Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Я не знаю, ка це чи не ка, але потикатися в спустошену землю без захисту нам не слід. Це означає, що нам потрібен Блейн. Без нього ми загинемо, як ті бджоли, яких ми бачили, взимку. Нам потрібен захист. Бо спустошена земля отруєна.
— Звідки ти все це знаєш?
— Не знаю звідки! — сказав Джейк. У його голосі вчувалися нотки гніву. — Просто знаю, і все.
— Ну гаразд, — лагідно мовив Роланд і знову подивився в бік Лада. — Але нам треба бути в біса обережними. Не пощастило нам, що в них досі є порох. Бо якщо є порох, то може бути щось ще потужніше. Навряд чи вони можуть дати цьому раду, але небезпека від цього аж ніяк не зменшується. Ті люди можуть розсердитися і відправити нас смажитися до чортів у пекло.
— Екло, — понуро сказав хтось у них за спинами. Вони озирнулися й побачили, що на узбіччі, спостерігаючи за ними, сидить Юк.
8
Того дня вони натрапили на нову дорогу, яка тяглася з заходу і вливалася у Великий Шлях. Починаючи з цього місця, шлях (тепер він був набагато ширший і розділявся посередині смугою з якогось гладенького темного каменя) ішов униз. Обабіч дороги височіли бетонні насипи, які вже кришилися від віку. Між ними мандрівники почували задуху, наче опинилися в пастці. Вони зупинилися біля пролому в цих бетонних стінах, за яким відкривався заспокійливий краєвид на рівнину, і трохи перекусили, не втамувавши, проте, голоду, бо харчів залишалося мало.
— Едді, як ти гадаєш, чому вони пустили дорогу вниз? — спитав Джейк. — Тобто вони ж це навмисне зробили, з якоюсь метою, так?
Едді подивився крізь прогалину в бетоні на спокійні віковічні рівнини і кивнув.
— Чому ж?
— Не знаю, чемпіоне, — відповів Едді. Але потай розумів, що знає. Глянувши на Роланда, він здогадався, що той також знає, для чого були збудовані ці стіни. Дорогу до мосту опустили з оборонною метою. Військові загони, розташовані на цих бетонних пагорбах, контролювали два ретельно сконструйованих редути. Якщо захисникам міста не подобалися люди, що наближалися до Лада Великим Шляхом, вони могли відкрити вогонь згори й знищити супротивника.
— Точно не знаєш? — спитав Джейк.
Едді всміхнувся Джейкові й спробував відігнати од себе надокучливу думку про те, що там, угорі, на цих напівзруйнованих бетонних схилах причаївся якийсь псих і от–от скине на них величезну іржаву бомбу.
— Навіть гадки не маю, — сказав він.
Сюзанна гидливо присвиснула крізь зуби.
— Це дорога до пекла, Роланде. Я сподівалася, що ми вже покінчили з тим ідіотським ранцем, але зараз думаю, що доведеться його перепросити. — Стрілець кивнув і без зайвих слів почав порпатися в кошелі.
До Великого Шляху, наче притоки до повноводної річки, приєднувалися інші, менші дороги, і стан шляху дедалі погіршувався. Ближче до мосту бруківка зникла, поступившись покриттю, яке Роландові здалося металевим, але решта вирішили, що це асфальт. Воно не так добре збереглося, як бруківка. Відтоді, як востаннє лагодили покриття дороги, минуло багато років, а час і незліченні копита та колеса робили свою руйнівну справу. Поверхня перетворилася на підступне місиво. Нею навіть пішки важко було б просуватися, а вже про те, щоб штовхати Сюзаннин візок, і думати смішно.
Придорожні насипи ставали дедалі крутіші. Тепер на їхніх верхівках можна було роздивитися тонкі гостроконечні обриси, що вирізьблювалися на тлі небес. Роландові вони асоціювалися з наконечниками стріл — величезними наконечниками, які виготовило плем'я велетів. А його супутникам вони нагадували ракети чи керовані снаряди. Сюзанна подумала про ракети «Редстоун», які запускали з мису Канаверал, Едді — про зенітки, які вистрілюють з кузова вантажівки з платформою без бортів, що їх, цих вантажівок, по всій Європі розкидана сила–силенна. Джейку згадалися міжконтинентальні балістичні ракети, сховані в укріплених стартових шахтах під канзаськими рівнинами і в ненаселених горах Невади, — ці ракети були запрограмовані на те, щоб завдати удару у відповідь по Китаю чи СРСР у разі, якщо почнеться ядерний армагеддон. Всі вони почувалися так, ніби ступили в темну й страшну зону скорботи чи враз опинилися в місцевості, над якою тяжіє древнє прокляття, що досі не втратило своєї сили.
За кілька годин після того, як вони увійшли в цю зону (Джейк назвав її Прогоном), бетонні огорожі закінчилися в тому місці, де нитками павутини сходилися разом півдюжини доріг. Тут знову відкривався краєвид на рівнини, і всі зітхнули з полегшенням, хоча вголос ніхто про це не сказав. Над перехрестям висів ще один світлофор. Цього разу Едді, Сюзанна й Джейк уже впізнали його конструкцію: колись у ньому були скельця, хоча їх давно вибили.
— Я впевнена, що колись ця дорога була восьмим дивом світу, — сказала Сюзанна. — І подивіться, на що вона перетворилася. Це просто мінне поле якесь.
— Часом старі шляхи — найвторованіші, — погодився Роланд.
Едді показував рукою кудись на захід.
— Гляньте–но.
Тепер, коли високих бетонних стін уже не було, вони побачили те, що старий Сі описував їм за чашкою гіркої кави в Річковому Перехресті. «Тільки одна рейка, — сказав він тоді, — високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього будинки». Тонка пряма рейка на вузькій золотистій естакаді тяглася з заходу, перетинала річку Сенд над водою і губилася десь у місті. Проста вишукана конструкція — і вперше за весь час, проведений у цьому світі, вони бачили метал, на якому не було іржі. Та все одно згубна дія часу позначилася і на ній. Шматок естакади над серединою річки розламався і впав у стрімкі води. Залишилися тільки два довгих контрфорси, що стирчали один навпроти одного, наче два вказівні пальці, виставлені в жесті обвинувачення. З води під дірою виступала тонка металева трубка. Колись вона була яскраво–синьою, але тепер колір побляк під плямами іржі, які невпинно поширювалися. З відстані, на якій вони перебували, труба здавалася мініатюрною.
— От вам і Блейн, — сказав Едді. — Не дивно, що його більше ніхто не чув. Опори обвалилися, коли він їхав через річку, і поїзд шубовснув у воду. Мабуть, коли це сталося, він скидав швидкість, бо інакше ми б побачили геть іншу картину — велику, як вирва від бомби, дірку в тому березі. Ну, хороший був поїзд, що тут скажеш.
— Мерсі казала, що є ще один, — нагадала йому Сюзанна.
— Еге ж. А вона теж казала, що за сім чи вісім років жодного разу його не чула. А Тітонька Таліта виправила, що не за сім–вісім, а за десять. А ти що думаєш, Джейку? Агов, Джейк! Земля викликає Джейка, Земля викликає Джейка, озвися, друже.
Але Джейк, який зосереджено споглядав рештки поїзда, що впав у річку, тільки знизав плечима.
— Дякую, Джейку, ти дуже допоміг, — спробував пожартувати Едді. — Ти цінний кадр — ось чому я так тебе люблю. Та що там я — ми всі тебе любимо саме за це.
Та Джейк пропустив його жарти повз вуха. Він знав, що то не Блейн. Монорельсовий поїзд, рештки якого стирчали з річки, був синім. Блейн наснився йому, і в тому сні він був брудно–рожевим, як жуйка з бейсбольними вкладишами.
Роланд тим часом зав'язав на грудях шворки Сюзанниного ранця.