За золотом Нестора Махна
Шрифт:
— Що це? — не зрозумів Теппер.
— Це особисті речі батька Махна.
— Залиште їх собі.
Коли непрошені візитери почали збиратися, до них заговорив господар німецькою мовою.
— Що він каже? — запитав Лепетченко у жінки.
— Він просить залишити розписку про те, що речі забрали.
— Гаразд, давайте напишу, — погодився Іван.
З портфелем і металевою коробкою вони вийшли з села і попрямували до своїх супутників, яких знахідка теж не обрадувала.
— Куди далі? — прискіпливо подивився на Лепетченка Спектор.
— Я точно не пам’ятаю, — відповів Іван, — десь в сусідніх колоніях теж залишали якісь чемодани і ящики. Що в них було, не знаю. Махно сам давав розпорядження
Але всі пошуки в колоніях Людвігсталь, Ейхвальд і Марієнфельд виявилися марними. Лепетченко так і не згадав жодного місця. Невдоволені безрезультатними пошуками, шукачі золота поверталися до Гуляй-Поля, маючи намір ще зупинитися у четвертій єврейській колонії, де, за словами Лепетченка, на городі в одного селянина Щусь за наказом Махна закопав якийсь ящик вагою близько двох пудів.
За два кроки від скарбу
Про ніби закопаний Щусем ящик Лепетченко придумав вдало. Перевірити цю інформацію ніяк не можна. Щусь загинув, Махно далеко за кордоном. А сам він, бач, не знає, що в ящику, може й золото. Про це йому невідомо, і про місце, де закопано скарб. Махно особисто давав вказівку Щусю, а він знаходився в цей час поряд з ними у будинку, хоч дещо чув, але нічого не бачив.
Іван вигадав цю легенду ще тоді, коли вони шукали у Великій Михайлівці. Він довго розмірковував, як би йому перевірити, чи на місці ті ящики з золотом в четвертій єврейській колонії, по які його насправді й послав Махно. І нарешті придумав історію, що давала можливість побувати на тому самому місці, де вони зі Щусем закопали два ящики із золотими монетами та різними прикрасами.
Звивиста дорога, плавно огинаючи глибокі яри та пагорби, тягнулась степом. День видався спекотним і безвітряним. Лише спів жайворонків високо в небі та рипіння підводи порушували навколишню тишу. Серпневе сонце припікало й хилило на сон. Лепетченка так зморило, що він почав дрімати. До того ж давалися взнаки втома і напруження, які не полишали його впродовж останніх тижнів, місяців, років. Йому пригадалося, як вони вигрівалися під травневим сонцем за бараками після виходу з варшавської в’язниці. Але зараз він відчував себе зовсім інакше, ніж тоді. Змирившись із нинішнім своїм становищем, він дещо заспокоївся і дійшов висновку, що принаймні його життю ніщо не загрожує. Тепер хотілося лише одного: щоб його всі залишили в спокої і дали можливість нормально жити. Вже не хотілося ні золота, ні багатства, ні закордону. Якби тільки дозволили поселитися у батьківській хаті в Гуляй-Полі і більше не чіпали. Він би жив собі тихо, мирно і спокійно.
— Іване, вночі спатимеш, — взяв його за плече Марк Спектор. — Давай пройдемося, ноги розімнемо, а то засиділись.
Лепетченко зліз слідом за ним на землю, потягнувся.
— Гарний сьогодні день видався, — сказав він.
— Жаркувато трішки, — додав Спектор.
— Послухай, Марку, а як ти потрапив на роботу в ГПУ? — запитав Лепетченко, коли вони трохи відстали від інших.
— Для мене самого це стало несподіванкою, — відповів Спектор, який давно був готовий до цього запитання. — Пам’ятаєш, як нашу повстанську армію радянське командування кинуло на допомогу Фрунзе для розгрому Врангеля? Так ось, в одному з боїв я був поранений. А коли через пару тижнів вийшов з госпіталю, то мене не пустили наздоганяти своїх, а залишили при штабі дивізії червоних. Один з їхніх командирів, який лежав разом зі мною в госпіталі, дізнавшись, що я грамотний і вмію писати, забрав мене з собою. Потім нашу дивізію перекинули під Одесу. Там якраз у цей час формувався полк ЧК, куди я й потрапив. Згодом мене перевели на роботу в губернський відділ ЧК.
— І чим ти там займаєшся?
— А ось про це тобі знати не обов’язково, — підкреслюю чи своє особливе положення, відказав Спектор. — Робота у нас таємна і дуже відповідальна. Доводиться вистежувати і затримувати всіляких контрреволюціонерів, саботажників, шпигунів.
— Ти що ж, і мене шпигуном вважаєш?
— Та який з тебе шпигун. Хоча наші вороги за кордоном до яких тільки хитрощів і підступності не вдаються, щоб нашкодити нашій державі, — багатозначно додав він. — Вони і вас, колишніх махновців, можуть використовувати у підривній діяльності проти СРСР. А ми робимо все, щоб не допустити цього.
— Та яка там підривна діяльність, — заперечив Лепетченко. — Он і румуни, й поляки самі махновців побоюються, щоб вони ніяких повстань не організували на їхній території. Тому і стежили там за нами, і до в’язниці садили.
— То ти, Іване, багато чого не знаєш. А нам про їхні підступні задуми все відомо.
— Може й так, — погодився Лепетченко, пригадавши, як його допитували чекісти на кордоні і як він дивувався, звідки вони все про нього знають.
Кілька хвилин вони йшли мовчки. Спектор ніяк не наважувався розпочати розмову, до якої він готувався вже кілька днів, але все не траплялося слушної нагоди. Ще на нараді в Катеринославському губернському відділі ГПУ йому, як колишньому махновцю, дали завдання увійти в довіру до Лепетченка і вивідати в нього місця, де заховане золото. Чекісти зовсім не вірили в щирість махновського ад’ютанта і не мали впевненості у тому, що він їм покаже всі схованки. Тому вони передбачили і такий варіант, в якому Спектору відводилася особлива роль. А ще йому доручалося дізнатися від Лепетченка про наміри Махна, зокрема, що він збирається робити із золотом і чи не замишляє якоїсь акції проти радянської влади.
Зібравшись із думками, Спектор продовжив:
— Послухай, Іване, скажи хоч мені відверто, невже тоді у 1921 році, коли ви пішли до Румунії, Махно з собою не прихопив золото? Адже тут ходили чутки, що ви переправилися з цілим обозом цінностей і жили там на широку ногу.
— То все неправда, Марку. З усіх цінностей у нас був лише один коштовний перстень, який Зіньковський віддав дружині Махна Галині, щоб його румуни не відібрали. Ми його пізніше в Бухаресті продали, щоб було на що жити. Не вір тому, що про нас розповідають. Тяжко нам всі ці роки жилося за кордоном, дуже тяжко. Було б у нас золото, ми б горя не знали.
Вловивши мрійливу нотку у словах Лепетченка, Спектор вирішив її розвинути:
— Мабуть, тим, хто має вдосталь грошей, за кордоном добре живеться?
— Не питай. Надивився я на їхніх панів, на їхні розваги: дороге вбрання, бали, ресторани, гарні панночки.
— Махно, мабуть, теж захотів такого життя? — обережно запитав Спектор. — Чи він збирається потратити золото на щось інше?
— Нестор Іванович хоче переїхати до Парижа і забрати з собою інших товаришів, — не вловивши у словах чекіста прихованого підтексту, відповів Лепетченко. — А ще він збирається написати й видати книгу про історію махновського руху. На це потрібно багато грошей.
Одержавши відповідь на одне із запитань, що цікавило ГПУ, Спектор знову спрямував розмову в попереднє русло.
— Було б у мене хоча б з півпуда золота, — нібито сам до себе промовив він, — я придумав би, як ним найліпше розпорядитися. Але з таким багатством краще жити не тут. У нас швидко все експропріюють, ще й заарештують, звинувативши в експлуатації трудового народу і зв’язках із контрреволюцією. От якби податися за кордон.
Спостерігаючи за реакцією Лепетченка і не помітивши нічого підозрілого, Спектор вирішив, що настав час для головного.