За золотом Нестора Махна
Шрифт:
В цей час Феня, яка досі сиділа мовчки за столом і нервово кусала край хустки, нагло підскочила до Лепетченка, схопила його за руку і залементувала:
— Іване, і ти повірив отій сучці? Вона ще тоді в загоні постійно заздрила нам з чоловіком, бо чомусь незлюбила нас. То вона навмисне нас обмовила. Мені люди розповідали, з якою злістю вона говорила про те, що ми зараз із Пантелеймоном заможно живемо. А золото, мабуть, сама заховала і не хоче віддавати.
Каретников, який встиг взяти себе в руки, теж додав:
— Іване, ти ж знаєш, що ми не барахольники, нам чужого не треба. Хочеш — можеш обшукати всю хату. Якщо щось знайдеш, тоді можеш спокійно застрелити і мене, і мою дружину.
— Гаразд, — сказав на це Лепетченко. — Зараз ми тебе не чіпатимемо. А твою розписку, яку ти дав діду Забудьку про вилучення в нього цінностей, я передам батьку Махнові. Нехай вже він вирішує, що з вами робити.
— Тільки про нашу зустріч щоб нікому не говорили, — попередив на прощання Спектор, — інакше…
Він не закінчив фразу, сховав револьвер у кишеню і вийшов з хати. Відійшовши на деяку відстань від подвір’я, промовив:
— Ну що скажеш, Іване?
— Сам не знаю, що й думати. З одного боку, нібито правду каже, а з іншого — не все в’яжеться у його розповіді. Щось він приховує, але як з нього витягти всю правду, навіть не знаю.
— Ти сам такий, що нікому не довіряєш, — зауважив Спектор з натиском.
Лепетченко зразу на це нічого не відповів. Так вони деякий час йшли мовчки. Іван заговорив першим:
— Я обдумав твою пропозицію, Марку. Але якщо ти мене обманеш, Бог тебе рано чи пізно покарає. Так і знай.
Спектор, який уже й не сподівався, що Лепетченко перед ним розкриється, відразу мовив:
— Можеш мені повністю довіритись. Вранці ми всі від’їздимо до Катеринослава. На цьому пошуки золота припиняються. Але тебе ще деякий час потримають під вартою. Остаточне рішення прийматимуть у губернському відділі ГПУ. Там у нас з тобою вже не буде нагоди про все поговорити.
— Я теж про це вже думав, — сказав Лепетченко. — Отже, уважно слухай і запам’ятовуй. Один із в’їздів у село Велику Михайлівку проходить через міст. Там протікає річка Вовча. За мостом справа ростуть два дерева. Між ними десь на глибині одного метра закопаний дерев’яний ящик. Всередині в ньому лежить загорнута у промаслені ганчірки велика коробка із золотом.
— А про це місце ще хтось знає? — поцікавився Спектор.
— Ні, я сам ховав і нікому про це не розповідав. Навіть Махно про цю схованку не знає.
— Тоді зробимо так: одержавши відпустку, я приїду сюди, відкопаю золото, потім знайду тебе, і ми все зробимо так, як потрібно.
— А як ти мене знайдеш?
— Іване, ти мабуть забув, де я працюю, — вже усміхаючись, сказав Спектор, поплескуючи його по плечу. Незважаючи на пізній час, він відчував себе бадьорим, сповненим сил і енергії.
Розрахунок чекістів на те, що Лепетченко довірить свої таємниці колишньому махновцю, справдився. Тепер операція з пошуку золота набувала зовсім іншого характеру, в якій власне скарбу вже відводилася другорядна роль. Але для початку потрібно було все ж відкопати золото.
За сценарієм ГПУ
Заступник начальника Катеринославського губернського відділу ГПУ Говлич відсунув на край столу телефонний апарат і замислився. Щойно він мав розмову із заступником голови ГПУ УСРР Карлом Мартиновичем Карлсоном. Той цікавився ходом пошуків махновського золота і тим, які заходи планується здійснити найближчим часом в цій справі. Він зазначив, що про операцію доповідали «наверх» і вона перебуває на контролі у перших осіб.
Говлич повідомив, що пошуки золота поки що не дали ніяких результатів, і попросив ще тиждень на здійснення другого етапу операції, яка мала на меті виведення Лепетченка за кордон разом із співробітником ГПУ, котрому ставилося завдання увійти в довіру до Махна та дізнатися про його плани і наміри. Заступник голови ГПУ схвалив цей задум. Він лише не погодився з тим, щоб цінності дійсно вивезли за кордон.
— Але якщо ми їм не дозволимо взяти з собою золото, — наполягав Говлич, — Махно може запідозрити щось неладне. Так ми ризикуємо життям нашого співробітника.
— Я це розумію. Але ж ми не можемо власними руками зміцнювати фінансове становище антирадянських закордонних організацій, — категорично заперечив Карлсон. — Це буде занадто дорога ціна за можливість отримувати інформацію, нехай навіть безпосередньо від самого Махна!
Врешті-решт вирішили, що не варто ділити шкіру невбитого ведмедя. Потрібно спочатку відкопати золото, про яке розповів Спекторові Лепетченко, а потім вже продумати всі деталі майбутньої операції.
Говлич, який у відсутність начальника губвідділу вперше виконував його обов’язки, трішки нервував. І було від чого. Адже в той час, коли начальник перебував у відпустці, а інший заступник хворів, саме йому доводилося здійснювати таку відповідальну операцію. У разі провалу можна було підмочити репутацію, а то й поплатитися кар’єрою. До того ж це б зламало його найближчі плани, бо через тиждень він мав здавати свої справи і їхати на навчання у вищу прикордонну школу ОГПУ СРСР. Зате якщо все пройде успішно, то його помітять і можна буде навіть сподіватися на підвищення. Розмірковуючи над цим, він ще раз проглянув доповідну записку про хід пошуків золота на Гуляйпіллі, а потім наказав викликати всіх учасників недавньої операції.
— Щойно я мав телефонну розмову із заступником голови ГПУ УСРР Карлсоном, — вагомо почав Говлич, коли всі зібралися в його кабінеті. — Він зазначив, що за ходом нашої операції постійно слідкує керівництво управління і вимагав від нас щоденних доповідей про зроблене. Тому я можу дати вам лише один день на відпочинок. Вранці у цьому ж складі на автомобілі поїдете у Велику Михайлівку за золотом. Решті співробітників відкривати тонкощі всієї справи ми не будемо, щоб не надавати їй розголосу. Тому вас я попрошу тримати всю інформацію у суворій таємниці. Навіть колегам по роботі забороняю про щось розповідати. А зараз всі вільні. Лише Спектора попрошу затриматися.