Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Навіть я, — сказав Едді. — Наприклад, чому мертве немовля перейшло дорогу?
— Це тупо, Едді, — сказала Сюзанна, але не сердито, а всміхаючись.
— Бо його прикріпили до курки! — прогорлав Едді. Джейк розреготався, розкидавши рукою купку хмизу, й Едді всміхнувся. — Гоп–ца–ца, гоп–ца–ца, я їх знаю мільйон!
Але Роланд не всміхнувся. Він навіть трохи образився.
— Вибач, Едді, але ти говориш дурниці.
— Ох, Роланде, вибач, — сказав Едді. Він досі посміхався, але відчувалося, що трохи дратується. — Весь час забуваю, що в одному з дитячих хрестових походів чи що то було тобі відстрелили почуття гумору.
— Я ставлюся до загадок серйозно. Мене вчили, що здатність їх розгадувати свідчить про тверезий і дисциплінований розум.
— Все одно вони творів Шекспіра й квадратні рівняння не замінять, — сказав Едді. — Тобто не будемо відвертатися.
Джейк задумливо дивився на Роланда.
— У моїй книжці написано, що розгадування загадок — це найдревніша гра, у яку досі грають. Тобто в нашому світі. І в давнину загадки були не просто забавками, а дуже серйозною справою. Через них людей вбивали.
Роланд вдивлявся у темряву, яка згущувалася навколо.
— Так. Я на власні очі це бачив. — Він згадував той ярмарковий турнір, що закінчився не врученням призового гусака, а смертю — смертю косоокого, який сконав на землі з кинджалом у грудях. Кортовим кинджалом. Той чоловік був мандрівним співцем і акробатом. Він спробував ошукати Корта — вкрав книжечку судці, у якій на берестових аркушах були записані відповіді.
— Вибббачте, — затинаючись, сказав Едді.
Сюзанна дивилася на Джейка.
— Я геть забула про твою книжку загадок. Можна подивитися?
— Авжеж. Вона в мене в наплічнику. Але відповідей там немає, їх хтось вирвав. Може, тому містер Тауер й віддав мені книжку безко…
Зненацька його плече боляче стисла чиясь рука.
— Як його звали? — спитав Роланд.
— Містер Тауер, — сказав Джейк. — Кельвін Тауер. А хіба я вам не розповідав?
— Ні. — Роланд поволі ослабив хватку і відпустив Джейкове плече. — Але чомусь почуте мене не дивує.
Едді відкрив Джейків наплічник і, видобувши звідти «Загадки й головоломки», кинув книжку Сюзанні.
— Знаєте, — сказав він, — я завжди думав, що жарт про мертве немовля досить прикольний. Може, це й несмак, зате прикольно.
— Мені байдуже, є в нього смак чи ні, — сказав Роланд. — Ця загадка не має сенсу і її не розгадаєш. Тому вона дурна. Хороша загадка такою не буває.
— Господи! Ви що, серйозно ставилися до цих дурниць? Я не помиляюся?
— Так.
Тим часом Джейк знову складав хмиз докупи і мізкував над загадкою, яка спричинила цілу дискусію. Аж раптом він усміхнувся.
— Багаття. Відповідь — багаття, так? Збираємо ввечері, розбираємо вранці. Якщо замінити слово «збирати» на «розкладати», то все просто.
— Саме так. — Роланд посміхнувся хлопчикові у відповідь, але при цьому не відводив погляду від Сюзанни. Вона ж гортала сторінки пошарпаної книжечки. Дивлячись, як зосереджено вона набурмосилася і як неуважно поправила жовту квітку, коли та надумала вислизнути з її волосся, стрілець подумав: Сюзанна відчуває, що стара книжка загадок може бути не менш важливою, ніж «Чарлі Чух–Чух»… а може, навіть і важливішою. Він перевів погляд на Едді й відчув, що його знову охоплює роздратування з приводу дурної загадки. Навіть цим юнак нагадував Катберта. Проте ця подібність була радше неприємною: часом Роландові хотілося взяти його за барки й трусити, доки в нього з носа не поллється кров і не випадуть усі зуби.
«Спокійно, стрільцю, спокійно!» — озвався в нього в голові насмішкуватий Кортів голос, і Роланд рішуче посадовив свої емоції на припону. Справу полегшила згадка про те, що Едді ніяк не міг вгамувати свого потягу до нісенітниць. Але вдача теж частково була справою рук ка, тим більше що Роланд чудово знав: насправді Едді значно серйозніший. І щоразу, коли стрілець починав у цьому сумніватися, на згадку спадала їхня розмова на узбіччі шляху, що відбулася три ночі тому, — розмова, в якій Едді звинуватив його в тому, що він використовує їх як пішаки і у своїй грі. Тоді це розлютило його… але слова Едді були настільки близькими до істини, що йому стало соромно.
А Едді, перебуваючи в блаженному невіданні щодо цих поважних роздумів, спитав:
— Що це таке: зелене, важить сотню тонн і живе на дні океану?
— Я знаю, — відповів Джейк. — Це Мобі Шмаркля, Великий Зелений Кит.
— Ідіотизм, — сердито буркнув Роланд.
— Ага… але тому це й смішно, — сказав Едді. — Жарти теж змушують мислити небанально. Розумієш… — Він затнувся, глянувши на Роландове обличчя, розсміявся і підняв руки вгору. — Забудь. Я здаюся. Ти все одно не збагнеш. Навіть за мільйон років. Ну, що там у тій дурній книжці? Я навіть спробую бути серйозним… якщо спершу ми трохи підвечеряємо.
— Гляньте, — сказав Роланд, і в його очах промайнув вогник посмішки.
— Га?
— Це означає, що ми домовилися.
Джейк шкрябнув кресалом по кременю. Спалахнула іскра, і цього разу хмиз зайнявся. Втішений, Джейк всівся й, обійнявши Юка рукою за шию, споглядав, як розгорається багаття. Собою він був дуже задоволений. Адже він не тільки розпалив вечірнє багаття, а й розгадав Роландову загадку.
3
— Я теж знаю одну загадку, — сказав Джейк, коли вони вечеряли буритосами.
— Вона також нерозумна? — спитав Роланд.
— Ні. Це справжня загадка.
— Тоді загадуй, а я спробую відгадати.
— О'кей. Що не має ніг, але біжить, з ложем, та на місці не лежить, буває довгим і широким, ворожим, добрим і двобоким?
— Добра загадка, — м'яко сказав Роланд. — Але стара. Це ріка.
Джейк не чекав такої швидкої відповіді, тож трохи похнюпив носа.
— Ну так, тебе важко чимось здивувати.
Роланд кинув останній шматок своєї вечері Юкові, і пухнастик вдячно його заковтнув.