За золотом Нестора Махна
Шрифт:
— Іване, нас зараз ніхто не чує, і я можу бути з тобою відвертим, — мовив він. — Сподіваюся, ти не настільки наївний, що думаєш, нібито тебе із золотом випустять за кордон. Про це не може бути і мови. Якщо щось знайдемо, все буде конфісковане.
— На інше я й не сподівався, — спокійно відказав Лепетченко.
— Я знаю, про що ти зараз думаєш, — продовжував Спектор. — Що з часом тебе залишать у спокої, ти житимеш у Гуляй-Полі, потім відкопаєш сховане золото і втечеш за кордон. Так ось, Іване, можеш про це забути. Куди б ти не пішов, за кожним твоїм кроком будуть стежити. Самому тобі не вдасться нічого зробити, а тим більше перейти із золотом кордон. Я в ГПУ працюю хоч і недавно, але вже дещо знаю, можеш мені повірити.
Лепетченко слухав мовчки. Він уже почав здогадуватися, до чого веде Марк.
— В останні дні я довго розмірковував про всі ці події, пов’язані з пошуком золота, про своє життя, — продовжував Спектор, — і в мене визрів план. Якщо ми домовимося, все повинно вийти. Я продумав усі деталі. Слухай. Після завершення пошуків, незалежно від того, знайдемо ми щось, чи ні, тебе ще деякий час триматимуть в ГПУ. Потім, можливо, дозволять поселитися в Гуляй-Полі. А мені відразу після повернення до Одеси мають дати відпустку. Я зможу спокійно приїхати сюди, знайти те місце, про яке ти мені детально розкажеш, забрати золото. Потім я зроблю необхідні документи для нас з тобою, домовлюся з контрабандистами, і через кілька днів ми почнемо нове життя за кордоном.
Спектор говорив так переконливо і при цьому у нього так блищали очі, що Лепетченко навіть розгубився: вірити йому чи ні. Він ще обдумував запропонований варіант, коли їх покликали з підводи. Наближаючись до групи, Марк ще раз наголосив:
— Подумай над моєю пропозицією гарненько. Іншої можливості в тебе не буде.
Підійшовши до підводи, Марк непомітно підморгнув Ісаакові Тепперу, мовляв, усе йде нормально.
— Як будемо діяти в селі? — запитав Ісаак, вказуючи на четверту єврейську колонію, яка виднілася вдалині за пагорбом.
— Нам потрібно їхати всім, уп’ятьох, — сказав Спектор. — Судячи з того, що розповів Лепетченко, нам доведеться копати в кількох місцях на городі. Зробити це непомітно буде важко. Тому необхідно придумати якусь легенду.
— Скажемо, що шукаємо ящик зі зброєю та гранатами, який закопали під час відступу махновці, — запропонував один із чекістів.
— А що, непогана ідея, — згодився Теппер, — до того ж цілком вписується у наші плани. Як думаєш, Іване?
— Я вважаю, що ніхто нічого не запідозрить. Ми дійсно тоді і зброю закопували, і ящики з набоями.
— Тоді показуй дорогу, — розпорядився Теппер.
Лепетченко без особливих труднощів знайшов садибу, де вони з Махном і Щусем закопали два ящики із золотом. Висока стара тополя, що росла на подвір’ї, виднілася здалеку. Але туди він чекістів не повів, це не входило в його плани.
— Тпру, — зупинив він коней біля сусіднього подвір’я. — Здається, тут.
— Здається, чи справді тут? — перепитав Теппер.
— Тут, — уже впевненіше сказав Лепетченко. — Пізнаю і хату, і он ту розложисту грушу на подвір’ї.
Господар — міцний кремезний чоловік років сорока, побачивши приїжджих, поспішав з городу до хати.
— Доброго дня! — привіталися з ним чекісти.
— День добрий! — насторожено відповів той.
— Я уповноважений губернського відділу ГПУ, — назвався один із чекістів і показав документ. — У нас є одна серйозна справа до вас. Давайте зайдемо в хату.
Господар відчинив двері, і всі відразу з полегшенням відчули, як звідти повіяло прохолодою.
— У нас є дані, що три роки тому на вашому подвір’ї чи на городі махновці закопали ящик зі зброєю, — пояснив чекіст. — Ви у той час де були?
— У двадцять першому я знаходився у Кінній армії Будьонного, — все ще насторожено відповів господар. — А Настя, дружина, з дітьми тут жила. Може, вона щось знає.
— А де вона зараз? — запитав інший чекіст.
— Пішла бичка напувати. Зараз прийде.
Хвилин за п’ять до хати увійшла повногруда загоріла жінка з порожнім відром у руці. Дізнавшись, що за гості завітали і з якою метою, вона пригадала, що тоді у їхньому селі дійсно зупинялися махновці.
— У нас теж ночували чоловік шість чи сім, — сказала вона. — Але я не бачила, щоб вони щось ховали чи закопували. Я весь час поралася біля печі, готувала їм їжу, а вночі була з дітьми. Може вони щось і ховали. Не знаю.
— Тоді несіть лопати, — попросив перший чекіст, який видавав себе за старшого. — Будемо шукати. А ви поки що нагодуйте коней.
— Звідки почнемо? — звернувся Теппер до Лепетченка, коли вони вийшли на город.
— Я ж кажу, що сам не знаю, — уже вкотре повторив Іван, тримаючись своєї легенди. — Ми з Махном були на постої у сусідньому будинку. А Щусь з іншими махновцями зупинилися тут. Увечері він зайшов до нас, одержав від Махна розпорядження закопати якийсь ящик і пішов собі ось на це подвір’я, де ми зараз знаходимося. Більше я нічого не бачив.
— Не будемо ж ми увесь город перекопувати, — невдоволено сказав Спектор.
— Так, не будемо, — несподівано твердо промовив Теппер, — ми на городі взагалі копати не будемо.
Всі подивилися на нього, нічого не розуміючи. А він, про щось думаючи, звернувся до Лепетченка:
— Коли саме ви тут зупинялися?
— Здається, у грудні, — відповів Іван, ще не здогадуючись, чому він про це розпитує.
— У грудні на городі земля була або мерзлою, або такою, що через грязюку туди й не зайдеш, — продовжував Ісаак. — Отже, ящик могли закопати або на подвір’ї, або у сарайчику для худоби.