За золотом Нестора Махна
Шрифт:
Поївши після дороги, Спектор запропонував Лепетченкові вийти з хати на перекур.
— Не будемо гаяти часу, — зазначив він. — Я зараз подамся у бік кордону в район Волочиська, там знайду потрібних людей, про все домовлюся, переночую і завтра повернуся. А ти постережеш золото. Уважно дивись, щоб Роза не запустила руки у валізу.
Спектор не став розповідати, що у Волочиську начальником прикордонного загону працює його старий приятель Генріх Самійлович Люшков. Вони товаришували ще з часів спільної роботи у Одеському губчека. До 1922 року Люшков був там начальником адміністративно-організаційного відділу. Потім його перевели у Кам’янець-Подільське відділення ГПУ, а в квітні — до Волочиська. Він вже мав одержати повідомлення про приїзд Спектора і деякі вказівки у зв’язку з цим.
— Привіт, друже! — Люшков міцно потиснув руку Спектора. — Я вже на тебе чекаю і навіть встиг дещо підготувати до твого приїзду.
Він наказав привести двох співробітників, а сам продовжував:
— Значить, збираєшся за кордон?
— Так, посилають із спецзавданням.
— А надовго?
— Не знаю, все буде залежати від обстановки.
— А де там будеш?
— Спочатку у Варшаві, а де потім — невідомо ще.
— Гаразд, не буду випитувати твої таємниці, своїх вистачає, — підсумував Люшков, хоч і цікаво було б дізнатися про справжню мету закордонного «відрядження» свого приятеля. Що у того надзвичайно важливе і особливе завдання, він зрозумів ще тоді, коли одержав вказівку з Харкова забезпечити йому надійний перехід кордону.
— А де твій візаві? — поцікавився він у Марка.
— Він чекає в Умані у знайомої. Я йому сказав, що завтра повернуся.
— Тоді у нас залишилося не так багато часу, — сказав Люшков.
— Зараз прийдуть хлопці і підемо на місце переправи. Там про все і поговоримо.
Прикордонники, які мали вдавати з себе контрабандистів, Спекторові спочатку не зовсім сподобалися, але Люшков його заспокоїв:
— Ми їх відповідним чином одягнемо, заборонимо сьогодні голитися, так що можеш не хвилюватися — будуть як справжні.
— Платню за переправу вимагайте відразу, — зазначив Спектор. — Для початку поторгуйтеся. Наполягайте на більшій сумі. І найголовніше, щоб як побачите монети, у вас очі так блищали, ніби ви вперше тримаєте у руках золото.
Решту часу Спектор витратив на вивчення карти польської території і маршруту подальшої подорожі. Люшков детально його інструктував, як краще дістатися найближчого залізничного вокзалу, як себе поводити у разі затримання. Спати вони полягали вже далеко за північ, поговоривши перед цим про Одесу, спільних друзів і колег.
Наступного дня Спектора машиною відвезли до Умані. Лепетченка він застав у будинку самого, Роза пішла десь на базар за продуктами. Поки вона не повернулася, Марк встиг розповісти вигадану історію про результати своєї поїздки і запропонував відразу збиратися.
— А може залишитеся ще хоч на пару днів? — умовляла Роза.
— Ні, нас сьогодні ввечері вже чекатимуть на кордоні, — твердо відмовився Спектор.
Зібравши в дорогу харчів, Роза на прощання попросила Лепетченка обов’язково знайти Черняка і сповістити її, якщо з ним щось трапилося. Подякувавши за хліб-сіль, Спектор і Лепетченко вирушили в бік кордону.
Заздалегідь визначеного місця вони дісталися з деяким запізненням. Подивилися уважно навкруги — нікого. Вдалині виднілася річка Збруч, на спокійній поверхні якої віддзеркалювалося призахідне сонце. На тому боці була польська територія. Лепетченко із сумом дивився туди. Йому не хотілося покидати Україну. Лише кілька тижнів він провів на рідній землі, не маючи змоги навіть поспілкуватися з близькими і друзями. Все так несподівано повернулося і закрутилося, що він навіть не встиг отямитися і осмислити те, що діється. Стрімкий вир подій поглинув його у свою круговерть, і він змушений пливти за течією. А куди його винесе — невідомо. Але він ще побореться. Для цього достатньо сил. До того ж, за останні роки він добре навчився чекати. І зараз був впевнений, що його час ще настане.
Роздумам поклав край ледве чутний свист з кущів, що росли у вибалку. Вони повернули голови у той бік і побачили, як їм хтось махає рукою.
— Це нас кличуть, — зрадів Спектор. — Пішли.
— Чому затрималися? — з докором промовив «контрабандист», який виглядав старшим і був, судячи з усього, головним. — У нас все розплановано по хвилинах. Тут через кожні дві години проходить прикордонний наряд. Так що потрібно поспішати.
— Але спочатку, як і домовлялися, гроші в руки, — зауважив молодший, зі шрамом на правій щоці, що надавало його обличчю суворого, навіть злого вигляду.
Спектор поліз у кишеню і дістав звідти дві золоті монети.
— Сподіваюся, цього вистачить, — сказав він.
Молодик зі шрамом відразу взяв монети і почав їх уважно роздивлятися, пробувати на зуб.
— Нібито справжні, — з неприхованим задоволенням підсумував він.
— Дай-но сюди, — перебив його старший, забираючи монети.
Роздивляючись їх, він робив вигляд бувалого знавця. Потім тоном, який не передбачав заперечень, додав:
— Ще одну і вважайте, що остаточно домовились. Ризик дорого коштує.
Спектор спробував заперечувати, але «контрабандист» відрубав:
— Тоді шукайте інших.
Довелося погодитись. Марк розкрив валізу, деякий час рився у ній, нарешті дістав ще одну монету. Він навмисне робив це незграбно — так було заплановано. Тим часом проводирі з неприхованою цікавістю намагалися зазирнути у валізу.
— Ви що, ювелірний магазин пограбували? — з кривою посмішкою на обличчі запитав старший.
— Хіба ми схожі на злодіїв? — відказав Спектор. — Просто розпродали все своє добро і ось утікаємо в Польщу, до родичів.
Сховавши до внутрішньої кишені золоті монети, переправники направилися у бік Збручу, на мальовничі береги якого вже спали сутінки.
— Ми що, уплав будемо переправлятися? — запитав Лепетченко.
— На жаль, аероплана ми ще для цього діла не придбали, — спробував пожартувати старший.
— Вам смішно, а я не вмію плавати, — із занепокоєнням продовжував Іван.
— Не хвилюйтеся, — заспокоїв його провідник. У нас під берегом є схований човен.