За золотом Нестора Махна
Шрифт:
І тепер, після тієї майже безмежної влади, він змушений рабською працею заробляти собі на прожиття. Він, кого навіть свої брати-махновці нерідко побоювалися і обминали після якихось провин, тепер має залишатись підсобником, бо у будівельній справі нічого не тямить. Льовкина волелюбна натура постійно бунтувала, у відчаї натикалася на непорозуміння, мов на глухі стіни, але виходу не знаходила. Тепер, здається, з’явилася ціль. Хоч ще незначне і примарне прояснення, але все ж не порожня темрява і безвихідь нікчеми. Серце у передчутті чогось нового забилося сильніше, погнавши гарячу кров жилами, стрепенувся і ожив мозок.
Вечеряли, як завжди, гуртом за одним столом надворі. Варена картопля, цибуля, сало і помідори з огірками були насипані у великі миски, з них кожен накладав собі до тарілки сам. Говорили теж про їжу.
— Я б оце з’їв борщу зі свіжою капустою, галушками і квасолею, — першим почав Бойченко. — У мене мати такий смачний борщ варила, що ні в кого такого не пробував.
— А я б не відмовився зараз від вареників з картоплею і з капустою, — перебив його Шанкала. — І щоб перемішати їх з підсмаженою цибулькою і шкварками.
— А я мрію про смажену свіжину з картоплею, — додав Скомський. — Хочете вірте, хочете ні, а у мене аж в яснах свербить, коли подумаю про це.
— Чому в яснах, а не в носі, скажімо? — засміявся Бойченко.
— Бо я завжди уявляю, що коли жую ніжне соковите м’ясо, то воно застряє між зубами. Потім я його ще довго виковирюю заструганою тоненькою паличкою і знову й знову відчуваю смак свіжини.
— Хлопці, досить про їжу, — перебив Зіньковський. — А то від ваших розмов можна слиною подавитися.
— Нехай позгадують старі добрі часи, коли не тільки на свята можна було розговітися, — звернувся до Льовки його брат Данило. — А тут ми і картоплі з салом раді.
— Ось потрапимо скоро додому, дасть Бог, перестанемо злидарювати, — вже серйозно мовив Зіньковський.
Після цих слів всі відразу замовкли і звернули здивовані погляди на Льовку.
— Куди це додому? — першим порушив паузу Бойченко.
— В Україну, — коротко відповів Зіньковський. — Чи може ви хочете тут залишитися назавжди?
Всі мовчали, осмислюючи вагомість щойно почутих слів. Ніхто не сподівався такого повороту звичайної розмови. Щоправда, про можливість повернення на батьківщину гомоніли й раніше. Та це були загальні балачки, а тут Льовка вочевидь натякав на щось дійсно серйозне. Несподівано заговорив Іван Запорожченко, який до цього не втручався у розмову.
— Сьогодні з Бухареста приїздив один чоловік, — повідомив він, — зустрічався зі мною і з Льовою. Відрекомендувався представником якогось емігрантського комітету. Насправді ж, судячи з його обізнаності, він з розвідки. Нам пропонують перейти український кордон, виконати там спеціальне завдання і повернутися назад. Обіцяють добре за це заплатити.
— А яке завдання? — поцікавився Скомський.
— Невідомо. Про це скажуть пізніше, після нашої згоди.
— А чому вони звернулися з такою пропозицією саме до нас? — запитав Бойченко.
— Вони знають, що ми колишні махновці, — почав пояснювати Зіньковський, — що втекли сюди від більшовиків. Вони думають, що ми їх і досі люто ненавидимо, а тому завжди раді в будь-який момент помститися радянській владі. Не виключено, що хочуть нам дати якесь диверсійне або розвідувальне завдання.
— Але що ми можемо зробити ушістьох? — здивовано запитав Шанкала.
— А ми нічого й не будемо робити, — загадково відповів Льова.
— Здається, я починаю щось розуміти, — перебив його Данило Зотов, у якого аж очі заблищали. — Ми перейдемо кордон, але ніяких завдань виконувати не будемо. Просто розійдемося по своїх домівках і все. Як кажуть, прощавай, Румунія.
— Не все так просто, — сказав Шанкала, котрий звик у всьому сумніватися. — Якщо чекістам стане відомо, що нас заслала на українську територію румунська розвідка, то нас замордують.
— А ми не будемо чекати, поки вони нас затримають чи якимось іншим чином про все дізнаються, — намагався переконати товаришів Зіньковський. — Ми самі відразу прийдемо в ГПУ чи до першої сільради і про все розповімо.
— Гаразд, припустимо, що нам повірять, — не заспокоювався Скомський. — Але все одно вони дізнаються, хто ми такі, згадають нам службу в армії Махна і в результаті поставлять до стінки.
— Ніхто нікого розстрілювати не буде, — заперечив йому Льова, — стільки років минуло вже. За цей час всіх амністували. А тобі, Андрію, взагалі нічого боятися. Ти був рядовим бійцем. Он ми з Данькою були командирами у махновській контррозвідці і то не боїмося повертатися. Ну, в крайньому разі, потримають трішки у в’язниці та й відпустять. Зате потім зможемо спокійно жити у себе вдома й нічого не боятися. А тут ми як покидьки якісь. Ви як хочете, а я більше так існувати не можу.
— Льовка має рацію, — підтримав брата Данило. — Треба скористатися такою нагодою. Самим, без сторонньої допомоги кордон перейти буде важко. А як затримають румунські прикордонники і посадять до в’язниці, тоді буде ще важче. Так що, особисто я — згоден.
Після деяких роздумів і суперечок свою згоду дали всі. Через два дні, коли з Бухареста приїхав представник сигуранци, вони вже були готові до від’їзду. Але їх повезли не до столиці, а в Ясси, де розмістили у місцевому готелі. Чорновусий стрункий румун у цивільному, який супроводжував їх всю дорогу, забрав із собою Зіньковського, а іншим наказав залишатися у кімнаті і нікуди не виходити. Льовка повернувся тільки ввечері і розповів, що був у штабі третього армійського корпусу, де з ним зустрічалися якісь начальники у військовій формі, розпитували про кожного з членів групи, про участь у минулих боях на території України у складі повстанської армії Махна. На наступний день була запланована зустріч з усіма ними в штабі.
Вранці спочатку кожного сфотографували, а потім відвели до канцелярії штабу, де наказали заповнити анкети. Там треба було обов’язково зазначити прізвище, ім’я, по-батькові, місце народження, записати всіх близьких родичів і їх адреси, відповісти на ряд запитань щодо перебування в Румунії. А ще кожному присвоїли псевдонім, під яким він братиме участь в операції. Після виконання всіх формальностей групу відправили в бік кордону.
На прикордонну заставу прибули після полудня. До переправи, призначеної на другу годину ночі, ще було багато часу, тому їм наказали відпочивати в саду на території застави. Червневе сонце добряче припікало і люди поховалися під дерева. Скомський із Бойченком і Запорожченком горілиць вляглися на густу зелену траву під розлогою яблунею.