Шрифт:
Богдан Сушинський
ЗАБУТI ПИСЬМЕНА
Фантастико-пригодницька повiсть
Сонце зайшло за хмару над самою вершиною хребта, i якийсь час ми напружено стежили за нашим оператором Кирилом Хiчкановим. Приготувавши кiнокамеру, вiн метушився понад краєм урвища, мiж двома скелями, сподiваючись, що свiтло ще з'явиться. У нього лишався якийсь там метр плiвки, i вiн iз затятiстю, на яку здатнi тiльки кiнооператори, чекав появи сонця, щоб повезти звiдси вiдбиток палаючої кулi, що скотилася на вершину хребта й освiтлює це таємниче плато iз замiською вiллою доктора Мiкейроса та загадковими кам'яними плитами,
– Не будемо заважати, - торкнувся мого плеча доктор Мiкейрос, володар цього зiбрання плит.
– Може, йому ще й пощастить. Якщо це й справдi так важливо.
– Завтра вранцi ми вирушаємо до столицi, а звiдти - на батькiвщину, - пояснив я, хоч Мiкейрос i сам знав, що iншої такої нагоди у нас не буде. Та й взагалi вiдвiдання мiстечка Анданачi, за околицею якого височiє це плато з будиночком доктора Мiкейроса, не входило до наших планiв. Ми з оператором мали зняти кiлька сюжетiв iз життя сучасних iндiанцiв Пiвденної Америки, нащадкiв древнього народу - iнкiв. I ми це зробили. Але, вже завершуючи свою подорож, раптом почули вiд одного столичного журналiста про дивовижну колекцiю доктора Мiкейроса, який зiбрав понад три тисячi кам'яних плит. На плитах стародавнi майстри "закодували" у пiктограмах найрiзноманiтнiшi знання, набутi невiдомою нам древньою цивiлiзацiєю, наукова елiта якої, вважає доктор Мiкейрос, залишила цi послання перед тим, як переселитися на iншу планету, стартувавши на своїх кораблях iз космодрому на плато Наска.
Одначе все це - i невiдома цивiлiзацiя, i космодром, i переселення на iншу планету - лишалося питанням полемiчним. А плити - ось вони. I збирач їх - теж. I ми могли тiльки пошкодувати, що дiзналися про це так пiзно i не зняли окремий великий фiльм про той унiкальний музей у гiрському закутнi та його господаря.
– Але ви ще повернетеся сюди, сеньйоре Ковач, - мовби прочитав мої думки доктор Мiкейрос.
– Хотiлося б. Не знаю, як Хiчканов, але особисто я мучитимусь доти, доки не побуваю тут ще раз.
– Так, сюди неможливо не повернутися. Якби я не був тверезим аналiтиком, то вважав би, що цi кам'янi плити мають магiчну силу. Отож ви повернетеся сюди. Кожний серйозний журналiст, кожний фотограф, який береться пропагувати цi "послання з минувшини", для мене бажанi гостi. Не тому, що я прагну слави - вона менi вже нi до чого. Просто людство повинно знати про цi кам'янi "листи", зацiкавитися ними. Адже теорiя, якої я дотримуюся i яка вам добре вiдома, може слугувати об'єднанню людей, їхньому моральному очищенню i духовному згуртуванню.
– Я згоден з вами, докторе. Мiкейрос.
– От бачите... Але поки що з цим згоднi далеко не всi. Багато хто намагається iгнорувати сам факт iснування цих "послань" або порiвнювати їх iз примiтивними наскельними малюнками давнiх iндiанських мисливцiв. Це невiгласи, якi не хочуть бачити очевидного i прислухатися до голосу власного розуму. Скажiть, ви писатимете щось про цю колекцiю?
– Так.
Ми вже ввiйшли до будинку, який усi називали "гiрським гнiздом доктора Мiкейроса", пiднялися на другий поверх у його кабiнет i зупинилися бiля вiдчиненого вiкна. Мiж двома вершинами хребта по той бiк каньйону досi зависала велика темна хмара, але й через неї видно було, що сонце вже зайшло за вершину. Час втрачено, мiй товариш не мiг не розумiти цього, однак вiн усе ще стояв на тому ж мiсцi, де ми залишали його, i, тримаючи кiнокамеру на плечi, напоготовi, справдi чекав дива.
– Неодмiнно напишiть, - докiнчив свою думку доктор Мiкейрос. I знiмiть фiльм. Справжнiй, великий фiльм. Ви можете не повiрити, але, по сутi, кожна з цих плит має таку iсторiю (навiть не древню, не iсторiю свого створення, якої ми вже не можемо взнати, а сучасну - як, хто, коли й за яких обставин знайшов її, i як вона потрапила сюди, i що на нiй закодовано), що про неї можна писати книжку й знiмати фiльм. Вони цього заслуговують.
– Шкода, що в нас був тiльки один день. До речi, докторе... Я все хотiв запитати вас, проте не наважувався... Той же столичний журналiст, що повiдомив про вашi плити, розповiв нам про трагедiю, яка сталася тут у вас рiк тому, коли ви i ваш музей мало не загинули.
– Вiн розповiв вам про це?!
– вiдсахнувся вiд мене господар "гiрського гнiзда".
– Так, у загальних рисах. Пробачте, якщо вам боляче пригадувати ту пригоду.
– Нi-нi, рiч не в цьому. Я був певен, що журналiсти нiколи не дiзнаються про цю iсторiю, тим паче - столичнi. Навiть у мiстечку про неї знає лише кiлька чоловiк, та й тi вважають за краще скорiше забути її.
– Шкодую, докторе Мiкейрос, що принiс вам таку прикру новину. Але, якщо вже так склалося, якщо iнформацiя проникла в редакцiї газет i ваше "гнiздо" тепер уже напевне почнуть штурмувати столичнi журналiсти, то, може, ви розповiли б i менi? А колись, якщо я серйозно вiзьмуся за статтю про вас чи, може, й за книжку...
– Одне слово, ви хотiли б мати iнформацiю з перших рук.
– Я поважаю своїх колег, хоч би де вони працювали. Проте ви розумiєте, що в їхнiх публiкацiях можуть бути неточностi.
– Неточностi, дуже м'яко сказано...
– кивнув доктор Мiкейрос, набиваючи тютюном свою мiнiатюрну люльку з довжелезним прямим чубуком.
– Я розумiю. Досi я мовчав. Але якщо вже справдi про цю трагедiю дiзналися газетярi, то краще, коли свiт знатиме правду, анiж послуговуватиметься їхнiми вигадками.
Вiн закурив свою люльку i кiлька хвилин мовчав, дивлячись кудись у простiр мiж двома вершинами, де, напевне, був перевал хребта. Розумiючи, що почати розповiдь йому нелегко, я не квапив його.
– Гаразд, - зважився нарештi доктор Мiкейрос.
– Я розповiм вам усе, що знаю сам. I навiть не забороняю описати цю трагiчну iсторiю. Тим паче, в мене є пiдстави пiдозрювати, що вона може мати якесь продовження. Яке саме-не знаю. А в таких випадках краще буде, якщо десь у пресi чи в книжцi з'явиться правдива розповiдь про те, що ж насправдi сталося на цьому плато рiк тому...
1
Злива вщухла так само несподiвано, як i почалась. Останнi хвилi її вдарили у вершину хребта, що пiдпирав небо по той бiк ущелини, i, вiдшумувавши разом з вiтром та блискавицями, розвiялися по червоно-блакитному пiднебессi, на якому знову заграли блiдi промiнцi холодного гiрського сонця. А веселка, що ледь-ледь вималювалася мiж двома вершинами перевалу, наче закривавлена смужка бинта на зраненому тiлi гори, враз стала блiдо-червоною i почала навiювати якусь незбагненну тривогу.