Зірка для тебе
Шрифт:
Подружжя довго вибирало ім’я своїй красуні-доні. Навіть трохи посварилися через це. Мама хотіла назвати малу Богданкою. Тато — Василиною. Урешті зійшлися на тому, що, як тітка Калина скаже, так і назвуть. Тітка Калина — то рідна сестра маминої мами, вона ростила Валентину з десяти років як свою, коли та осиротіла.
Тітка постановила:
— Ой, та яка ж вона Василинка чи Богданка? На зірочку схожа. Зоряна вона. Літавиця.
Бабуся Василина і дідусь Іван (татові батьки) мешкали далеченько, в Черкаській області, тож бачилися рідні доволі рідко. І не дивно, що Зорянка частіше навідувала тітку Калину в Жовкві. Може, то й неправильно було називати мамину тітку не бабусею, а також тіткою, та так уже повелося. Справжні дідусь із бабусею, мамині батьки, давно померли. Мама махала ніяково рукою, ховаючи очі в поділ, коли маленька Зорянка запитувала про бабусю Богданку, а тітка на чергове запитання малої «чомучки» відповідала майже серйозно: «От коли виростеш високою, як кущ калини у мене на подвір’ї, тоді розповім». Ох, довго ж доведеться чекати…
У дитсадок Зоряна майже не ходила, бо часто хворіла на різні дитячі недуги — то застуда, то грип, то кір, то вітрянка, соплі з носа, поштрикування у вусі. Педіатр безупинно радив батькам: дитині потрібне свіже повітря, здорове харчування і щойно з-під корови молоко. І тоді тітка Калина із задоволенням забирала малу до себе — «на поправини». Батьки не протестували, бо ж мама Валя з лікарняних не вилазила через Зірчині недуги. І хоча її не мали права звільнити з роботи через те, що дитя хворіє, та все ж дивилися косо через ті безкінечні лікарняні.
Тож, поки не пішла до школи, жила-росла в тітки. А там — воля! Навіть хворобливість її відступала. У тітоньки — чепурненька хатка, на стінах образи та фотографії дідуся, бабусі, весільна — тата з мамою, весільна тітки з її чоловіком, сина Василечка, що не повернувся з Афганістану. І це все прикрашене рушниками, на стінах диво-килими з лебедями та оленями. А на подвір’ї — найсправжнісінькі курочки, качечки, індики, пес Рудько, кіт Мурчик, у хліві — двійко жвавеньких поросяток, які просто на очах перетворювалися на неповоротких і поважних свиней, а ще улюблениця Зірчина — коза Дуня, яка давала смачне і корисне молочко.
Тітка Калина, хоч і була молодшою від сестри Богданки на п’ять років, заміж вийшла раніше. І вже у вісімнадцять стала мамою. Її чоловік працював будівельником, то будував із бригадою у їхньому селі тваринницьку ферму. Там він і закохався в молоденьку чорняву дівчинку з прекрасним ім’ям — Калина. Дівчина відповіла взаємністю. А коли ти закоханий, то що важать слова чи поради старших та мудріших? Вітер у небі. Олесь був старшим на десять років від сімнадцятирічної Калини. Та для закоханої юнки то не мало жодного значення. Любила тітка Калина згадувати часи, коли була молодою та щасливою. Зоряні здавалося, що вона просто переповідає якусь цікаву книжку. І мала слухала уважно, з відкритим ротом. Калина подалася невісткувати до чоловіка. Так склалося, що той мешкав сам. Був родом із Сумщини, та молодого спеціаліста направили на Львівщину. Тут і осів, отримав житло та гарну роботу. Молоде подружжя жило душа в душу. Народився в них хлопчик Василечко. Гарний, розумний, слухняний. У школі добре вчився, мріяв будувати кораблі.
А потім… А потім він закінчив школу, і його забрали до війська. Через півроку разом із вісточкою від сина, листом у конверті, Калина та Олесь отримали й посилку — цинкову труну. Її заборонили відкривати. Калина не знає, як вижила тоді? Коханий Олесь згорів, мов свічка. І так мав слабке серце, а горе його добило. Тож на роковини сина поховала й чоловіка, а за півроку батьків… Напевно, від божевілля та смерті врятувала її Валентина, мама Зоряни, яка дивилася на Калину великими сливовими очима і вночі все плакала-ридала, кликала матусю… То вони і врятували одна одну: Калина Валю, а Валя — її.
Тітка Калина жила на околиці міста, то життя було сільським. Клаптик городу за хатою, який завжди щедро родив і годував не тільки тітку та її нехитре господарство, а й Зорянку з родиною. Працювала в школі прибиральницею, тож могла спокійно брати малу Зоряну з собою на роботу. Зірка звикла, що її тітка зранку та на ніч ковтає якісь біленькі пілюлі. Коли вона одного разу перепитала, навіщо, тітка відповіла:
— То, Зірничко, щоб довше побути з тобою. Ще коли тебе не було на світі, мені зробили операцію. Вирізали дещо на шиї, бо воно заважало жити, й оті таблетки мені підміняють той орган, який зіпсувався.
Того пояснення п’ятирічній Зоряні було достатньо. Набагато пізніше Зірка довідається, що тітка перенесла складну операцію — їй вирізали щитовидну залозу. Тітка дістала відразу третю групу інвалідності, безтермінову. Тож пиття таблеток, як і час від часу візити до лікаря, були просто необхідні, щоб жити далі.
А зараз дівчинку зацікавило інше:
— А де ж тоді могла бути Зорянка, коли її на світі не було? Як це, тітонько?
І тітка розповіла малій казку про Зірку, яка жила собі на небі: світила, дивилася згори вниз. Але їй було так цікаво, як там унизу живеться людям і як воно — бути людиною? І попросила Зірка свого батька Місяця ясного, щоб дозволив їй побути людиною. Довго батько не погоджувався, але Зірка виявилася дуже впертою та настирливою і таки добилася свого.
— Добре, дочко! — сказав Місяць. — Бути тобі віднині не зіркою, а людиною. Маленькою дівчинкою Зорянкою, що любить свою тітку Калину, маму Валю, татка Назара, своїх бабусю та дідуся.
— І котика Мурчика, і песика Рудька, — додала мала.
— Звісно, і козу Дуню, і…
— Ні поросяток я не люблю, вони смердять… А що було далі?
— А далі Місяць сказав, що Зірка житиме як людина довго і щасливо, аж поки не помре. А от коли закінчиться її людський вік, вона знову повернеться на небо і вже не пам’ятатиме того часу, як була людиною.
— Сумно, — сказала Зоряна.
— Чому? — здивувалася бабуся.
— Бо я не пам’ятаю, якою я зіркою колись була і як мене звали.
— А я знаю, — хитро підморгує тітка Калина.
— Ах, знаєте? Звідки? І як мене звали? — закидала питаннями жінку зачудована мала.
— Звідки? Бо стара вже і розумію мову Місяця, він інколи з тобою розмовляє, та ти його не розумієш.
— А мама розуміє його мову? — запитувала серйозно Зорянка.
— Ні, мама не розуміє. Мама ще молода.
Це наче все пояснювало…
— Тоді як мене звали, коли я жила там? — і мала тицяє пальцем у темне вікно, яке виблискує зорями.
— Літавиця тебе звали, — ніжно гладить бабуся дівчинку по голові. — А Літавиця має цікаву здатність, люба моя дівчинко. Жити для когось, не для себе. І добре, коли той хтось то зрозуміє, тоді і Зірка, і той, для кого вона зійшла з неба, щасливі.
— А я, тітонько, чия?
— Виростеш — дізнаєшся.