За золотом Нестора Махна
Шрифт:
— Послухай, Миколо, — Мулука від хвилювання потирав руки, — я все більше схиляюся до однієї версії. А що як Бурима десь відкопав махновські цінності? Я думаю, для тебе не таємниця, що у нас на Гуляйпіллі є чимало таких схованок. Дізнавшись про знахідку, сюди приїхав Лепетченко, щоб усе вилучити. Але Бурима не захотів так легко розставатися із здобиччю, за що й поплатився життям. А золота монета випадково зосталася у нього в кишені.
Цього разу Куриленко не став іронізувати, бо й сам почав схилятися до думки, що тут не все так просто, як йому спочатку уявлялося. «Схоже, в разі
— Тоді звідки взялися монети у Олексієнка і Прохватила? — запитав він.
— Оце нам і треба зараз з’ясувати, — розпорядився Мулука. — Ходімо, пошукаємо їх.
У цей час обидва колишніх махновці сиділи на виструганій з колоди лаві під крислатим горіхом на подвір’ї у Олексієнка і жваво обговорювали останні події.
— Невже ти нічого не пам’ятаєш? — уже вкотре запитував Григорій Олексієнко. — Ти ж між нами завжди бував найтверезішим.
— Хоч убий, не пам’ятаю, — щосили напружував пам’ять Петро Прохватило, аж зморшки вкривали вузький лоб. — Як у тітки Марії Кравченчихи утрьох могорич пили, пам’ятаю. Потім Юхим Бурима пішов додому, а ми з тобою почвалали до корчми добавляти. Після закриття я запропонував ще навідатися до Юхима, щоб упевнитись, що у Кравченчихи самогон таки добріший, ніж у нього. Ми ще з ним тоді за обідом об заклад побилися про це, а він все не погоджувався. Пригадую, що Юхим виставив пляшку первака, ми випили по склянці, а далі — як у тумані.
— І я нічого не пам’ятаю, — безнадійно похитав головою Григорій. — Прокинувся уже вранці удома. Голова тріщала, всього нудило. До обіду ледве оклигав. А потім почув, що Юхима знайшли мертвим з ножем у грудях.
— Григорію, це ж, правда, не ми? — переляканими виряченими очима дивився на нього Прохватило.
— Нехай Бог милує, таке скажеш! — Олексієнко тричі перехрестився. — Хіба ж рука підніметься на свого товариша!
— А ти чув, що люди на похороні казали? — запитав Прохватило. — Ніби гепеушник у нього в кишені золоту монету знайшов.
— Ну то й що?
— А те, — спересердя підвищив голос Петро, — що позавчора у корчмі тебе дідько смикнув теж золотою монетою за випивку розплачуватися. Теж забув? Якщо отой з ГПУ і міліціонер про це дізнаються, то вони швидко зв’яжуть два кінці в один вузол. Спробуй тоді виправдатися.
— А я скажу, що монета в мене ще з війни лишилася. Зберігав, як пам’ять.
— А якщо тітка Марія про все розкаже? — не заспокоювався Прохватило.
— Не розкаже. Вона ж сама просила, щоб ми нікому не говорили, що розплатилася з нами золотом. До того ж, щедро заплатила. Де такого ще заробиш — за вимурувану піч, перекритий дах і полагоджений паркан виклала три золоті п’ятірки! Мені, тобі і Юхиму — по одній монеті. А де вона сама їх взяла? У тому й справа, що про це вона ані чичирк. Значить, тут щось не все гаразд.
— А що, коли сам Махно залишив їй золото на зберігання? — несподівано висунув припущення Петро. — Вона ж у нього у контррозвідці служила, і батько їй довіряв, бувало, особливо важливі завдання.
— Все може бути, — погодився Григорій, — та хіба про це від неї дізнаєшся. Вона ж якась відлюдькувата. Ні з ким не водиться, живе сама по собі.
У цей час хвіртка рвучко відчинилася і на подвір’я увійшли Мулука, Куриленко і голова сільради. Впевненою ходою вони рішуче попрямували до спантеличених співрозмовників.
— Якраз ви обоє, голубки, нам і потрібні, — з іронією в голосі промовив Куриленко. — Якщо чесно в усьому признаєтесь, собі ж краще зробите.
— А в чому нам треба признаватися? — першим озвався Прохватило. — Ми нічого поганого не зробили.
— Де ви були позавчора ввечері? — суворо запитав Мулука.
— У корчмі, — продовжував за обох відбиватися Петро, — там ми цілий вечір просиділи, аж до закриття. Корчмар може підтвердити.
— А потім?
— Потім розійшлися по домівках. Бо ж випили надміру, тому мріяли лише про одне — якнайшвидше добратися до ліжка й завалитися спати.
— А коли ви востаннє бачилися з Буримою? — поставив чергове запитання Мулука.
— В обід того ж дня, — першим відповів Григорій Олексієнко. — Ми разом у тітки Кравченчихи дах перекривали. Після цього ми з Петром пішли у корчму, а Юхим — додому.
— І на скільки ви там погуляли? — вставив своє питання Куриленко.
— Та вже й не пам’ятаємо.
— А ось дехто з присутніх у корчмі запам’ятав, — продовжував міліціонер. — Ви пропили все, що мали, а потім намагалися розплатитися золотом.
Після цих слів у Григорія Олексієнка всередині ніби щось обірвалося, у грудях шалено закалатало серце, а в роті все пересохло, і язик став дерев’яним. Та він швидко отямився і, відчуваючи, що пауза занадто затяглася, став пояснювати:
— Я справді хотів віддати корчмарю золоту монету. Беріг її ще з війни, а тут мало не пропив. Але Петро мене стримав, і ми домовилися, що розплатимося за випивку іншим разом.
— На монету можна подивитися? — поцікавився Мулука.
— Чому б і ні, — Григорій дістав з кишені невелику торбину, розв’язав шнурок, вийняв звідти монету і подав чекістові. Мулука поклав її на долоню, а поряд — знайдену у Бурими. Вони були однаковісінькими.
— Це — твоя, а інша була у Бурими, — сказав Мулука. — Як це можна пояснити?
— Не знаю, — знизав плечима Олексієнко. — Він мені про свої збереження нічого не розповідав.
— Гаразд, — підсумував Мулука, зрозумівши, що зараз він від них нічого не доб’ється. — Поїдете з нами в Гуляй-Поле. Там в усьому розберемося.
До Гуляй-Поля добралися вже пізно ввечері. Тому затриманих залишили під вартою у райвідділі міліції. Допитувати їх вирішили наступного дня, ретельно продумавши всі питання і можливі версії. Але спочатку Мулука хотів поспілкуватися з Іваном Лепетченком. Всю дорогу йому не давала спокою думка про присутність Івана в день вбивства Бурими у Кінських Роздорах. Йому дуже хотілося пов’язати цей приїзд ад’ютанта Махна з убивством і щоб у кінцевому результаті вдалося вийти на сліди золота. Мулуці не терпілося розплутати цю загадкову справу і знайти заховане махновське золото. Він вже уявляв собі, як про його успіх будуть доповідати в Олександрівськ, потім у Катеринослав, Київ, Москву…