Заложна душа
Шрифт:
"От і все, і не здався я при нагоді, ані Трохиму, ні Барилу, ані всьому кошу зимівчанському..." — з такими гіркими думками, витираючи сльози, повз у нічній темряві Чіпка до залишків козацького табору.
Драгуни вже зібрали по степу козацьку худобу і кудись погнали, солдати пообдирали вбитих запорожців, покололи поранених багнетами, звантажили зимівчанське майно на вцілілі вози, поховали своїх мертвих і з піснями помарширували у степ. Весь цей час Чіпка протрясся у своїй схованці. Хто знає, не будь у нього за плечима стежок гайдамацьких, а в грудях лицарського серця, то може, на все життя і навчився б він тіпатися при одному вигляді московського війська, московських барабанів і московських команд. Але пік Чіпку гіркий жаль і сором, що не встиг він підмогти зимівчанам і, певно, тим самим залишив на смерть Трохима.
Із болючим серцем добрів Чіпка до попалених возів. Мертві козаки, обідрані солдатами, біліли при місячному сяйві. Барила Чіпка побачив відразу — все його здоровенне тіло було покрите плямами крові, замість одного ока чорніло криваве провалля, втім, у вцілілому оці застигла звична Барилова впертість і небачена лють. Великого срібного кільця із яхонтом у розірваному вусі не було, рука міцно стискала шаблю з уламком леза. Згадав Чіпка веселий зимівник і веселих зимівчан. Згадав свята, коли наділяв його Барило чи хазяїн шинку Варивода гостинцями за колядування (лежав нині шинкар, живіт, напханий картеччю, стискуючи), згадав співи молодиків і бешкетування, і сам незчувся, як покотилися сльози по обличчю...
...Довго бродив Чіпка поміж мертвих гостинцями за колядування впізнав ледь не всіх зимівчан, тільки так і не побачив серед мертвих Трохима. Від густого смороду крові, порохового диму й смерті, від витріщених очей мерців, розчахнутих ротів, потрощених ребер, відрубаних рук і розвалених голів запаморочилася голова у хлопця, і побіг він, перестрибуючи через небіжчиків.
Здавалося, ноги не несуть його, у темряві перечепився хлопець за обгорілу голоблю і впав, уп'явся пальцями у вологу землю і скрикнув — прямо перед його очима лежав убитий молодик Василь — у розволочених грудях біліли кістки і повільно тіпалося, завмираючи, серце. Завжди веселе обличчя парубка було залите кров'ю і густа чуприна збилася на розтрощеній голові у слизький ковтун... "А що, Чіпка, не поїхав із нами?" — раптом промовив Василь, вишкіривши білі зуби. Чіпка закричав, підхопився й побіг подалі від жахливого місця...
9. Зустріч у степу
...Немов океан без берегів розлігся Великий Запорізький Степ під небом. Цілий всесвіт замкнувся у степових межах між Сходом і Заходом. Живий, хижий, благодатний і безжальний. Уособлення вищого Закону, закону Крові та Землі. Жирні ґрунти степові просякнуті кров'ю. Цілі армії зникали без сліду у цьому Степу і цілі армії виникали, немов виростали із гарячої землі поміж древніми могилами і курганами. Здається, у самому дзвінкому повітрі, просякнутому пахощами таємничих трав степових, у дражливому мареві, зітканому з невидимих струмів, протягнутих між твердю земною і небом, зібгані душі обраних. Жах породжує Степ, бо він є уособленням Волі, і ніхто ніколи не міг втримати Степ, якщо хотів панувати над ним. У столітті Розуму і Просвітництва на мапах, що намагалися вловити Степ, втиснути його у квадрати звичних координат, немов вироки і попередження виводили вчені: "...А поділяється весь степ на степ Мертвих, степ Бузький, степ Інгульський та Піщані пагорби...", і далі вже лягали на пергамент карти назви, кожна з яких була немов початок чергової легенди — химерної, кривавої, паморочливої: "Дорога невидима, частина котрої йменується Лихий крок, а друга Чорний шлях, а є іще Муравський шлях, шлях Ромоданівський ...Мертве озеро, Біле озеро, урочища Борода, Ніс, Дикий діл, Гріб Павлюка, Запогостя, Темна долина, Мазепин ланцюг, Долина Злодіїв, Скік білого коня, Скік півня, Скік овечий, Скік вовчий...". Тому і витримували Степ і назавжди закохувалися в його жорстокі чари люди, які приймали його Закон, жили згідно нього і вмирали відповідно йому. І горе було тим одинакам, що пускалися навмання Степом, бо жалю Степ до чужинців не знав...
Тільки степові орли, що вільно гойдалися в синьому небі, могли повідати про безліч трагедій, які протягом тисячоліть омивали Степ сльозами і кров'ю. У спекотне літо 1775 року багато чого дивного бачили орли, пролітаючи поміж степовими балками, урочищами і могилами. Може, тільки вони і помітили, як у Степу, шляхами якого здіймали пил війська генерала Текелія, ледь помітною стежкою мчала пара змилених коней невеличкий критий візок-таратайку. Холодним оком кинули орли на подорожніх, що насмілилися пуститися у такий небезпечний шлях і полетіли далі...
Візком твердою рукою правив кремезний чоловік у жовтій черкесці, які ще років десять тому гордо носила полкова старшина Гетьманщини. Мав візник суворе обличчя, посивілі чуприну і вуса, широкі плечі і два пістоля за чересом. Видно по всьому, що не останньою людиною був він за часів гетьмана Розума. Що ж примусило його стрімголов нестися запорізьким степом, заганяючи коней? Від чого і від кого тікав він?..
Таратайка рипіла, гуркотіла, її часто-густо підкидало на горбиках, лише якимось дивом не розвалювалася. З коней летіли шматки мила й піни, здавалося, що коні ось-ось впадуть, але візниця безжальною рукою підганяв їх пужалном по мокрих боках. Зненацька щось тріснуло у задніх колесах — і вони покотилися по траві, таратайка проторохтіла ще трохи і зупинилася. Візниця натягнув повіддя і зупинив коней, а зіскочивши, побіг шукати колеса. Двері візка розчинилися, і з нього вийшла молода дівчина дев'ятнадцяти-двадцяти років. Обличчя її було вкрай стомлене від тяжкої подорожі. Одягнута була у звичайну білу сорочку, хіба що із тонкого полотна, багато мережану шовком, поверх неї, рясно гаптована бісером, керсетку, та довгу барвисту клітчату плахту. Тонкий стан перетягував шовковий пояс. Ноги були взуті у зелені сап'янові чобітки. На довгій дівочій шиї блищало намисто із срібних дукатів, світлі коси вкладені навколо голови і перев'язані широкою червоною стрічкою. Немов зібралася якась старшинська донька на вечорниці або досвітки. Тільки ось гарне обличчя не світилося ні радістю, ні передчуттям веселих танців. Страх і напружене очікування близької небезпеки відбивалися на блідому і втомленому чолі. Втім, не дуже вона і нагадувала червонощоких і огрядних сільських дівчат. Щось невловимо шляхетне було в цих тонких вустах, вишуканому обличчі і великих карих очах.
Вона озирнулася навкруги — високі степові трави грізно підступали до скособоченого візка. Дівчина сміливо потріпала коня по гриві, притримуючи його за віжки.
— Біда, Оксано, колесо вщент розлетілося — прийдеться верхи далі пробиватися. — Сказав, наблизившись до неї, старшина. — Не турбуйся, донечко, все рівно від нього ми встигли втекти.
Дівчина тільки повела плечима:
— Нехай буде, тато, як ідеться — на все воля Божа!
На ці слова чоловік тяжко позіхнув, витер піт із обличчя, глянув у степовий простір, що без краю розкинувся довкола, і глухо повторив:
— На все воля Божа...
...Через півгодини вони вже їхали верхи на конях. Оксана напрочуд добре трималася у сідлі, хоча батько постійно озирався із турботою на неї. Іноді він доставав із кишені великий компас, щось довго мудрував над ним, дивився на сонце і напружено поглядав у степ. Декілька разів він зупиняв коня, озирався навкруги, і обличчя його хмурилося. Оксана мовчки дивилася на батька, видно було, що вона намагалася не турбувати його зайвий раз.
Під вечір мандрівники доїхали до неглибокого яру, порослого низькими тополями. Батько зіскочив із коня, допоміг зійти Оксані і невесело промовив:
— Доведеться на ночівлю збиратися — здається, ми трохи збилися зі шляху. Він витягнув із тороків баєву юпку і дбайливо накинув доньці на плечі, потім заходився збирати хмиз для вогнища.
За годину вони мовчки сиділи біля вогнища, ретельно прикритого від сторонніх очей розтягнутою батьковою киреєю. Над багаттям булькотів казанок із юшкою. Дівчина помішувала його дерев'яною ложкою, час від часу кидаючи стурбовані погляди на батька. Той замислено смоктав люльку, і тяжкі думи креслили його чоло різкими зморшками.
Здавалося, що вони бояться навіть звертатися один до одного, аби не порушити тишу і не привести до руху у темряві якісь незнайомі і незбагненні зловісні сили.
Нарешті Оксана зняла із вогнища казанок, поставила його на рушник і нарізала кілька окрайців хлібу.
— Помолимося, доню, — сказав батько, і вони почали промовляти "Отче наш", старанно вимовляючи слова... Молитву перервав тріск у гущавині. Обоє перезирнулися і застигли, напружено прислуховуючись. Звук повторився, але тепер значно ближче. Батько підхопився, миттєво вийнявши з-за пояса пістоль, і звів курок.