За золотом Нестора Махна
Шрифт:
У наступному листі також, як не вчитувався, Лепетченко не знайшов жодного натяку чи згадки про завдання, з яким Махно посилав його до Гуляйполя. І лише в новорічній листівці, наприкінці, після поздоровлень, він побачив коротку фразу: «Все ж я очікую від тебе щось».
«Звичайно ж, більш ясно написати він не міг, — розмірковував Іван. — Але як розуміти це його «щось»?» Він відразу пригадав, як вони з Махном після участі у першотравневому мітингу в Торуні сиділи у в’язниці. Тоді Нестор
Не раз замислювався він над цим питанням, сподіваючись одержати якесь підтвердження або роз’яснення в іншому посланні. Так минали тижні, листи з Парижа йшли довго, з великими затримками у дорозі. В очікуванні звістки промайнула зима, весняне сонце швидко розтопило сніг і підсушило землю. І Лепетченко вирішив податися до лісу і таки спробувати відкопати головний скарб. Своїй молодій дружині Шурі він сказав, що хоче поїхати до кума у Велику Михайлівку, той нібито обіцяв дати пару клунків пшениці. Коня на день попросив у сусіда, зібрався і спозарання виїхав у дорогу.
Ліс зустрів його привітним щебетанням птахів, духмяним запахом торішнього прілого листя і незайманими галявинами світло-зеленої молодої трави. «Як тут все змінилося за декілька років!» — роздивлявся навкруги Іван. Довелося трішки поблукати, поки не впізнав два старезних розлогих дуби. Тепер треба перетнути галявину, на якій має стояти напівспалене блискавкою дерево, а далі метрів на двадцять заглибитися в хащі. Там, за пагорбком, є добре замаскований лаз до підземелля. Його ще у минулому столітті викопали кріпаки, що повтікали від своїх панів і промишляли грабіжництвом. Тут вони зберігали награбоване добро й запаси харчів, і самі подекуди переховувалися від поліції.
Підземна схованка нагадувала чималий льох, де могли пересидіти облаву зо два десятки чоловік. Про це місце й тоді мало хто знав, а з плином часу геть забули. Воно заросло кущами і високою травою, і лише дехто із старожилів Великої Михайлівки міг приблизно вказати на нього. Якось, коли загін Махна готувався в лісі до бою з австро-німецькими частинами, про схованку згадав Щусь, який знав про неї від свого діда. Але тоді нею не скористалися. Через два роки, відступаючи під натиском червоної кінноти через ці самі місця, Махно вирішив надійно заховати велику частину цінностей, щоб вони не потрапили до чужих рук. Тоді й згадав про лісове підземелля. Він наказав Іванові Лепетченку, щоб той покликав Щуся.
— Пам’ятаєш, ти показував підземний лаз у лісі? — запитав він у Щуся.
— Звичайно.
— Тоді мерщій з Іваном їдьте туди і сховайте цей сундук. — Махно показав на велику оббиту залізом скриню, що виглядала з-під ряднини на тачанці. — Але зробіть так, щоб вас ніхто не помітив і щоб жодна жива душа про це не знала.
— Не хвилюйтеся, Несторе Івановичу, все в нас буде гаразд, — впевнено сказав Щусь.
— Ніхто потім випадково не знайде? — не залишали сумніви Махна.
— А ми цю скриню там закопаємо, — запропонував Лепетченко, — і для певності біля входу приладнаємо бомбу. Я знаю, як зробити, щоб непроханих гостей рознесло на шматки.
— Тільки самі будьте обережні, — підсумував Махно, — знайте, що у ваших руках — найцінніше з того, що експропрійовано
Іван зіскочив з коня і почав роздивлятися довкола. «Здається, тут», — все більше переконувався він. Дістав з мішка невелику лопату з коротким держаком і почав розгрібати злежаний хмиз. Ось вже окреслився вхід до підземелля. Іван швидко розчистив ляду зверху і став обережно її піднімати, пам’ятаючи про власноручно закладену бомбу. «Головне — не зачепити її, — пульсувала думка. — Тільки б вчасно помітити і не зачепити. Знешкодити — то вже не важко. А потім ще одну — вже біля самої скрині».
Іван вже занурився у лаз з головою і раптом чітко почув, як вгорі щось тенькнуло і одночасно під ноги важко гепнула чорна залізяка. Він миттєво вихопився з-під землі і якомога швидше кинувся вбік. У цей час якась страшна сила штовхнула його в спину і підкинула вгору. Більше він нічого не чув і не бачив. Коли отямився, в голові все гуло і шуміло, немов у млині. Вогнем пекло у правому боці. Спробував поворухнутись і аж зойкнув від болю. Намацав рукою щось гаряче і липке. Сяк-так оглянувся. Чимала воронка від вибуху була метрів за десять позаду. «Оце так жбурнуло мене», — зауважив собі з подивом.
На щастя, осколок лише обідрав бік. Одяг прилип до рани і кров уже менше сочилася, але перед очима ще все пливло. Остаточно отямившись, Іван спробував підвестися. Тільки з другої спроби це вдалося. Ніби п’яний, він підійшов до зруйнованої вибухом схованки. Зітхнув:
— «Скриня, напевне, залишилась лежати під двометровим шаром землі. До того ж, вибухнуло лише раз, а там ще одна бомба. Треба бути самовбивцею, щоб продовжувати розкопки».
Лепетченко пошукав поглядом коня. Того ніде не було видно. Ще деякий час він тримався за дерево, потім понуро поплентав з лісу, сподіваючись по дорозі побачити коня. Він картав себе за ту давню ідею з бомбами, за необачність і взагалі за те, що стільки зарікався покинути й думати про золото і не стримався від пошуків. «А може я не так зрозумів натяк Махна? — зупинився він як укопаний. — Може він не цю схованку мав на увазі? Тоді, виходить, я порушив страшну клятву, і Бог мене за це ледве не покарав!»
До розпачу знесилений жахливою пригодою, Лепетченко брів і думав про те, що повернення з-за кордону не принесло йому щастя. Не виправдав він і сподівань батька Махна. Чорна смуга невдач позаду і невідомо, що чекає його попереду. А тут ще й ГПУ спокою не дає, стежачи мало не за кожним кроком. «Треба забиратися звідси, — вирішив він, — хоча б ненадовго. Зникнути для всіх. Пожити спокійно. Бути вільним. Хіба не цього він прагнув усе своє життя? Але чи можна бути вільним? І взагалі, що означає: бути вільним?»
Лепетченко не вперше ставив перед собою ці запитання і ніколи не міг знайти на них відповіді. Коли він ще перебував поряд з Махном і слухав його, все здавалося зрозумілим і досяжним. А самотужки, ой же, як важко у всьому розібратися і відшукати вірний шлях. Це все одно, що навмання блукати в темному лісі та ще й із заплющеними очима.
Іванові на мить здалося, що він справді заблукав, попрямувавши не в той бік. Але то лише на мить. Попереду виднілася прогалина, і він пішов туди.