Зірка для тебе
Шрифт:
— Не вагайся, синку, кажи. Я не зловтішатимуся. Пам’ятати — то не тільки згадати довжину волосся чи розмір ноги. То те, що там, — вона свою долоню поклала на його груди. Там враз стало тепло-тепло, і тепло розлилося тілом, як тоді уві сні, коли мама пригортала його до себе в тому густому лісі.
— Так. Я пам’ятаю її. Але… — він уперше говорив про свої сумніви, — але не знаю чи той спогад — то насправді спогад, бо чи могло таке статися насправді. Можливо, бабуню, то моя уява таке нафантазувала. Ех, і все ж… Мені здається, що той випадок зі сну цілком реальний, бо я пригадую запахи, звуки. І щоразу, прокидаючись після такого сну, запитую себе: чому вона мене не шукала? Чому дозволила забрати, чому?
Він не кричав, тільки ледь чутно запитував «чому, чому чому?»
— Тихо-тихо, Лічозорику, — бабуня пригорнула його до себе. — З чого ти взяв, що вона тебе не шукала? Вона, напевно, шукала б, якби могла. Я стара і багато чого пережила. Поховала своїх рідних. Ой, скільки могил я у своєму житті бачила! Тому страшні сни також відвідують мене часто. «Стара, зболена, немічна», — кажуть про мене. Я згідна, бо кожної ночі, лягаючи спати, знаю, що можу й не прокинутися. І тоді молюся до Того, хто нас усіх тримає у своїй опіці. Дякую за прожитий день, за те, що дозволив перебути в грішному тілі грішній душі ще добу, дякую за Арсенка, а віднедавна й за тебе, Сергійку. І благаю щоразу, щоб Він тримав вас у своїй опіці. Прошу і молюся за свою Олюню, за онуку, за онука, за правнучат. Той, що над нами, чує наші молитви. І, знаєш, якщо ти Його дуже попросиш, Він розповість тобі, чому…
— Я крім «Отченашу» інших молитов не знаю. Навчіть мене, будь ласка, — Сергій благально зазирав в очі старій.
— Цього не треба вчити. У Біблії є тільки одна молитва, записана зі слів Бога. Решту придумали люди. Не думаю, що вони були чимось кращими від тебе, коли складали щирі слова-моління докупи. Хай промовляє твоє серце, і Господь обов’язково почує. А якщо дуже хочеш знати те, як моляться зазвичай інші, то я тобі завтра подарую молитовник. Помолись сьогодні так, як відчуваєш, і Він почує.
Бабуня Ніна поцілувала Сергія в голову, перехрестила, прошепотівши щось сухими губами, вимкнула настільну лампу та пішла до себе, на кухню, вона взимку там спала, бо там найтепліше. Зупинилася на порозі, між темним та чорним. У коридорі досі горіло світло, яке увімкнули через той рейвах, що він влаштував. Сергій зачудовано дивився на стару. Довгі білі рукави трішки заширокої білосніжної сорочки, яка, напевно, колись була їй впору, здавалися крилами янгола. Чи бувають старі янголи? Дурне запитання лізло в голову. Хто зна, може, й бувають.
Бабуня Ніна озирнулася:
— Спи, Лічозоре! Спи, синку!
І він заснув, хоча думав, що й очей не стулить до ранку. Спочатку лежав, обдумуючи слова бабуні Ніни. Крім «Отченашу», що його навчив священик із місцевої церкви, який раз на місяць проводив біля інтернатської каплички служби, таким чином виконуючи місію так званої жертовної допомоги сиротам, більше молитов не знав. Тому промовляв серцем, як і навчала бабуня Ніна, старанно добуваючи важливі слова.
Заснув…
І знову він у мами на руках. Вони рухаються вузькою стежиною поміж дерев. Він притискається всім тілом до мами, яка ніжно огортає своїм теплом. Теплі долоні притримують за плечі, він охопив її шию міцно рученятами, занурившись у густе русяве волосся. Серце жінки тривожно стукотить, вона поривчасто дихає та безкінечно озирається, бо налякана. Малий майже засинає. І враз сполоханий крик жінки будить дитя. Чоловік із гострим носом, колючими чорними очима та третім оком на руці, найсправжнісіньким оком, витатуюваним на долоні, вириває його з материнських рук. І він летить, наче зі світлої сонячної гори в темне провалля. Передостаннє, що чують вуха: «С-и-н-к-у», останнє, що встигають побачити очі: жінка з очима в півсвіту дивиться з ненавистю на того покруча, який щойно відібрав у неї маля. Той притискає нажахане дитя до себе, і так сильно, і так міцно, що, перед тим як знепритомніти, малий чує гучний постріл і крик жінки. Але не встигає нічого побачити.
Крила падають вниз і… Світ не вимикається цього разу, ні… Сергій іде піщаним берегом океану. Хвилі ніжно шелестять, чайки квилять над водою. Поруч вродлива молода жінка кидає у воду камінці. Жінка так схожа на маму… Кола розходяться водою. Вона всміхається:
— Я люблю тебе, синку! І я завжди поруч. Не бійся жити.
— Ти моя мама? Чому той чоловік тебе вбив? — запитує хлопець.
Вона сумно всміхається:
— Це не важливо. Тіло мертве, та є ще душа, синку. Ті, що люблять по-справжньому, ніколи нас не полишають. Вони завжди поряд. Коли я була маленькою, років дванадцять, напевно, мала, тато розповідав мені притчу. Коли народжується людина, то Бог вдихає в тіло частинку Себе. Ця частинка стає душею. От живе людина з частинкою Бога всередині. Живе, як уміє чи може, чи хоче, в кожного по-різному складається. А коли настає її пора, і тіло помирає, то та частинка Божа, душа тобто, врешті зачи нає жити власним життям і повертається туди, звідки прийшла, — на небо, стаючи у ньому найсправжнісінькою зіркою. Сяйво тих зір не однакове, хто як жив, той так і сяє. Бувають тьмяні зірки, такі, що ледве-ледве дають раду світити, і тоді Творець повертає їх назад на землю, виправити те, що вони не встигли зробити чи не зуміли, а мо’, й не захотіли. І так до безкінечності. Бо добрий батько — добрий завжди. Я люблю тебе, синку. Пам’ятай! Люблю! І я завжди поруч. Чи зіркою, чи тою, яка вже народилася, щоб стати твоєю. Ти знайдеш її, обов’язково знайдеш.
Шерхіт хвиль стихає, тане марево слів, і Сергій прокидається вранці від того, що його розбудив будильник. Йому час вставати, снідати та братися за математику. Він дещо зрозумів за цю ніч, дещо пережив. І вже слова, вичитані в «Алхіміку», не видаються аж такими дивними:
«Любов — найважливіша частина Мови, якою говорить світ. Вона старша від людства, давніша від пустелі».
То про любов матері чи взагалі про любов? Ще не з’ясував.
10. Дівчата
Із мене вийняли вогонь.
Із мене серце видирали.
І наче зграя злих ворон —
Клювали, дзьобали, з’їдали.
А я тепер — пуста й німа.
Вогонь погас і плачуть очі.
Облиште всі. Одна. Сама.
І зимний вітер серед ночі.
Сергій таки вступив до університету, добився свого. То був перший крок до важливої мети, «здійснення власної Легенди». Як там у Коельо в «Алхіміку» говориться: «Коли ти чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти тобі». От усі й змовилися. Мав певні переваги перед іншими абітурієнтами. Круглий сирота після дитячого будинку, гарні оцінки в атестаті про середню освіту, до того ж титанічні старання бабуні Ніни та Олександра Олексійовича в підготовці до іспитів, які склав непогано: твір — четвірка, математика та фізика — п’ять балів. Дали безкоштовне місце в гуртожитку, хоча і бабуня Ніна, і Арсен наполягали, щоб він мешкав у них. Не погодився, мав навчитися самотужки давати собі раду в житті. Урешті вони змирилися, прийнявши вибір хлопця, і лишень зрідка, здається, для годиться, поверталися до цієї теми. Сергій отримував і матеріальну допомогу, якісь там копійки виплачувала держава як соцкошти для сироти, а потім і за успішне навчання стипендію. Арсен також вступив до універу на географічний факультет. Зрештою, як і мріяв.
Почалося по-справжньому нове життя. Життя на волі, як прийнято було казати в сиротинці. Життя, якого всі його дитбудинківські друзі відверто боялися. А Сергій? Напевне, ні, бо, як казав Олександр Олексійович: «Можна йти проти вітру, а можна йти назустріч йому. Вибираєш сам». Він вибрав, охоче прийнявши умови гри: тільки назустріч!
Вчився заробляти на життя «на волі». Дещо вже знав, а маючи такого друга, як Арсен, — то не важко, мусив тільки не комизитися та бути уважним. Сергій старався не прикриватися тим, що він бідний-нещасний безбатченко та безхатченко, сирота, давлячи на жалість оточуючих, чи то стосувалося роботи, чи навчання, чи різноманітних життєвих дрібниць. Рідко хто в гуртожитку знав, що він — сирота. А коли довідувалися — страшенно дивувалися. Як так? Невже сам вступив, сам вчиться і якось дає собі раду навіть у побуті? І він давав, принаймні щиро прагнув. Заробляв, як міг: розвантажував вагони на вокзалі, клеїв оголошення, роздавав флаєри, працював посудомийником у нічних барах, прибиральником у ЖЕКу… Згодом, коли розібрався з компами, то віднайшов у собі хист до програмування. Займався цим на рівні хобі, а отримував непоганий приробіток. Дехто з приятелів дивувався, чому Сергій не змінить свої плани і так уперто, «по-баранячому», товче незмінне: «Буду астрономом! Тільки астрономом!» Хіба на тих картах зоряного неба щось заробиш? Відмахувався. Головним для нього й далі залишалося небо. Бо ніколи не переймався тим, що ходить у немодному одязі, купленому в секонді, не дуже його нервував і «галімий» мобільний, придбаний за копійки в одногрупника, якому батьки подарували крутіший. Ноутбук склав собі сам, це було набагато дешевше, ніж купувати новий. Склав комп і для Арсена, такий собі подарунок другу на уродини. Якось мало зовсім залишалося часу на звичні для студентів розваги — пиво, дівчат, дискотеки. Усі вихідні проводив у бабуні Ніни, та найчастіше за іншим заняттям.
Яким?
А вони з Арсеном подорожували. Виявляється, щоб бути мандрівником, не обов’язково пхатися в Італію, Перу чи в Іспанію. Навіть тут, зовсім поруч, можна віднайти такі місця, які варті того, щоб ними пишатися. Стара Жовква, Одеський, Золочівський, Підгорецький, Свірзький замки… А Карпати! Одного життя замало, щоб їх пізнати. А каньйони Дністра — величезні котловани зі стінами до півтораста метрів, а на них — щедро розквітла середземноморська рослинність. А дивні та прекрасні Збручанські водоспади? А скільки такого, що ще хотілося побачити? В усьому, що стосувалося мандрівок, довірявся Арсену. Той завжди вдало обирав маршрути, які вражали, дивували, тішили.