Зірка для тебе
Шрифт:
Споночіло, Сергій вклався спати. Якийсь магнетизм тримає в собі ніч, що не тільки прочиняє небо для астрономів, вона відкриває душі. Заплющив очі. Із ним такого ще не траплялося. Цілий вечір згадував незнайомку з кафе, яку бачив тільки кілька хвилин, почувався збентеженим. Тепло розливалося тілом, коли згадував її наморщеного носика. Сам собі всміхався. Нижча від нього майже на голову, худенька, тендітна, вдавано-сувора. Насмішкуватий погляд синіх очей, бісики всередині, темно-русяве волосся, що визирає з-під хустинки. Красиве ім’я — Зоряна. Принаймні так у пиріжковій хтось
Зоряна. Зірка. Укотре всміхнувся дурнуватій асоціації, навіть, здається, почервонів. А може, то та зірка, яку обіцяла йому мама уві сні? Нісенітниця, нісенітниця… Ніколи так асоціативно наближено навіть не смів думати про жодну зі знайомих дівчат. Можливо, тому, що урок від Арсена запам’ятав на все життя. А тут… Тут щось ішло не так, як завше.
Господи, він навіть слова їй не сказав, поводив себе, мов паралізований баран. Завтра він із нею познайомиться, обов’язково познайомиться! Очевидно, вона там працює прибиральницею чи посудомийкою. Ну і що? Хай! Не всім же бути лікарями чи бухгалтерами…
— Байдуже, розберемося з цим завтра, — сказав сам собі вголос.
На сусідньому ліжку заворушився сусід по кімнаті Максим:
— Шо? Хто? Га?
— Нічого, нічого, Максе! Спи! — зашепотів Сергій.
Та йому спалося препогано. Прокидався разів п’ять, витріщаючись на ще темні вікна і розуміючи — не час вставати, не проспав. Дурнуваті думки та всякі бздури лізли в голову. То снилася йому велика балакуча зірка на небі, котра тримала в руках, наче в мультику дитячому, книжку і щось там шепотіла нерозбірливо. То снилася висока скеля. Він наче силувався на неї залізти, та голіруч не міг. А на горі сиділа вона — його Зірка. Чекала його, він мав її звідти зняти. Вона співала дивні пісні. Коли прокинувся, жодної згадати не зміг, як і не міг пригадати обличчя зірки, котра його так і не дочекалася на скелі. Хоча підсвідомо наче знав чи, швидше, відчував, хто вона.
І враз уже під самий ранок наче блискавка його вдарила. Зірвався, ввімкнув настільну лампу. Заходився щось шукати на своїй полиці. Дістав «Алхіміка», він разів десять перечитав цю книгу. Відкрив. Між сторінками лежала маленька суха квіточка, то він колись із Карпат привіз її. Невідомо чого тоді видряпався на ту скелю, де квітнули окаті шовкові косиці. Розумом те пояснити важко — захотілося зірвати квітку, і все. Під руками зашелестіла косиця, відсунув її вбік. Так, це саме та сторінка. Майже все йому в цій книжці зрозуміле, крім оцього моменту, тому й заклав його квіткою. Думав, то автор трохи лоханувся.
Прочитав: «Цієї миті зупинився час, і Світова Душа заполонила його єство. Коли він побачив ці… очі, цю ледь вловну усмішку на вустах, то збагнув найважливішу частину Мови, якою говорить світ, Мови, яку всі розуміють у власному серці. То була Любов… У цьому світі тебе завжди хтось чекає — чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс».
А
Не дочекався, коли будильник скажено задеренчить, заходився збиратися. Холодний душ, тепла вода в кранах з’являлася лишень у великі свята. Помчав у пиріжкову. Дочекався відкриття. Узяв те, що й завжди, і на касі запитав давно знайому тітку Свєту (три роки в неї снідає) про вчорашню дівчину.
— А-а-а, Зорянка?! Та то донька знайомої моєї сестри. Бідова дитина. Стіко пережила… Але то нічого. Он трава при битій дорозі все время до сонця пнеться, і вона виживе, бо молода ше. Батя у неї дуже хворий, мамка померла. Золота дівка, роботяща. А чо питаєш? Сподобалася? Та не червоній, мов ружа. Вона — правильна дівчина!
Сергій пробелькотів щось нерозбірливе, а тітка Свєта зайшлася гучним реготом, при цьому показуючи блискучий верхній ряд золотих зубів. Сергій закліпав очима. Тітка Свєта була дебелою огрядною жіночкою невизначеного віку. Чи то п’ятдесят, чи, мо’, й шістдесят літ. Кругле, мов паляниця, личко не давало точної інформації про це. Сергій часто чув, як вона нарікала то на свого алкаша-мужа, то на нероб-доньок, що сидять у неї на шиї, Вєрку та Ритку. Скільки кому років, не уточнювалося. Вони просто, зі слів люблячої матусі, є ледачими паразитами та пришелепуватими нахлібниками.
— Ги-ги, почервонів? Сірьожка, ну шо тобі скажу? Зоряна взяла больнічний. Батько хорий, то, певне, якісь проблеми, — і тітка Свєта стукнула щиглем себе по дебелій шиї. — Був, як і мій зараз, колись алкашом, то, мо’, зірвався. Хотя Зоряна каже, що батя її зовсім не п’є, то їсть вилікувала його. Та дай Бог, канєшно, но по своєму чуду-горю гороховому знаю — таке не лічиться. Зоркіного батю алкоголь до інвалідності й довів. Ой, що це я розпатякалася, — тітка Свєта стрепенулася раптом. — То приходь, пацанчику, через тиждень.
Сергій був відкрив рота щось запитати, та тітка Свєта його обірвала:
— Домашньої адреси і номера телефону не дам, і не проси. Зоряна заборонила. І я її розумію. А мо’, ти збоченець який чи маніяк? З виду наче прилічний, але то таке. Береженого і Бог береже. Коли Зоряна об’явиться, свисну. — Простягнула йому руку з дріб’язком. — На твою здачу. Смачного, малий!
Сергій розумів, що від тітки Свєти більше нічого не довідається. Та — гора, і не тільки з вигляду. Тиждень? Нехай. Він зачекає. День починався майже вдало. Зоряна йому не привиділася — це вже непоганий знак.
День, мов за розкладом: навчання, халтурка, навчання. Коли повернувся ввечері в гуртожиток, під дверима сидів сердитий Арсен.
— Та президенту Америки швидше можна додзвонитися, аніж тобі! Ти де телефон посіяв?
Мобільний Сергій через ранковий поспіх забув у кімнаті, тому тільки скривився у відповідь.
— Сергію, я до тебе за допомогою, — вже миролюбно озивався Арсен. — Кілька днів тому познайомився з однією дівчиною. І той…
Арсен зашпортався. Знаючи Арсенову сором’язливість, особливо в стосунках із дівчатами, то було щось незвичайне. Нічо’ собі, сам познайомився! Сергій вдав, що не помітив, як хлопець зам’явся.