Зірка для тебе
Шрифт:
Сергій весь напружився, натягнувся, мов струна. Вона говорила
Вона читала, спокійно, без надриву, не викидаючи руки перед собою, як інші, не заломлюючи їх. Жестикуляція відсутня. Просто слова і просто голос. Не викрикуючи, не роблячи патетичних наголосів. Він уважно слухав, як і зал. Він чув, як усередині нього щось росло. Воно спочатку здавалося малим і нікчемним, а потім почало більшати. Аж доки не затопило повністю кожну клітинку тіла, голову, руки, ноги, очі, вуха, уста. Було добре від того тепла і від її голосу. Таке сталося вперше, і чомусь був упевнений, що тільки коли буде поруч вона, те тепло у ньому житиме. Зоряна закінчила говорити, спокійно згорнула зошит, зовсім не чекаючи на аплодисменти чи овації, і пішла зі сцени. Зал уже не німував. Де-не-де хтось кволо плескав, перешіптувалися… Сергій голосно зааплодував. Гучні звуки складених докупи долонь заполонили простір зали, до нього долучився Арсен і той пан, що вів вечір поезії. Довкола заметушилися, гучніше зашепотіли.
Дівчина зупинилася, здивовано дивлячись у темний зал, вишукуючи тих сміливців, що їй аплодували. Невже вперше?
— Дякую, — прошепотіла ледь чутно.
Сергій зірвався на ноги, не втримався:
— Люди, що з вами? — крикнув залу. — Вірші прекрасні. Чи не найліпші з тих, що сьогодні звучали.
— Вона — повія, — шепнула надто голосно Олеся, що сиділа поруч.
І зал почув.
Запала тиша. Зоряна залишалися стояти, мов вкопана, на півдорозі зі сцени до залу.
«Старша від людства, давніша від пустелі…»
Повія? Ну і що!
— Ну і що, — вигукнув сердито. — Хіба ми обговорюємо зараз моральний бік людини? Вірші — прекрасні!
Вона стрімголов вибігла із зали. Сергій кинувся наздоганяти. Не наздогнав, бо поки вибрався з віддаленого кутка зали, перечіпаючись через чужі ноги, вона й слід забрала за собою. Сидів на сходах школи, не хотів повертати назад. Чекав на Арсена. Жалів, що кинув курити. Підняв угору голову. Зір не було видно зовсім. Ніч видалася паркою та теплою. Значить, там на небі хмари, буде дощ. Не хотів заглиблюватися в те, що почув щойно. Слово, мовлене Олесею, звучало як звинувачувальний вирок.
Повія? Повія!
Нехай. Він знайде її. Вона потрібна йому, і він також їй потрібний. Він зуміє зрозуміти чому, він ще й не таке бачив… І поводив себе також не ідеально, і крав, і обдурював,
Зі школи почали виходити люди. Поетичні читання закінчилися. До нього підійшли Олеся та Арсен. Сергій нічого не запитував, просто не встиг. Олеся заговорила першою:
— Вона — повія, Сергію. І я змушена про це тобі сказати. Тому нема що дивуватися нашому осуду. Тільки людина з чистими помислами та незганьбленим сумлінням має право називатися поетом. Чому можуть навчити людей її вірші? Падінню, гріховності? Морально зганьблене тіло, зґвалтована душа. Не розумію, як вона взагалі наважується щоразу приходити до нас. Поезія — це незаймана цнотлива дівчина, а оте, що виходить з оскверненої середини, не може бути чистим. Жах, суцільний жах.
— Ти про вірші чи про людину? — перепитав Сергій.
— Невже між поетом та його віршами існує різниця? — огризалася Олеся.
— Олесю, ти цю дівчину добре знаєш? — на диво спокійно запитував Сергій.
— Яка різниця?.. Моральний бік у людині ще ніхто не відміняв. Не розумію Віктора Івановича, який щоразу дозволяє цій курві тут хизуватися. «Сильні вірші, сильні вірші», — повторює безкінечно. І що з цього?
— Я запитую: ти її особисто знаєш?
— Трохи. Та про своє диво-ремесло, якщо хочеш знати, вона мені особисто розповіла. Так що ти дарма так. — Олеся задерла носа, чекаючи вибачень.
— Ой, невже, Олесю, ти у нас ідеально чистенька та незаплямована? Добре, дамо спокій моралі, бо посваримося, — бачачи, що Олеся хоче відповісти на його випади, Сергій підняв угору руку і продовжував: — А вірші Зірчині мені сподобалися, принаймні вони набагато кращі від тих, які тут абракадаброво звучали. Ледве не заснув! О, то не поезія, то… Наче дехто обкурився чогось, таке виплітав. Не тебе маю на увазі, Олесю, але ти сама хіхікала, коли слухала. Чи ні?
Олеся невдоволено надула губки. Сергій зрозумів, що переконувати тут — марнування сил. Вірші Зоряни були справді талановитими, чудовими і, схоже, Віктор Іванович це розумів. Та, напевно, розуміла й Олеся, і переважна більшість залу. Але зелена жаба, потворна й небезпечна тварюка, жила всередині тих нібито поетів. От і засуджували людину, навіть не чуючи її. Авжеж, вона їм не конкурент, вона їм не рівня, бо вона не така, як вони.
Але вона така, як він, і цього достатньо.
— Олесю, а де вона тим… Ну, е-е-е, ти ж розумієш… займається? — запитав Сергій, уже коли прощалися, й Арсен узяв свою пасію під руку з наміром проводжати.
Олеся зневажливо скривилася:
— Ой, зовсім поруч. Ні встиду, ні совісті. Навіть не криється. Біля цирку, сама мені це сказала. Та вона у нас, типу, гурманка, тіко по вихідних «роздає». Що, хочеш спробувати полунички? Сподобалася поетка чи поезії? Змушена тебе розчарувати…
— У мене є гроші, — обірвав Сергій.
— Ха, є гроші? Та чи вистачить тобі твоїх грошиків? Зоряна у нас не проста повія. Вона «ВІП-повія». Як це гидко! Фу!!! Ти знаєш, що це за…
— Знаю, — обірвав грубо Олесю Сергій. — Розберуся якось сам. Від доброго життя повіями не стають.