Забутi письмена (на украинском языке)
Шрифт:
– Я не з полiцiї. I вже попередив, що все поясню згодом. Ви справдi давно знаєте доктора Крiшну, що приїхав до вас iз Тiбету? Можливо, знайомi з його працями?
– Я не сягаю того рiвня обiзнаностi з сучасною наукою, щоб знати працi всiх учених свiту, сеньйоре Кодар. Але по-моєму, Крiшна серйозний учений. Вiн вивчає древнi тiбетськi манускрипти. I, зокрема, цiкавиться всiм, що стосується древньої медицини. Кiлька iндiйських та малайзiйських фiрм уклали з ним угоду, за якою вiн постачатиме їх фармацевтичною iнформацiєю, почерпнутою з рукописiв.
– Дякую, я все
– Хiба це так важливо?
Вони були вже бiля ганку, i перед тим, як ступити на першу сходинку, доктор Мiкейрос озирнувся. Кодар зупинився крокiв за два вiд нього i, здавалося, вирiшував: iти йому далi чи нi.
– Слухайте мене уважно, докторе Мiкейрос, - стиха проказав вiн.
– Ви певнi, що зараз, у цю мить, доктор Крiшна вiдпочиває?
– Цiлком. А що, зрештою, сталося? Ви знайомi з ним i не хотiли б зустрiчатися пiд одним дахом? Тодi будьте певнi, ми з сеньйорою Олiвейрою помиримо вас. Чи, може, вiн не той, за кого себе видає?
– Куди виходить вiкно його кiмнати?
– запитав Кодар, iгноруючи всi його запитання.
– У протилежний бiк. Ця кiмната на другому поверсi. I звiдти добре видно всi плити, - а доктор Крiшна хотiв бачити їх з вiкна, - i кiлька вуличок мiстечка теж видно. Найкрасивiша його частина. Чудовий краєвид, скажу вам.
Доктор Мiкейрос i сам був досить мiцної будови, але, стоячи поруч з Кодором, вiн майже фiзично вiдчував i силу його тiла, i навiть вольовитiсть цього чоловiка.
– Мене мало цiкавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробiть так, щоб якийсь час доктор Крiшна не знав про мене. Дайте менi якусь кiмнатку на першому поверсi. I накажiть панi Олiвейрi мовчати. Доктору Крiшнi я вiдрекомендуюся сам. Коли настане час, - додав вiн пiсля паузи. I спитав: - Ви можете зробити таку послугу?
– Звичайно, - поспiхом вiдповiв Мiкейрос.
– Будете у кiмнатцi поряд з вiтальнею. Там є лiжко i електрокамiн.
– О, у вас тут є навiть електрика?
– Звичайно. I телефон - теж. До найближчого мiського будинку звiдси кiлометр.
– Кабель прокладено по схилу?
– Так, останнi двiстi метрiв - у кам'янiй нiшi, видовбанiй у скельному грунтi. Це має якесь значення?
– Про те, що мене цiкавить, я звик знати все, - загадково вiдповiв Кодар.
– А вiд давнiх звичок важко вiдмовитися - ви це вiдчуваєте по собi.
– Скажiть, - майже пошепки запитав Мiкейрос, пропускаючи його повз себе до вiдчинених дверей.
– Крiм вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.
– Загалом, може. Нас троє. Мої товаришi тут поблизу. Але ночуватимуть вони в мiстечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мiкейрос. Нi я, нi мої друзi не завдадуть вам нiяких прикрощiв.
– Я звик жити в горах, - буркнув Мiкейрос, якого вiдповiдь гостя анiтрiшки не заспокоїла.
– I знаю, що гори мають свої закони.
– Якийсь час вiн мовчав, потiм узяв з полички i поклав на стiл перед Кодарем ключ вiд дверей. Вже виходячи, задумливо
– Я пам'ятатиму це, - чемно схилив голову Кодар.
Крiшна спустився вниз, коли вже остаточно звечорiло й Олiвейра запросила його на вечерю. Коли гiсть iшов сходами, доктор Мiкейрос саме був у коридорi.
– Я вдячний вам, докторе Мiкейрос, за те, що ви надали менi притулок i змогу так чудово вiдпочити, - чемно мовив Крiшна замiсть вiтання. I, ввiйшовши слiдом за господарем до вiтальнi, сiв у запропоноване крiсло.
– Можете залишатись у мене скiльки забажається, - дещо запiзнiло вiдповiв Мiкейрос, ледь помiтно вклоняючись. Вiн уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленiшим, нiж тодi, коли той пiднiмався у вiдведену йому кiмнатку. Мiкейросу це видалося пiдозрiлим.
– Злива, напевне, заважала вам?
– обережно поцiкавився вiн.
– Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грiм кiлька разiв примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду нiч. До того ж - нiч у горах.
– Так, нiч у горах, - погодився Мiкейрос. I подумав, що кожен iз них вклав у цi слова лише йому вiдомий змiст.
Докторовi Крiшнi було, мабуть, рокiв п'ятдесят. Про це свiдчило сиве, гладенько зачесане волосся i коротка геть сива борода. Але сивина була єдиною ознакою зрiлостi чи вже й старостi, бо тiло його, худорляве, м'язисте, як у добре тренованого гiмнаста, могло належати i юнаковi, i людинi, не старшiй тридцяти п'яти. Тим паче що обличчя його лише ледь-ледь пойнялося першими, майже непомiтними зморшками.
– Панi Олiвейра... Пробачте, що питаю про таке...
– заговорив Крiшна, дочекавшись, поки господиня поставить на стiл перед ними тарiлки зi смаженою рибою та рисовим гарнiром i вийде.
– Ця панi ваша дружина?
"Отже, вiн дещо вже знає, - усмiхнувся про себе Мiкейрос.
– Як i Кодар".
– Здебiльшого вона живе в моїй мiськiй квартирi. Але й там, i тут виконує безлiч обов'язкiв: особистого секретаря, помiчницi, iнодi навiть виступає спiвавтором моїх праць, бо за освiтою вона iсторик. Крiм того, з власної iнiцiативи вона прибрала на себе обов'язки покоївки i куховарки - i то лише тому, що не хоче, аби в домi перебувала ще хоча б одна жiнка...
Почувши це, Крiшна розумiюче кивнув, i на обличчi його вималювалося щось схоже на ледь помiтну посмiшку.
– Не приховаю, що i як жiнка вона досить мила, - Доктор Мiкейрос мовив цi слова тiльки iз самолюбства. Вiн бо пам'ятав свою розмову з Кодаром, i тепер цей гiсть уже не дуже тiшив його. Зрештою, як i сам Кодар.
– I вона була матiр'ю моєї доньки. Хоча законною дружиною так i не стала. I не намагайтеся з'ясовувати чому. Сам не знаю причини.
На це вже Крiшна нiяк не реагував, i далi, до кiнця вечерi, вони сидiли мовчки. Олiвейра теж з'явилася лише на якусь мить. Поставила перед ними по чашечцi кави, поцiкавилася, чи не бажають iще чогось i, ледь доторкнувшись плеча Мiкейроса - Крiшна уже помiтив, що вона торкалася його так при кожнiй нагодi, - вийшла.