За золотом Нестора Махна
Шрифт:
Решту шляху йшли мовчки. Зупинилися недалеко від річки у кущах.
— Ярославе, ступай до човна і чекай нас там, — наказав старший напарникові. — А ми звідси поспостерігаємо за польською стороною.
Отаман «контрабандистів», він же — старшина Волочиського прикордонного загону Віктор Петренко, казав правду. Все дійсно було розплановано по хвилинах. Для успіху операції переправу потрібно було починати о дев’ятій годині вечора. Він дещо хвилювався, бо те, що йому належало зробити за декілька хвилин, було досить незвичним. Головне, щоб валізу із золотом тримав у руках Спектор
— Час вирушати, — нарешті скомандував Петренко, даючи останні настанови. — Тільки все потрібно робити мовчки, особливо на тому боці. Інакше можуть почути прикордонники. Он яка тиша стоїть. Після того, як дістанемося протилежного берега, ми відразу повертаємо назад, а ви швидко прямуйте подалі від кордону.
Тихо ступаючи один за одним, всі троє наблизилися до берега, де в човні на веслах їх вже чекав четвертий. Петренко запропонував Лепетченкові, як найбільшому за комплекцією, сісти в носовій частині, а сам зі Спектором вмостився позаду. Валіза залишилася біля Спектора. Він її тримав однією рукою, а іншою тримався за борт човна.
Збруч у цьому місці був не дуже широкий, тому іншого берега дісталися швидко. Коли човен торкнувся піщаного берега, Лепетченко зіскочив і обернувся, щоб взяти у Спектора валізу. Але саме в цю мить сильний удар веслом по голові збив його з ніг. Ще не отямившись, він встиг побачити, як Спектор після удару в обличчя падає з човна на мілину. «Контрабандисти» миттєво відштовхнулись від берега і швидко погребли назад.
Лепетченко підбіг до Марка, допомагаючи йому підвестися. Той тримався за праве око і тихо лаявся.
— Де валіза із золотом? — запитав Іван.
— Там, у човні. Я не встиг навіть нічого вдіяти.
— Оце так потрапили в халепу, — Іван розгублено стояв по коліно в воді і вдивлявся крізь непевні сутінки, як човен уже пристав на тому боці, з нього хутко повискакували їхні супроводжуючі, затягли човна у кущі і вмить зникли в темряві.
— Я зараз перепливу річку, — запропонував Спектор, — прижену сюди човна, ми разом переправимося назад і спробуємо їх знайти.
— Марна трата часу, — відповів у розпачі Лепетченко. — Вони зараз так заховаються, що й не дихатимуть. Тим більше з таким скарбом.
— Тихіше, — раптом мовив Спектор. — Хтось іде.
— Мабуть, польська варта. Мерщій тікаймо, — Іван схопив Марка за рукав, і вони подалися подалі від річки.
Хвилин через п’ять віддихалися, озирнулися. Вдалині світлою смужкою крізь темні хащі дерев проглядав Збруч. За ним лежала рідна українська земля. А попереду чатувала невідомість.
В пошуках Махна
Поїзд, в якому їхали Спектор з Лепетченком, наближався до Варшави. Вони сиділи мовчки. Кожен думав про своє. Іван всю дорогу розмірковував про невдачу, що трапилася на кордоні. Спочатку він сердився на Марка, бо ж саме той знайшов провідників, які врешті виявилися злодіями і так нахабно пограбували їх. «І підгадали ж зручний момент, — уже вкотре прокручував він у пам’яті недавні події. — Раптово напали і швидко втекли на човні. А я не міг навіть кинутися навздогін, бо не вмію плавати. До того ж,
Спектора він уже менше винив у тому, що трапилося. Той і сам постраждав: зараз сидів і прикривав рукою підбите око, навколо якого утворився великий жовто-чорний синець. Але золото вже не повернути. Тепер головне: знайти Махна і про все йому розповісти. Звичайно ж, Нестора Івановича такий результат походу мало порадує, але нічого не вдієш.
— Це вже Варшава? — запитав Спектор, виглядаючи у вікно.
— Так, під’їжджаємо, — відповів Лепетченко.
Марк весь час сидів повернувши голову до вікна, щоб сусіди по вагону менше бачили його підбите око, і тепер розглядав околиці. Він уже заспокоївся і обдумував подальші плани. Перший етап операції пройшов успішно. Він — за кордоном, разом з ад’ютантом Махна, а золото залишилося в руках ГПУ. Щоправда, довелося трішки постраждати, але все це було заздалегідь передбачено. Начальник Волочиського прикордонного загону і його давній приятель Люшков з цього приводу жартував: «Коли битимуть, не відхиляйся, а, навпаки, підставляй щоку. Зате потім буде менше підозр». І дійсно, Лепетченко почав йому навіть співчувати, пересердившись за те, що знайшов ненадійних провідників. Тепер для Марка найважливішим було, щоб йому повірив сам Махно і прийняв до свого близького оточення. А перед цим ще мала відбутися зустріч з Григорієм Сергієнком.
Сорокарічний Григорій Іванович Сергієнко був одним з найстарших і найдосвідченіших серед махновців. У повстанській армії він обіймав відповідальну посаду начальника постачання і знаходився поряд з Нестором Махном з першого до останнього дня бойових дій. І в еміграції він намагався триматися поближче до свого колишнього командира. Лише в Торунь з ним не поїхав, залишившись у Варшаві.
Лепетченка зі Спектором він зустрів тепло. Про мету Іванової поїздки на Україну він знав від самого Махна, тому вже довго чекав його повернення або хоча б якихось звісток з батьківщини.
— Я бачу, Іване, ти не сам приїхав, — Сергієнко відразу пізнав Спектора. — Але спочатку проходьте до кімнати, там про все поговоримо.
Слухаючи довгу розповідь прибулих, він часто їх перебивав, розпитуючи про Гуляй-Поле, про своїх родичів, про те, як там взагалі живуть люди, про порядки і таке інше. Потім розповів про себе та інших земляків, зазначивши, що сліди Махна загубилися десь у Данцігу.
— А з Нікою ти давно бачився? — запитав Лепетченко. — Можливо, у нього є якась інформація про місце знаходження Нестора Івановича.
— Та вже давненько ми з ним не зустрічалися, — відказав Сергієнко.
Лепетченко вирішив наступного дня розшукати Ніку і поговорити з ним. Побачивши Лепетченка, Ніка зрадів і відразу запитав:
— Привіз золото?
— Віз, та довезти не вдалося, — відказав Іван і розповів про всі свої пригоди, починаючи з ковельської переправи через кордон.
— Я здогадуюсь, від кого чекісти могли дізнатися про нашу операцію, — несподівано сказав Ніка.
Лепетченко дивився на нього, нічого не розуміючи, а він продовжував: