Заложна душа
Шрифт:
...А стіни вже безліч облог витримали, а кожен сердюк гусарської хоругви вартий...
...Виведи нас, пусти в останню лаву... Заллємо кров'ю рови чигринські...
...Але щось зламалось у душі славного гетьмана Петра Дорошенка...
...Старий канонір довго стовбичив замислено із запаленим ґнотом над мідною мортирою, споглядаючи, як розвертається старшина перед роз'їздом московських дітей боярських і лівобережників-барабашів. А коли кинув булаву під ноги стрілецькому полковнику гетьман Дорошенко, похилив сиву голову канонір, ґнотом ніяково повів і на ґніт плюнув, а потім довго дивився на блискучий ствол мортири, із якою пройшов довгий шлях, розпочатий на Жовтих Водах...
...Позаду гетьмана Дорошенка джура його відданий — запорожець Яків Горлач. Молодий,
Самому Якову чотири роки було, як розпалося козацьке братерство, стиснуте залізною рукою Хмеля. І вже виросло в Україні нове покоління, яке звикло лити братську кров наче воду.
Їде Яків обабіч полковників, які колись саму Польщу здобували. Сам Дорошенко, хоча широкі плечі свої як завжди поставно тримає, але вже не відчуває Яків тої заповзятої сили гетьманської, за яку колись полки яро у вогонь кидались.
А ось вже попереду роз'їхались діти боярські у бляшаних тегиляях. А за ними стрілецькі сотники замахали шестоперами і бородаті стрільці у червоних каптанах, незграбно брязкаючи бердишами, у шерегу шикуватись почали. Більш молоді витягували шиї, дивлячись на свого лютого ворога — клятого Дороша. Старі набурмосено позирали на поїзд гетьманський. Здавалося, над ними всіма — старими і молодими, над усім військом московським — моторошно віє єдина думка і єдине слово: Конотоп...
За шерегами, далі рівно тріпочуть по вітру прапори комонних полків Івана Самойловича. Московські недоламки. Перемогли нарешті недоляшків! Козаки на баских конях, суховій значками на списах грає — найкращі сотні відібрав гетьман Іван Самойлович, аби перед ненависним гетьманом-суперником похвалитись своєю силою. Сидять вправно, весело блимають очима: що, чигиринці, зварили чорта в ринці?
Дивиться Яків на них — нема лютішої ненависті, як між рідними братами.
Ось і сам гетьман Іван Самойлович — на коні перед золотим шатром (царський дарунок), біля гетьмана чорний геній України — боярин Ромадановський. Майстер хитромудрих задумів і творець кривавих колотнеч по обох берегах Дніпра.
Гетьман Петро найзаклятіших своїх ворогів побачив, і мимоволі рука повіддя трохи притримала. Обличчя широке посіріло. Добре зрозумів гетьман думки свого ненависного суперника-переможця, відчув, як зчепив пальці навколо булави клятий Попович. Ще мить — блисне булава, і гупне залп по Дорошенку й старшині його, а далі понесуться лавою компанійці звично дорубувати в капусту недоляшків з правого берега. І тоді все. Довгоочікуваний спокій. І булава — єдина по обох берегах Дніпра.
...Старшина Дорошенка підібралася і ще більше у сідлах виструнчилась, смерті очікуючи. Яків скоса на Дорошенка оком кинув — зараз, як бувало заб'є у жилах гетьманових сила і кинуться вони із шаблями на смерть. На козацьку смерть.
Тільки мудрий боярин, князь Григорій Ромадановський м'яко і христолюбиво Самойловича за плече торкнув.
...Хіба ж я, люб'язний Іване, сам палко не бажаю цих зрадників Його Царської Світлості на люті тортури та пекельну кару віддати? Хіба не мені знати, скільки голів православного воїнства ці бунтівні чигиринці посікли? Хіба не бачив я долини, трупами московськими всіяними? Хіба не ми із тобою пожежу малоросійську разом кровію заливали? Хіба не я тяжкими трудами стільки років твою химерну Малоросію до царської милості привертаю? Тільки не дождеться гордий Петрушка Дорош від нас такої милості — мучеником на той світ податись. Цар — батюшка, прозваний недаремно Тішайшим, по-різному зраду викорінювати може... [3]
3
Справді, тактика геніальна і стара, як розділ людства на класи. Петро Дорошенко не поповнив пантеон героїв (мучеництво тут є обов'язковим), і пішов на той світ не мучеником, а воєводою Вятки.
І зникла запекла лють у гнівних очах гетьмана. І відпустив булаву Самойлович, і торкнув коня острогами, і заграли переможно сурми, і заторохтіли переможно барабани.
А два гетьмани виїхали назустріч один одному. І окрім них двох, тільки Яків Горлач зрозумів, що мовчки один одному повідали, або могли повідати.
— Зламав ти мене, Іване Самойловичу. Разом із Москвою... І справу Хмеля зламали.
— Хіба ж, Петре, то справа Хмеля була на Козацько-Малоросійську Вітчизну нашу турчина навести?
— Москва при ньому теж тут багато волі не мала...
— Не може наш край нікому не підкорятись, Петре. Воля занадто сильно груди рве нашим краянам. Я правдиву силу обрав. Скільки б без неї ще смута нашу країну терзала? Моя Гетьманщина квітне, а твій берег спустошений...
— Переміг ти, Іване...
— Немов усмішку у твоїх словах чую, Петре...
— Вірно Москві служиш — ну, як Демко Многогрішний.
— Той за діло у Сибір пішов...
— Зачекай... [4]
4
Самойловича не врятувала вірна служба і тонка "реальна політика", він повторив шлях по етапу в Сибір свого попередника Дем'яна Многогрішного. Там у нього було багато часу, щоб згадати Дорошенка.
У Москву за гетьманом Яків Горлач не поїхав. Колишній джура гетьманський у своєму житті завжди шукав силу.
І вона відшукала його.
І спекотним серпнем року від створення Адама 7184, а від пришестя у світ Господа 1676 закінчилась Руїна...
А може тільки почалася?
7. Що залишається мертвим і що залишається живим
Більше довгих розмов дід з Остапом не вів. Тільки і крутилася у голові зловісна приповідка: "Наші діди зазнали біди, наші онуки зазнають муки".
Ще п'ять днів Остап виходив у дідів сад, із подивом відчуваючи, як швидко затягуються його рани і як його тіло наливається крицевою силою. Хіба що іноді поблизу серця на мить з'являвся гострий біль — немов у груди знов влучала гостра куля...
Ці дні Остап подовгу просиджував у саду і слухав, як німий грає на скрипці, дивні думки ятрили його душу. Діда Чорнояра він майже не бачив, але, не перестаючи, згадував розповідь, яка сповнювала його серце тяжкими передчуттями і, в той же час, піднесеним очікуванням битви, що згасить його відчай. Виніс він лежак під дерева і тепер спав на подвір'ї. Іноді вдень він сідлав коня, що вже застоявся на припоні, і виїжджав у степ. З кожним разом прогулянки ставали все довшими. Одного разу він повернувся, коли вже стемніло. Напоїв коня і ліг спати. Прокинувся запорожець від дивних звуків, що лунали у бурдюгу. Остап вскочив, спросоння не розуміючи — сон це чи яв. Здавалося, хтось захлинається від сухоти. Стурбований козак вскочив до бурдюга. Дід Чорнояр лежав на долівці і хрипів. На вусах і підборідді спеклися згустки крови. Руками із набряклими жилами дід намагався розчепити щось невидиме, що скручувалося навколо його горлянки. Велика книга валялася поруч. Очі Чорнояра були широко розкриті. Остап підскочив до діда — щось майнуло сухим і гарячим подихом в обличчя козака і просочилось скрізь стіну...