Зірка для тебе
Шрифт:
Хлопці в гуртожитку вважали Сергія диваком, відлюдником навіть. Вічно забіганим, захеканим, який усе кудись поспішав та не встигав, запізнювався… Одні заздрили такій дивній манері легко жити, не обтяжуючи себе матеріальним, інші зневажали, бо життя ж проходить, а молодість не вертає. Та більшості було байдуже до цього чувачка в протертих чорних джинсах, в картатій сорочці навипуск, із розкуйовдженим русявим волоссям на голові, який знає напам’ять усі найближчі до землі галактики, унікума, помішаного на зірках, на планетах, на тригонометрії та мандрівках.
Та не все так просто, як здається. Бо звання «дивак» мусиш заслужити. Певне, то дитинство голодне, холодне давалося взнаки. Бо спокуса грошима — то страшна спокуса.
Інколи з’являлося нездоланне бажання кинути все — небо, мандрівки, мрії — та перекваліфікуватися в програмісти. То зазвичай траплялося тоді, коли легко за п’ять-шість годин маніпуляцій на компі вдавалося комусь із багатеньких буратін врятувати завислу чи майже повністю мертву материнську плату чи здолати комп’ютерний вірус і отримати за це в грошовому еквіваленті мало не річну стипендію. Гроші приємно шелестіли в кишені, а змій-спокусник, що гарно пахнув дорогим французьким одеколоном («якщо погодишся — і в тебе такий буде»), пропонував роботу в своїй фірмі — високооплачувану, перспективну, постійну і теде. І тоді він казав, що подумає, запихав у задню кишеню джинсів візитку змія та стрімголов летів до Арсена, прислухаючись дорогою до нікчемного вічно голодного звіра всередині. Той звір його лякав. Арсен іще з порога все розумів, і вони нашвидкуруч вкладали наплічники. О, тоді не мало значення, яка пора року за вікном чи яка погода в небі. Збиралися та лізли в гори.
Дряпався несамовито наверх, роздираючи ноги та руки до крові. Зумисне робив таке з собою, щоб тіло боліло. А тоді, задоволений і щасливий, сидів, загорнувшись у спальник, попиваючи гарячий чай та витріщаючись зі Смотрича чи Брескула на нічне небо. І млів укотре від ніжного фіалкового блиску знаних і незнаних сузір’їв, їх так багато в нічному карпатському небі, і вони здавалися йому хоч іще віддаленішими, та такими рідними, наче то були і не зорі зовсім, а душі померлих родичів, що зараз у небі спостерігають за ними та інколи, можливо, й засуджують, коли він робить щось не так. І слова мудрого Канта звучали майже реалістично: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все більш сильним здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше розмірковую про них, — це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». І моральний закон усередині, дякуючи зорям, не давав зійти на пси…
Він був на четвертому курсі. Погідного весняного ранку зайшов у пиріжкову на Городоцькій, щоб поснідати, — ватрушка та какао з молоком. Доволі легко звикається до буденних речей. Набираєш собі в горня без вушка (вушко спеціально відбивали, щоб не поцупили) гарячого пійла, береш запашну, щойно спечену ватрушку, розплачуєшся на касі і чимчикуєш на своє улюблене місце в кутику біля вікна. Напевно, і тоді він пройшов би звичним маршрутом і не зустрів би її, якби… Якби його горня не тріснуло під час наповнення. Гаряче какао розлилося на столі, цівочками скапуючи додолу, аж під ноги. Сергій стояв, розгублено спостерігаючи, як у його ногах, біля чорних кедів, на кахельній підлозі утворюється маленька калабаня. Жіноча фігура раптом вичаклувалася перед ним наче нізвідки. Вона мовчки зібрала залишки горнятка у відро та заходилася протирати спочатку стіл мочалкою, а потім і мокру пляму на підлозі шваброю. Сергій незграбно затупцював на місці, не знаючи, що робити. Постать у синьому халаті, в такій же хустинці, запнутій під молодичку, розпросталася. Перед ним стояла миловидна дівчина, а не стара пані, як подумав спершу.
— А тобі що, запрошення спеціальне треба, щоб убік відійшов? Мало того, що нашкодив, так ще й витріщається, — почала вичитувати його, але робила це майже весело, кумедно нахмуривши бровенята.
Сергій не знав, що і відповісти. Стояв і продовжував дивитися на дівчину. Та стенула плечима, легенько відштовхнула його, дотерла підлогу. А він так і стовбичив, не розуміючи, чому його так паралізувало. Звичайна собі дівчина, таких багато в університеті, навіть кращих, вродливіших. Але ця мала в очах щось таке, що пригвинтило його до підлоги. За спиною в Сергія вже зібралася юрба людей, він затримував чергу.
— Ей, ти, — писклявий жіночий голос ззаду вивів із задуми. — Або рухайсі, або забирайсі. Я на роботу спізнююсі, хтілам булок свіжих купить, а тут ти, мов черепах, вкляк.
Тим часом десь із боку кімнати, де випікалася здоба, почулося:
— Зоряно, ти де там? Тобі з дому телефонують.
Дівчина стрепенулася, взяла відро, швабру та, говорячи на ходу: «Та йду вже, йду», — попленталася в підсобку.
І все.
Отак розпочинався день.
І той день пройшов звично та буденно. Навчання, пари, лабораторна, маленька компхалтурка в одному з офісів комерційного банку. А ввечері Сергій всівся за розрахунки отої самої лабораторки. Та так і не зміг ні на чому зосередитися. Усе чомусь дівчина з пиріжкової з думок не йшла. Дивився у вікно з шостого поверху і бачив клаптик неба, а у ньому зірку. Дивився на Венеру, а згадував іншу зірку. Тобто дівчину з зоряним ім’ям. Якось то все вперше для нього, бо так зачепило. І кого? Того, що вірить-невірить.
Скільки у нього було дівчат? По-справжньому? Жодної. Таких, що дуже подобалися йому, аж до щему, як ото зараз та з пиріжкової, — жодної. Це не означає, що він не спав із дівчатами, просто все те називалося доволі сумно — перепхатися, зайнятися сексом. У дитбудинку це було чимось буденним, як от щоранкове та щовечорове чищення зубів. У сьомому класі хлопці починали обирати собі дівчат для «перетраху», а дівчата відповідно вибирали хлопців. Сергій на цьому не зациклювався.
Але питання саме зациклилося на ньому. Якось до нього прийшла однокласниця. Викликала його на вулицю.
— Сєрий, ну той… Карочє, у мене до тебе розмова. Я тобі подобаюся?
Сергій незрозуміло витріщився на неї.
— Е-е-е, — тільки й зумів пробелькотіти та стенув плечима.
— Якшо ні, то так і скажи. До мене Роб клеїться, але він ідіот кончений, я з ним спати не хочу. Ти не такий, ти — добрий. Правда ж, ти боляче не зробиш? — вона говорила-говорила, зазирала в очі, брала за руки, просила-благала, навіть трохи плакала.
Сергій стояв, обараніло дивлячись на дівчину. Аж поки до нього не стало доходити, до чого вона хилить. Роб, тобто Роберт, однокласник, також дитбудинківець, правда, він не сирота. Забрали його ще в трирічному віці від батьків-алкоголіків. Час від часу, десь раз на півроку, його провідувала старенька бабуся, він казав, що то мама батька. Більше нічого Роб про себе не розказував, як не розповідав, звідки в нього таке чудне як для українців ім’я. Бабцю він називав Ваською. Батьків не згадував. Роб поводився завжди зухвало та розв’язно. Чомусь ненавидів дівчат, ще з перших класів, шарпав за коси, задирав спіднички, щипав за груди. Наодинці з ним дівчата старалися не залишатися. А в останній рік наче з «котушок скотився». Якось нянечка застукала його в туалеті з десятилітньою Риткою. Дівча — перелякане та заплакане, трусики порвані, платтячко розірване. Дерик після цього інциденту мав із Робом «серйозну розмову». А серйозно розмовляти Сьома умів. Після бесіди Роб став обачнішим.
Так складалося, що вже у тому-таки сьомому класі всі хлопці-однолітки «мали» дівчат, дехто і не по одній, крім Роба, Сергія та Арсена. Кпини інших із цього приводу якось мало зачіпали Сергія та Арсена, але Роб через це серйозно переймався. Бо з доброї волі з ним зустрічатися жодна дівчина не хотіла через його садистські нахили. Людка з восьмого класу якось розповідала, що заради інтересу вирішила з Робом поцілуватися. Невинний поцілунок не на жарт завів Роба. Він наче осатанів. По-садистськи скрутив дівчині руки, аж вивихнув палець на правій руці, по тім розірвав блузку і почав кусати за груди аж до крові, при цьому обзиваючи лайливими словами. Ледве вирвалася. Тому з дівчат ніхто в його бік і не дивився.
А що стосується інтимних стосунків, то в сиротинці існувала нелегальна домовленість — спільна мирна згода зацікавлених сторін. Робу згоди ніхто не давав.
Дівчинку, що прийшла до Сергія, звали Юлею. Худенька, руденька, веснянкувата, тоді зовсім не виглядала на свої чотирнадцять, скоріше на дванадцять років. Досі не мала пари. Можливо, й тому, що хлопців в інтернаті було трохи менше, аніж дівчат, і дехто з пацанів дозволяв собі мати відразу дві пасії. Аж раптом Юля впала в око Робу. «Куди від мене дінеться та сіра миша?» — говорив він із викликом. І, відповідно, їй проходу не давав. Минулого тижня в середу вже після уроків Сергій раптом згадав, що забув під партою свій пенал із ручками. Хоч ручки там були і не ахті, не думав, що хтось на таке поведеться, та все ж пояснювати потім дерику, де пропав пенал (той контролював навіть такий дріб’язок), не хотілося. Тож вони з Арсеном вернули назад до школи. Під одним із класів почули чиєсь жалібне схлипування. Зазирнули й оторопіли. Роб стояв із опущеними штанами перед партою, на якій лежало худе голе тіло Юльки. Дівча чимдуж старалося вирватися, та сили були нерівні. Арсен із Сергієм, звичайно, відігнали Роба від дівчини. Та закладати навіть таких виродків у дитбудинку було не прийнято, тому Робу то зійшло з рук. Могла хіба що сама Юлька поскаржитися, але й вона боялася це робити.