Загибель Уранії
Шрифт:
— Швидше не можна, — відповів Рум. — Проскочимо.
Справді, він тільки ледь-ледь натиснув на педаль керування, як ота плямка у промені подерлася вгору і вбік. Довелося ще кілька разів змінювати напрямок руху, аж доки скафандр можна було роздивитись у бінокль.
Бортмеханік поквапно попрямував до шлюзової камери. За хвилину він уже висів над прозорим ковпаком кабіни. Незграбна постать, гнана спалахами ракетниць, беззвучно попливла вперед, тягнучи за собою тонісіньку світлу лінію — капроновий тросик.
Хоч
Не минуло й п'яти хвилин, як до кабіни керування заплив бортмеханік, тягнучи за собою блакитнувато-сірий великий скафандр. Лікар і Рум кинулись йому назустріч.
Лікар рвонув навмання за якийсь важіль. Пластмасовий шолом відскочив на пружині, і скафандр розкрився.
Перед ними лежала молода вродлива дівчина.
Лікар нахилився до потерпілої, хитнув головою.
— Дихає. Мабуть, просто шок. Ознак кисневого голодування немає. Стрілка газометра ще не на нулі…
Він розстебнув комірець ошатної сукні — вбрання досить дивного для астронавта, — хотів уже розстебнути й наступну деталь жіночого туалету, щоб дати змогу вільніше дихати, але раптом зупинився.
— Постривайте, тут щось сховано…
Лікар обережно витягнув невелику плескату коробочку.
— Дозвольте! — Рум узяв її, розкрив. Це була крихітна радіостанція.
— Цікаво!.. — Рум приклав до вуха мініатюрний навушник, прислухався.
— …Тессі, Тессі! — пролунав схвильований чоловічий голос, зовсім не схожий на голос Фредді. — Відповідай мені, відповідай!
В голосі звучала така тривога, такий біль, що Рум уже набрав повітря в легені, аби заспокоїти незнайомого, але вчасно стримався: невідомо, що це за дівчина і хто її викликає. Цивільне вбрання дівчини і старанно захована радіостанція змушували мовчати.
— Ну, що там у вас? — почувся нетерплячий голос капітана гравітольота. — Чому не вмикаєте екран?
— Тессі Торн врятована, але ще непритомна… — відповів Рум. — Повертатись?
— Ні, лишайтесь там. Максимум за годину до вас прибуде ракета з Зорі Кейз-Ола, яка забере потерпілу.
— Але, товаришу капітан…
— Ви зрозуміли мене, товаришу Рум?.. Потерпілу треба передати на Зорю Кейз-Ола. Такий наказ Вищої Ради…
— Буде виконано! — Рум знизав плечима і глянув на дівчину.
Лікар уже закінчував свої складні маніпуляції. Врятована поступово приходила до тями: її обличчя рожевішало, подих глибшав.
«Бідна дівчина! — думав Рум. І раптом чомусь згадав Майолу… Він бачив її перед собою, найлюбішу в світі, яку не міг забути. — Де ти, люба?!.»
Рум навіть не сподівався, що зустріч з Майолою принесе йому не радість, а біль і скорботу.
«В цій
Рідна Пірейє, яка ж ти зелена, яка красива! Пройшов дощик, покропив ліси й поля, порозсипав сріблясті цятки на бетонованій смузі автостради. Краплинки роси на свіжій зелені здаються прекраснішими за найкоштовніші дорогоцінності. Вологе й прохолодне повітря вливається в груди, як нектар. Заїжджена автострада видається чарівною дорогою в невідоме. І хочеться жити, співати, вимахувати руками, витанцьовувати або лягти горілиць і проводжати мрійним поглядом хмарки.
Тессі Торн ще хвора. Їй не дозволяють сидіти за кермом автомашини. Але вона хвора по-дивному, перебуває в такому стані, коли це нездужання їй дуже приємне. Тіло живе, серце співає, а минуле — подаленіло, зникло геть, ніби його й не було.
Назавжди викреслено з життя Фредді Крайна, похмурого Проута, Зорю Кейз-Ола і оту добу в міжпланетному просторі, що була найстрашнішим випробуванням.
Вітрогонки Тессі більше немає. Рештки її безтурботності перетліли в ті хвилини, коли загинула всяка надія на порятунок. Але нова Тессі аж ніяк не збирається розлучатися з молодістю. Навпаки, після того, як смерть зазирнула їй в очі, дівчина ще дужче полюбила життя, бо узнала йому ціну.
Рожева «Ластівка» не мчить, а просто летить над землею.
Ось уже на обрії з'являється похмура запона, що весь час висить над Дайлерстоуном. Тессі аж шкода, що незабаром урветься цей навальний літ.
Шофер зупиняє «Ластівку»: мабуть, щось сталося з мотором. З ліска сюди поспішає незнайомий чоловік з квітами в руках.
Дівчина одвернулась: не вистачає залицяння якогось шукача пригод.
— Міс Тессі…
Вона хутко обернулася.
— Лю… — Тессі затнулась і глянула на шофера. Той заклопотано копирсався в моторі.
— Можна! — посміхнувся Люстіг. — Ну, космонавтко-невдахо, вітаю тебе з поверненням на рідну планету!
Дівчина мовчки дивилася на нього, і очі її сповнювались слізьми — не від болю чи жалю, а просто з дурної жіночої звички плакати не знати чому.
Тессі сердито витерла очі і рішуче подала руку Люстігові.
Люстіг повів її на галявинку, показав на простелений під кущем плащ:
— Сідай… Нам треба серйозно поговорити… Ти знаєш, що твоєму батькові поставлять золотий пам'ятник за життя?
Тессі зі щирим здивуванням знизала плечима.
— Як і слід було сподіватись, від тебе це приховують… Ну, то прочитай… — Він подав згорнену газету, сам ліг біля дівчини і задивився в небо.
Тессі швидко переглянула повідомлення.
Золотий пам'ятник… Тільки п'ять вчених Монії заслужили таку честь за останні двадцять років. І серед них — її батько.
Дівчина замислилась. Антиречовина… Антиречовинна бомба… Справа в цьому?
— Це дуже погано, Люстіг? — запитала вона жалібно.