть слів Токового, ствердно хитав головою. Євген бродив по кісточки в своєму морі й відмахнувся від Токового, як від явища, Василенко сміявся самими очима; не бажаючи псувати собі настрій зайвими суперечками за цим столом, поет здивовано роззявив рот, видно, дивуючись нахабству Токового, але цим, власне, й обмежився. Тільки мій батько, я помітив це, весь поблід і напружився, насилу стримуючись, щоб не кинутися в атаку на Токового, та ще мені свербів язик одбрити цього спеціаліста по стрибанню з балкона, хоч водночас я розумів, що саме сьогодні мені надається прекрасна нагода помовчати, маючи в кишені ключі коли й не вічності, то принаймні до дня завтрашнього. Що мені Токовий? Але Шляхтич... Невже він так захоплений своїм щастям, що все простить Токовому?