За золотом Нестора Махна
Шрифт:
Рішучість, з якою він це сказав, означала, що Лепетченко зробив остаточний вибір. Розсудливий Сергієнко цілком схвалив його рішення, бо й сам не збирався надовго затримуватися у Польщі. Він лише чекав від радянського консульства офіційного дозволу на повернення.
— Це ти правильно, — сказав він Іванові. — У нас тут немає майбутнього. Все навколо чуже, і ми тут нікому не потрібні. А помремо, так нікому буде й могилу доглянути. Я теж упевнився, що таке життя не для мене. Кращого, ніж жити на рідній землі серед своїх людей, немає нічого.
— А може не варто поспішати, — втрутився Спектор. — Давайте спочатку через польських і німецьких анархістів спробуємо розшукати Махна. Або напишемо листа Аршинову і Воліну в Париж. Можливо, Нестор Іванович уже там, непогано влаштувався і нам допоможе туди виїхати.
— Ні, з мене досить закордонних поневірянь, — відказав Лепетченко. — Ти можеш лишатися, а я збиратимуся назад.
— Зараз тут, у Варшаві, знаходяться наші хлопці Бурима і Волжан, — зазначив Сергієнко. — Вони теж готові нелегально перейти кордон і податися на Гуляй-Поле.
— От і добре, — підсумував Лепетченко. — Піду разом з ними.
Спекторові нічого не залишалося, як зоставатися у Варшаві і чекати подальших вказівок від свого керівництва з Харкова.
Минуло ще кілька тижнів, і лише у середині листопада Лепетченку разом з Волжаном і Буримою вдалось перетнути кордон. Завдяки вчасному повідомленню Спектора, за їх переправою і подальшим пересуванням по українській землі непомітно стежили співробітники ГПУ, аж поки вони не дістались Гуляй-Поля. Іван передбачав, що вдома перебуватиме під таємним наглядом. Йому хоч і вдалося перехитрити чекістів, не вказавши їм основного місця, де закопане золото, але все ж він відчував, що до кінця йому не повірили. Тепер розпочиналася гра «хто кого».
Особисто він не збирався поспішати. Навіть думки про захований скарб він намагався відганяти від себе. І тільки ночами, уві сні, розбурхана уява знову й знову переносила його у село Межиріч до старої високої тополі, вела крізь хащі Дібровського лісу до лише йому відомих місць. Він брав у руки лопату і копав. Але щоразу натрапляв на якісь кістки і черепи, а з викопаної ями віяло таким холодом, що йому ставало моторошно. Та він продовжував копати, аж поки не провалювався у якусь безодню, звідки вже не було ніякого вороття.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
За завданням сигуранци
Приблизно в той же час, коли Лепетченко збирався їхати до Гуляй-Поля по золото і готувався вперше перейти польсько-український кордон, на півдні інша група колишніх махновців думала про перехід кордону румунсько-українського. В Румунії тоді проживало більше п’ятдесяти махновців. Вони здебільшого працювали на земляних та будівельних роботах в Агараші, Гімеш-Фажеті, Констанці, Орадіомаре та інших містах і селищах, одержуючи мізерну плату, якої ледве вистачало на прожиток.
На початку червня 1924 року невелика їх ватага підрядилася зводити будинок поблизу містечка Плоєшти. Колишні грізні і безстрашні вояки брати Лев і Данило Задови, які змінили прізвище і тепер по документах значилися відповідно як Зіньковський і Зотов, Андрій Скомський, Василь Бойченко, Андрій Шанкала і колишній сотник петлюрівської армії Іван Запорожченко, що товаришував з махновцями, за роки еміграції перетворилися на звичайнісіньких роботяг із загрубілими від важкої праці руками. Повсякденні невеселі думки охолоджували їхній норов. Хіба що інколи волелюбна вдача виривалася назовні у вигляді бурхливих емоційних вибухів.
— З мене досить, — вкотре заревів, кинувши тачку, Льова Зіньковський, що працював підсобним робітником у Андрія Скомського. — Не хочу більше працювати як раб.
— А що ти пропонуєш? — озвався Скомський, який вже звик до подібних спалахів всесильного в минулому начальника махновської контррозвідки.
— Треба перебиратися в Україну, — відповів Зіньковський.
Андрій пильно подивився на свого помічника і зрозумів, що той не жартує.
— Я й сам про це не раз думав, — підтримав він розмову. — Але яким чином це зробити? Адже ми не маємо ні грошей, ні відповідних документів, не знаємо як слід місцевості.
— Є один варіант, — загадково промовив Льовка. — Ввечері зберемося і про все поговоримо.
Все єство Льови Зіньковського противилося тому способу життя, що він змушений був вести в еміграції. Від природи обдарований богатирською силою, могутньою кремезною статурою, міцною волею і свободолюбною вдачею, він ще в дитинстві не терпів образ і нікому не дозволяв попихати собою. На відміну від інших, завжди слухняних, покірливих і сумлінних одноліток-євреїв, він нерідко пускав у діло свої не за віком здоровезні кулаки. І горе було тому, хто насмілювався необачно обізвати його пархатим жидом.
Слава зірвиголови і відчайдуха згодом привела його до анархістів. Тоді він саме працював у Юзівці на металургійному заводі в доменному цеху. Його часто брали у небезпечні вилазки добувати гроші для анархістської каси, і в розбійних нападах він вражав своєю хоробрістю, а іноді й жорстокістю, безжально вбиваючи тих, хто намагався чинити опір. Ще більше загрубіла й зашкарубла його душа на царській каторзі — у 1915 році Катеринославський окружний суд за участь у експропріаціях засудив його до 8 років каторжних робіт. Революція принесла йому звільнення і навіть особливий статус — потерпілого від старого режиму, борця за волю і світле майбутнє.
Він повернувся на рідний завод, де був обраний членом Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. Коли на Україну прийшли німці, подався до Червоної Армії, воював під Царицином. Потім почалося щось незрозуміле: одночасно зі своїми порядками з’явилися німці, австрійці, гетьманці, червоні, білі і ще бозна-хто. У цій катавасії Льова безпомилково примкнув до Махна, який йому видався ближчим за духом і тим, що він вкладав у поняття революційного перетворення суспільства. Швидко завоювавши авторитет, він увійшов до найближчого оточення отамана і став начальником повстанської контррозвідки. Саме на цій посаді він і розкрив себе повністю, одержав величезні повноваження і можливість карати і милувати, розчавлювати людей і шляхетно дарувати їм життя.