З погляду вічності
Шрифт:
Шляхтич не йде, його майже випихають у центр, тут підскакує до нього режисер, смикає то за одну руку, то за другу, повертає сяк-так, відбігає назад, милується розстановкою своїх героїв, потім гукає здаля:
— Товаришу інженер, ви що-небудь кажіть до майстра!
— А що казати? — посміхається, мов на дитячі витівки, Шляхтич.
— Ну, що-небудь виробниче...
Шляхтич, погравши жовнами, зблідши більше, ніж звичайно, повертається і йде.
— Куди? — кричить оператор.— Ви вийшли з кадра!
Але Шляхтич не зупиняється. Він киває нам, і ми з Євгеном теж відходимо вбік, щоб не творити навіть тла для цієї комедії. Ось так ми ввігнали
А поряд з нами стояв справжній командир виробництва і справді (єдиний!) достойний тут найвищих винагород, стояв і насмішкувато спостерігав за творенням кінофальшивки. Ну, а ми з Євгеном, як не досить ще зрілі кадри і без виробленого серйозного світогляду, реготали, рвали кишки, вмирали від сміху!
Через день на зйомки прийшли директор заводу і секретар парткому Василенко.
Василенко належав до людей рішучіших, ніж директор, він, сказати б, володів усією необхідною повнотою рішучості, потрібної для справжньої людини, а тут секретар парткому діяв просто безцеремонно. Став перед камерою, затуливши операторові весь білий світ, підкликав режисера, спитав його спокійно:
— Що це ви тут робите?
— Знімаю,— відповів той.
— А що?
— Ну... передові методи...
— Може, балачки?
— Ні, це висловлювання. В фільмі потрібні висловлювання.
— Так от, послухайте мене: висловлювання не потрібні! Прокатники стануть до роботи і видаватимуть труби — ото й кіно.
— Це я знаю. Але ж висловлювання...
— Працею,— сказав Василенко,— ділами... Запам'ятайте: металурги висловлюються ділами... А хто язиком, то не металург. І не робітничий клас... Те, що назнімали, можете викинути... Даруйте за втручання... Директор заводу в даному випадку думає так само...
Директор видав свою фразу про «державний підхід», на тому кінокар'єра товариша Токового й закінчилась. А ми з Євгеном стали до виконання своїх обов'язків перед державою, і ревність наша була легка, невдавана і, може, горда, хоч цього ми й не усвідомлювали. А потім ми зазнаємо пригоди, яка не має жодного відношення до всіх попередніх подій і яка відбувається незалежно від нашої волі, відбувається сама по собі, випадково, але водночас, скажемо просто й без претензій, і закономірно. Бо ми ще зовсім молоді, нам далеко до серйозності доцента Крижня, ми ще не знаємо загрози старіння і намагаємося при змозі уникати страждання, хоч воно іноді й звалюється на тебе, як ото на Євгена, в тупій настирливості.
Простіше кажучи, по дорозі з заводу ми натрапляємо на двох дівчат. Якщо бути до кінця точними, ми йдемо з одного боку вулиці, а дві дівчини — з другого. Та ще й трохи поперед нас, та ще й досить швидко. Дівчат цих ми бачимо вперше, бо не належимо з Євгеном до мисливців за дівчатами, але на всяк випадок ведемо їм облік, тобто знаємо (вважаємо принаймні, що знаємо) всіх дівчат у нашому місті, а гарних — то вже напевне! Але
І це — ще тільки здаля, ще й не бачивши їхніх облич. Самі їхні постаті вже викликали зацікавлення. А може, одяг? Не по-осінньому яскравий, трохи аж незвичайний у нашому місті одяг, який не дуже пасував до пізньої осені (хоч вона в нас і тепла), але, мабуть, відповідав нашому з Євгеном настроєві, бо обидва ми пришвидшили ходу, щоб наздогнати двох незнайомих дівчат, стати з ними на паралельний курс, але й того нам було замало, ми відразу взяли через вулицю навскоси, порушуючи правила руху, за якими в нас ще ніхто й не стежить ніде, окрім хіба що на проспекті Гагаріна.
Дівчата були такі: одна рожева, друга — голуба. Це означало, що в однієї було все рожеве — гарно допасований до постаті костюм, черевики, торбинка в руці, а в другої — все голубе. Не одяг, а суцільний виклик! Та й самими постатями своїми дівчата досить недвозначно заявляли про свою дівчачість, бо всі пропорції було там витримано в межах, близьких до того, що зветься досконалістю. Один раз забачиш таких дівчат — ноги самі несуть тебе за ними, бо ноги в чоловіка — органи найнесерйозніші.
Ми наздогнали дівчат зі швидкістю шуліки, який падає на курча. Але вже коло самої мети довелося свою шулікуватість сховати до кишені. Бо дівчата мали занадто вродливі личка, а ще вони мали гострі очі і не допитливо-гострі, а проникаючо-відштовхуючі. Мов червоний сигнал світофора. Стій і не ворушись!
Рожева мені сподобалась більше. Вона мала ледь довшу шию, ніж у голубої, а також мала на собі трохи більше всього дівочого, досить щедро надарованого їй природою. Я відразу втупив погляд у рожеву, але вона, здавалося, й не помітивши мене, наставила очі на Євгена. Якщо в розумінні «Не підходь!»— це добре, а якщо в розумінні трохи іншому... Це мені не сподобалося відразу. Ми ще йшли мовчки, йшли поряд по тротуару, дві рівнобіжні пари, ми з Євгеном не встигли ще навіть вирішити, чи дівчата приїжджі, чи просто виросли з місцевого матеріалу, ішли ми так, що в середині опинився я з голубою, а рожева і Євген — по краях, але це не завадило рожевій кресати поглядом по Євгенові, обминаючи вперто мою особу, роздивлятися ж пильніше голубу мені не хотілося, тому я вирішив виказати більше сміливості, аби випередити свого товариша і стати лідером змагання, що мало розпочатися, а може, й розпочалося вже.
Я спитав дівчат недбало, але водночас і не без поштивості:
— Дозвольте?
— Що? — спитала голуба, бо рожева не мала часу на балачки через Євгена. І що вона в ньому побачила? Чи, може, знала, що в нього батько заступник міністра? Але, чесно кажучи, я б ніколи цього не сказав. Поряд зі мною Євген програвав буквально у всьому! Програвав і... вигравав. Чудеса!
— Ми питаємо дозволу йти поряд,— розтлумачив я обом, бо не мав наміру звертатися тільки до голубої. З якої б речі!
— Можете,— сказала вона,— ми тротуару не наймали.
Очевидно, ми з Євгеном мали образитися. Принаймні відбрити як слід! Я вже розтулив рота, але втримався. Що мені — найбільше треба? А чому б не втрутитися Євгенові? Я поглянув на нього, але товариш мій, здавалося, весь зосередився на прийомі й розшифровці радіосигналів, подаваних чорними очима рожевої.
— Ми йдемо з заводу,— пояснив я, але мої пояснення полишено без уваги. Тоді я доповнив, надаючи голосові грайливості, так ніби вся ця розмова — суцільна виміна дотепами аж он якої високої вартісності!