За золотом Нестора Махна

Скрипник Олександр Васильович

— Пантелеймоне, — зустрів він на вулиці Каретникова, — ти в суботу не збираєшся в Юзівку?

— А що?

— Та я хотів з тобою податися, якщо місце буде на твоїй бричці.

— Ну, то приходь раніше — поїдемо.

У дорозі вели розважливу бесіду, в основному про господарські, сімейні справи. Лише на зворотному шляху Іван поволі почав наближатися до давно наміченої теми.

— Гарні в тебе рисаки, — мовив він, — чи не найкращі в усьому Гуляй-Полі.

— А то ні? — гордо озвався Пантелеймон.

— Шкода, в мене немає коней. Та можна було б і

з тобою одне вигідне діло зробити.

— Яке? — заблищали очі у Каретникова.

— Треба з’їздити на один хутір, але це далекувато, верст двадцять буде. Там ми дещо з Нестором Івановичем заховали до кращих часів.

Лепетченко навмисно не розкривав усі карти відразу, впевнений, що бурхлива фантазія співрозмовника досить швидко зробить свою справу.

— Можеш на мене розраховувати хоч зараз, — із запалом мовив Каретников. — Ось лише коні відпочинуть з дороги, і я готовий їхати.

— Та ні, не сьогодні. Якщо не заперечуєш, — запропонував, прощаючись, Лепетченко, — то з’їздимо в п’ятницю. Тільки візьмемо з собою ще Скомського. Утрьох легше буде копати.

Ледве дочекався Каретников п’ятниці. Змастив колеса, щоби не рипіли, нагострив лопати, заправив гасом ліхтар. Був у доброму настрої, без устанку мугикаючи якусь веселу пісню. Його зовсім не збентежило те, що доведеться копати на цвинтарі.

— Коли ми хоронили старшого Тарана, — нарешті розкрив таємницю Лепетченко, — тоді Махно наказав мені сховати у труні під тілом золото — дві торбини з монетами і різними там виробами. Це щоб легше потім було відшукати.

Звичайно ж, Іван все це вигадав. Тарана, вбитого під час раптової сутички з кінним роз’їздом червоноармійців, дійсно поховали на цвинтарі, куди вони зараз прямували. І Каретников теж тоді був присутній. Але ніякого золота в труну Іван не клав. Він придумав цю легенду, щоб остаточно випробувати Каретникова і примусити його говорити правду.

До хутора під’їхали вже затемна, і звернули на узбіччя, щоб не привертати до себе зайвої уваги. Невеличкий цвинтар містився віддалік, маячив дерев’яними хрестами. Ніщо не порушувало тиші, аж моторошно ставало на душі. Скомський перехрестився і стиха нашіптував якусь молитву. Йому з самого початку не дуже подобалася ця витівка, а тепер і поготів відчував себе млосно.

— Іване, — видавив він із себе майже пошепки, — а може не будемо чіпати могилу. Це ж гріх який. Нехай собі лежить те золото в землі. На ньому ж смертна печать закарбувалася. Ми що, так не проживемо?

— Перестань, Андрію, — рішуче обірвав його Каретников. — Ти що, боїшся? А гріхи завтра в церкві одмолимо, і за упокій Тарана свічку поставимо. Йому це золото вже ні до чого, а нам жити треба, і гарно жити.

— Ну, з Богом, — ніби переконавшись, що знайшов потрібну могилу, мовив Лепетченко. — Тут земля податлива, швидко впораємось.

Але все ж робота затяглася аж за північ. Копали з перекурами. Нарешті лопата вперлася в щось тверде.

— Витягніть мене звідси, — почав благати Скомський, — я більше не можу.

— От боягуз, — присоромив його Каретников. — Дай-но я сам.

Він

віддав Івану ліхтар і хутко сплигнув у яму замість Андрія. Земля під ним з одного боку просіла, і він ледве не впав. Скомський і Лепетченко з огидою дивилися на нього зверху.

— Зупинись, Пантелеймоне, не чіпай, — металеві нотки в голосі Лепетченка примусили його підвести голову й насторожитись.

— Але ж я думав… — спробував він за інерцією щось пояснити.

— Ні про що хороше ти думати не міг, — перебив його Іван. — У тебе золото затьмарило всі людські почуття.

— Ти сам хіба не такий! — спробував огризатися Каретников.

— Не міряй мене своїми мірками. Я б ні за що навіть не наступив на могилу свого бойового товариша. Ось вона, поряд знаходиться. Нехай земля йому буде пухом. І золота там ніякого немає. Ми тебе сюди привезли, щоб виконати волю Махна. Після нашої з тобою першої зустрічі я побував за кордоном і все розповів батькові: як ти від його імені забрав скриню із золотом і потім десь його сховав чи розтринькав. Знаєш, що за це тебе чекає?

Про розмову з Махном Лепетченко, звичайно ж, вигадав. Але це справило величезне враження. Каретникова сіпало, він борсався в могильній ямі, ніби звір, що потрапив у пастку. Оце тільки нарешті збагнув, у яку халепу вліз.

— Ми тебе не розстріляємо, — продовжував нагнітати обстановку Лепетченко, — забагато честі. Живцем закопаємо.

— У мене ж діти, — вже зовсім іншим тоном заговорив приречений. — Зжальтеся хоч над ними.

— Їм вистачить для безбідного існування тих цінностей, що ти накрав та потайки повідкопував, — озвався Скомський.

— Клянуся, що нічого не знайшов, — у відчаї хапався за рятувальну соломинку Каретников. — Це мене лихий поплутав. Мені весь час не давала спокою та скриня, що я виманив у вдови Долгаш, а потім, як тікав від переслідування, викинув у річку. Мені те добро щоночі снилося, і я все дно вибродив, та так нічого й не знайшов. А потім якесь затьмарення на мене впало, змушувало скрізь шукати закопані скарби. Але, клянуся, нічого не знайшов. І більше цим не займатимуся, нехай мені руки повідсихають.

— Їж землю.

Каретников загріб рукою кілька вогких грудочок і запхнув у рота. Земля скрипіла на зубах і не лізла в горлянку, але він силоміць примусив себе її проковтнути, боячись виплюнути.

— І що з ним робитимемо? — Лепетченко звернувся до Скомського.

— Та нехай живе, дідько з ним.

— Гаразд, тільки дивись мені, Пантелеймоне, останній раз попереджаю.

Скомський з Лепетченком сіли на бричку і подалися неквапливо до Гуляй-Поля. А знесилений Каретников ще довго сидів у ямі, проклинаючи їх, себе, той день, коли він забрав скриню із золотом, яке не принесло йому щастя. Цієї ночі він однією ногою побував на тому світі. А могло бути й гірше. Тільки б ніхто не дізнався про таку наругу і ганьбу. Викараскавшись з ями, він взяв лопату і став гарячково її загортати, щоб навіть слідів ніяких не залишилося. І лише почорнілі від часу хрести та місяць на небі німотно спостерігали за його роботою.