За золотом Нестора Махна
Шрифт:
На прощання начальник наказав перевірити зброю і взяти з собою додатковий запас набоїв. Під час пошуків могло всяке трапитися. А коли знайдуть велику кількість золота, щоб одразу про це поінформували. Він тоді вишле додаткову озброєну охорону. Залишившись наодинці зі Спектором, він зауважив:
— За Лепетченком пильнуй, Марку, особисто. Щось я йому не дуже довіряю. Якийсь він «слизький». Зовні подивишся, ніби й боїться нас і за життя своє труситься, а очі хитрі. Він із тих, про кого кажуть: «Сам собі на умі». Придивися до нього уважніше. Добре прознай, де, коли і що ховали. Деталі випитуй, подробиці. Спробуй зловити його на протиріччях і надави на нього. Хоча він, судячи з усього, не з лякливих. Але ж і ти не ликом шитий. Там уже зорієнтуєшся в обстановці. Можливо, потрібно буде втертися до нього у довіру, діяти хитрістю. І пам’ятай, якщо ми дійсно знайдемо ті скарби, навкруг яких тут уже давно легенди ходять, про нашу роботу і в Москві дізнаються. А там, дивися, і нагороди поспіють. Це золото нашій державі зараз дуже потрібне. Так що успіхів вам — і чекаю звісток.
Сліди золота губляться
Одинадцятого серпня 1924 року Іван Лепетченко разом із співробітниками ГПУ виїхав поїздом з Катеринослава у напрямку Гуляй-Поля. На станції Мечетній вони зійшли і пішки попрямували в село Велику Михайлівку, що знаходилося за 40 верст від Гуляй-Поля. Лепетченко йшов із Теппером, інші по двоє трималися позаду на відстані двох-трьох верст, щоб не викликати підозри у зустрічних.
Ще під арештом у Славуті, Лепетченко вирішив про закопане золото і не згадувати, а водити чекістів по селах до місцевих жителів, у яких вони залишали на зберігання здебільшого килими, відрізи тканин, одяг, документи, гроші, деякі цінності, серед них, звичайно ж, було й золото. Але найбільші коштовності закопувалися в землю, їх Махно нікому не довіряв зберігати. У Великій Михайлівці вони дещо залишали у селян. Але Іван точно вже не пам’ятав, де знаходяться їхні садиби.
— А прізвища хоч пам’ятаєш? — запитав у нього Теппер.
— Одного звали Курочка.
— Може це його так дражнили? — уточнював Ісаак.
— Ні, це прізвище, я точно запам’ятав, таке смішне.
Ось і село показалося. Його околиця підходила прямо до Дібровського лісу. А ось і річка Вовча. Той же міст через неї, що був кілька років тому. Якщо його тут перейти і заглибитися в ліс версти на півтори, то там би Іван безпомилково міг знайти місце схованки головного скарбу, до якого Махно йому на прощання заборонив навіть наближатися. У нього аж серце сильніше забилося від упізнавання знайомих місць і спогадів про неодноразове перебування тут.
А ось Курочку довелося шукати майже годину. Нарешті підійшли до його садиби. Дід був якраз удома.
— Добридень, діду! — привітався Лепетченко. — Чи пізнаєте мене?
— Та ніби знайоме обличчя, а не пригадаю.
— Давайте зайдемо до хати, — запропонував Іван, — там і поговоримо. У нас дуже серйозна справа.
Коли зайшли і сіли в кімнаті на лавці, Іван назвав дідові своє прізвище і нагадав про залишені у нього на зберігання речі, а також сказав, що вони за дорученням Махна прийшли, щоб їх забрати.
— Тепер згадав тебе, — промовив дід. — А як там батько Махно поживає?
Багато місцевих жителів і махновців за звичкою називали Нестора Івановича «батьком», хоч дехто й сам йому годився у батьки. Напевно, його поважали як народного отамана і головного командира. Таке величання і збереглося за ним. Все це подумки відзначив Лепетченко, а діду відповів:
— Махно поживає нормально. Але це вас не стосується. Давайте валізи.
— А їх уже забрали.
— Що значить забрали? — здивовано запитав Теппер.
— Ще у двадцять другому році приїхав отаман Чубенко із загоном і наказав віддати. Я йому й видав обидві валізи. Одна була з набоями. А в іншій зберігалися якісь документи і цінності. Що вже там було, я не знаю. Але більше нічого не лишилося.
— Не виконав ти, діду, наказ Махна, — зауважив Теппер. — Він попереджав тебе, щоб нікому, крім нього, не віддавав речі, чи ні?
— Попереджати-то попереджав, — схвильовано заговорив Курочка. — Але вони теж махновці, як і ви: приїхали зі зброєю, почали тицяти наганами під ребра… Я й віддав.
— Гаразд, не будемо витрачати часу, — сказав Ісаак. — Про наш візит щоб нікому не розповідав. А зараз скажи нам, як знайти дім Оксани Процайко.
У Процайко, за словами Лепетченка, було залишено невеликий ящик із золотом вагою приблизно фунтів 20. Дещо поблукавши, вони нарешті знайшли потрібну садибу. Але тут тепер проживала не Оксана, а її родичка, яка сама зразу впізнала Лепетченка. Запросивши несподіваних гостей до хати, вона запропонувала їм пообідати. Але вони відмовилися, сказавши, що нема коли.
— Ви, мабуть, приїхали за тим ящиком? — першою почала господиня.
— А ти теж знаєш про нього? — в свою чергу запитав Іван.
— Про цей ящик зараз все село знає. Ще два роки тому про нього якимось чином дізналися чекісти. Кілька разів приходили з обшуком, поки не знайшли його в печі. Після того Оксану заарештували, але згодом випустили. Зараз вона живе на хуторі. Можете піти до неї, це недалеко. Вона вам про все більш докладно розповість.
Теппер вирішив, щоб не втрачати часу, Оксану не розшукувати. Всі обставини конфіскації можна буде пізніше з’ясувати в Олександрівську. А в цей день вони ще мали відвідати село Гаврилівку. Там у одного діда, котрий, як пригадував Лепетченко, мав якесь відношення до млина, вони залишили на зберігання сумку Махна із золотими монетами, щоденником Нестора Івановича, картою бойових дій та деякими документами, зокрема, першим договором із радянською владою і договором з Петлюрою. Лепетченко тому так добре все це знав, бо Махно перед розставанням у Торуні дуже просив його знайти саме цю сумку і привезти йому. Свої записи та документи він збирався використати для написання історії махновщини.
Теппер запропонував відразу йти до млина. Там вони зустріли одного з працівників на прізвище Носов, який довго не міг зрозуміти, про кого у нього питають. Нарешті Лепетченко описав прикмети діда, і тоді той зрозумів, що його розпитують про нинішнього соцького.
Через півгодини вони постукали у двері дідової хати. Господар зустрів їх насторожено. Він довго розпитував, хто вони такі і за чим прийшли. Лепетченко пригадав усі обставини передачі йому на зберігання сумки і одну з подробиць, про яку міг знати лише він.
— У сумці я тоді спеціально відрізав ремінь, — сказав Іван, — щоб його можна було використати як пароль, коли б ми когось іншого послали за нею. Але він, на жаль, загубився.
Згадка про таку деталь змусила діда здатися, і він, як про найбільшу в світі таємницю, розповів, що у вересні 1921 року до нього приїздив Пантелеймон Каретников з дружиною, нібито від імені батька Махна, і забрав сумку під розписку.
— Розписка у вас збереглася? — поцікавився Лепетченко.