Забутi письмена (на украинском языке)
Шрифт:
2
Допивши свою каву, Крiшна пiдвiв голову i, чiтко вимовляючи кожне слово, проказав:
– Хочу пробути у вас до ранку. Ви не заперечуєте?
– Анiтрохи. Я завжди радiю, коли у мене лишаються гостi. Знаєте, тут, у горах, досить самотньо.
– Я багато рокiв прожив у горах. До того ж я давнiй i затятий альпiнiст. Мабуть, як i ви?
– У молодостi, - скромно зауважив Мiкейрос.
– А менi вiдомо, що вiд цього захоплення ви вiдмовилися вже у досить зрiлому вiцi. I я навiть знаю, якi обставини спонукали до цього.
– Дивно, - спохмурнiв Мiкейрос. Вiн не хотiв, щоб Крiшна нагадував йому про цi обставини.
– Звiдки такi подробицi?
– Нiчого дивного. Вам час звикнути до своєї популярностi i до того, що подробицями вашого життя цiкавитиметься дедалi бiльше незнайомих вам людей. Що
– Та ще кам'янi плити.
– Їх можна перевезти до мiстечка, де ви маєте чудовий особняк. Або навiть до столицi. Не така вже й проблема.
– То лиш так здається. Насправдi ж це неможливо.
– Чому?
– Менi чомусь здається, що всi цi плити повиннi лишитися тут. Бо тiльки тут, у своїй стихiї, вони набувають природного значення, тут вони волають: прочитайте нас, збагнiть змiст того, що закодовано у цих криптограмах та пiктограмах людьми старожитнiми, якi були, мабуть, мудрiшими за вас.
– Менi сказали, що збирати це камiння почали не ви. I взагалi, нiбито це не ваша iдея, - делiкатно зауважив Крiшна.
– Так, вiллу збудував сеньйор Альфредо Команес. У мiстечку про нього вам мiг розповiсти хто завгодно. Я особисто мало знайомий з цим сеньйором. Знаю лише, що батько його був тiбетцем, а мати iндiанкою з якогось iз мiсцевих племен. Сам Альфредо починав свою кар'єру моряком на венесуельських кораблях, бо доля якимось чином закинула його в цю країну, потiм повернувся на батькiвщину, захопився альпiнiзмом i тривалий час водив в Анди багатих туристiв. От, власне, i все. Важко сказати, звiдки у нього взялося стiльки грошей, що їх вистачило на будiвництво цiєї вiлли. Ходять рiзнi чутки. Вважають, що вiн убив кiлькох багатих американцiв з Пiвночi i заволодiв їхнiми грошима та коштовностями. Словом, рiзне кажуть. Для мене лишається достовiрним фактом тiльки те, що Команес збудував тут вiллу i завiз сюди щось зо двi сотнi кам'яних плит, якi вiн зiбрав на той час.
– А ви були одним iз перших учених, хто зацiкавився цими плитами, i дуже зрадiли, коли сеньйор Команес погодився продати вам досить дешево i будиночок, i колекцiю?
– От бачите, все, що можна знати про мене, ви вже знаєте, мовивши це, Мiкейрос пригадав, що годин зо двi тому вiн щось подiбне вже розповiдав iншому несподiваному гостевi, який сидить зараз у кiмнатцi за стiною. I вiд цього Мiкейросу стало якось незатишно на душi.
– Я тiльки висловив припущення, з яким ви люб'язно погодилися.
– Мiкейрос вiдчув, що Крiшна каже неправду. Просто йому не хочеться, щоб господар вважав нiби вiн дуже цiкавиться ним.
– Досi вченим i мандрiвникам вдавалося знаходити чимало всiляких наскельних малюнкiв та пiктограм. Сцени полювання, зображення тварин i рослин... Але нiхто й нiколи не надавав цим малюнкам такого значення i не висував таких теорiй, як ви. Ну, а тепер уже - й вашi послiдовники, яких поки що не так багато, як би вам хотiлося.
– Маєте рацiю, - буркнув Мiкейрос.
– Не так багато.
– То чим ви мотивуєте таку увагу саме до цих зображень? Менi цiкаво знати вашу думку.
– Пробачте, це цiкавить саме вас i тiльки вас особисто чи, можливо, за вами стоять iще люди, i їм справдi небайдуже, в який спосiб буде витлумачено тексти цих плит? Я маю на увазi професiйний iнтерес.
На якусь мить вони зустрiлися поглядами, i Мiкейрос вiдчув, що, напевне, вперше за весь вечiр вiн припустився помилки. I то досить серйозної. Не слiд було питати про це, не слiд...
– Усе, про що я запитую, цiкавить тiльки мене особисто, - досить твердо сказав Крiшна.
– Якщо вам щось не подобається в моєму запитаннi, можете й не вiдповiдати. Але чому б двом ученим, альпiнiстам i археологам, яких доля звела пiд одним дахом у цих святих горах, не поговорити про такi речi?
Минуло кiлька хвилин, перш нiж Мiкейросовi вдалося опанувати себе i вiн змiг досить вимушено всмiхнутися.
– По-перше, досi я навiть не здогадувався, що ви не тiльки альпiнiст, а й археолог. А по-друге, як учений ви могли репрезентувати тут певну наукову установу, фiрму, компанiю... Наприклад, телевiзiйну чи радiокорпорацiю... Отож у моєму запитаннi нема нiчого особливого. Що ж до кам'яних плит, то ви могли б знати: вони не мають нiчого спiльного з наскельними малюнками первiсних людей, якi ми час вiд часу знаходимо по iнших континентах, особливо в Азiї i, зокрема, в Сибiру. Цi плити залишено нам у спадок людьми надзвичайно високої культури. У своєму науковому й технiчному розвитку тi люди безсумнiвно стояли на вищому щаблi розвитку, нiж стоїть нинi наша цивiлiзацiя. Поки що не вдалося розшифрувати й чвертi того, що ми маємо. Але плити цi - точнiше, значна частина їх - були залишенi в культових центрах i потiм оберiгалися iнками як послання до нас, у двадцятий чи навiть двадцять перший вiк. Так, справдi, досi не розшифровано й чвертi того, що знайдено, а знайдено ж iще далеко не всi кам'янi "листи". В моїй колекцiї майже три тисячi плит...
– Майже три тисячi?
– аж подався вперед Крiшна.
– Ви називаєте реальну цифру?
– Можете полiчити, якщо не вiрите. На вулицi, на отому плато за будинком, виставлено найбiльшi плити. Чимало їх, менших, є в кiмнатах, у двох майстернях, прибудованих до вiлли, та в пiдвалi. Зо три сотнi - у моєму будиночку в мiстечку.
– Тодi ви навiть не уявляєте, яким багатством володiєте.
– Я живу досить скромно, як бачите... А багатством цим володiє моя країна, людство. Я тiльки сторож та ще трiшки... дослiдник. Головне, що хоч цю кiлькiсть плит знайдено, що вони не знищенi, не попали до рук якихось невiгласiв чи просто випадкових людей, якi розкидали б їх по приватних колекцiях. Досi багато вчених має мене за дивака, вони скептично ставляться до моєї теорiї походження цих плит, а уряд не поспiшає iз створенням спецiальної комiсiї. Вдаючись до найновiших методiв i засобiв дослiдження, така комiсiя могла б узятися до вивчення цього кам'яного лiтопису... Ну що ж, мене це засмучує. Але не пригнiчує. Певен, що рано чи пiзно, а плити дочекаються свого часу.
– Безсумнiвно. I все-таки, навiть не маючи пiдтримки уряду, ви зумiли прочитати деякi послання. Про це не раз писалось у латиноамериканськiй пресi, яка останнiм часом виявляє дедалi бiльший iнтерес до колекцiї сеньйора Мiкейроса. Та й телебачення теж. Здається, у вас нещодавно побував навiть якийсь болгарський кiнооператор, який зняв двi стрiчки про вашi плити.
– Про це теж писали газети.
– Так, - кинув Крiшна.
– А цiкаво, що пишуть нам люди тiєї високорозвиненої цивiлiзацiї? Якщо це, звичайно, не державна чи ваша, суто наукова, таємниця.
Мiкейрос якусь мить сидiв мовчки, потiм, зiтхнувши, пiдвiвся з-за столу i пiдiйшов до камiна.
– Давайте помiркуємо разом, - задумливо мовив вiн.
– Вам, напевне, краще, нiж менi вiдомо, чого досягла наша цивiлiзацiя в розвитку науки, культури, технiки, природознавства. Але, досягаючи всього цього, ми водночас чимраз ближче пiдступаємо до тiєї межi, коли, захопившись одним iз воєнних конфлiктiв, можемо знищити якщо не планету загалом, то принаймнi ту частину людства, що рухає нинi науково-технiчний розвиток суспiльства. Говоритимемо конкретнiше... Чи подбали ми про те, щоб у разi якоїсь суперкатастрофи - чи то ядерної вiйни, чи якогось природного катаклiзму - залишити по собi вiдомостi про нашi досягнення, словом, передати щось у спадок тим, хто лишиться пiсля нас i, можливо, знову змушений буде починати з кам'яної сокири? А таке не виключено. У чому, власне, зберiгаються нашi знання, нашi науковi досягнення, закодованi в теореми, формули, схеми, теорiї? Книжки, фiльми, магнiтофоннi плiвки... Але ж неважко припустити, що за будь-якої катастрофи все це загине разом з нами, а може, ще й ранiше вiд нас. А уявiть собi становище людей, якi вцiлiють пiсля ядерної вiйни, однак лишаться без бiблiотек... Чого ми вартi без них? Що вмiє робити кожен з нас, якщо загине оцей "колективний мозок" - бiблiотеки?
– Я розумiю вас. I згоден: ви маєте рацiю.
– Отож я припускаю, що колись тут, на цьому континентi або на землi, яка прилягала до Пiвденної Америки (можливо то й була легендарна Атлантида), людство досягало досить високого розвитку цивiлiзацiї. Такого, що змогло передбачити загибель свого континенту. I цi люди замислились: а як же зберегти знання, якi вони набули, для поколiнь прийдешнiх, для цивiлiзацiї, що вiдродиться пiсля них? Нехай навiть на iнших материках? На чому описати свою спадщину? На паперi, якщо вони знали його? На пергаментi? I знайшли єдино правильний вихiд: закодувати все це пiктограмами на кам'яних плитах. Тiльки камiнь змiг пережити всi катастрофи, пережити вiки й донести до нас усе, що зашифрували на ньому нашi далекi предки.