Заложна душа
Шрифт:
— Видно, що це його москаль багнетом штиркнув, — сказав він, витираючи спітніле обличчя. Чіпка здивовано подивився на чабана. Той замислено покрутив сивий вус:
— Бачив я такі рани — ще коли з Гонтою гайдамачив. Москалі нас тоді добряче своїми багнетами з ляхами помирили...
— А хіба у нас із ними війна?
Трохим махнув рукою:
— Із ними ніколи не знаєш — чи мир чи розмир. Як то люди кажуть, варив чорт із москалем пива — і солоду відрікся....
Чіпка згадав, як вони із зимівчанами минулого року їхали на ярмарок у Домаху і повз них, битим шляхом, під стукіт барабанів маршували безкінечні колони солдат із довгими рушницями, на
— А за що вони його? — запитав Чіпка.
Трохим потиснув плечима, промокнув шмат полотна і витер їм обличчя вершника. Раптом Чіпці здалося, що вії на закритих очах козака ледь тіпнулися.
— Дядько Трохиме, здається, він живий. — Прошепотів підпасок і вчепився у рукав сорочки чабана.
Трохим кивнув у відповідь і застиг, вдивляючись у біле обличчя. Але козак лежав нерухомо.
— Хто його зна, — стиха сказав чабан, — відвеземо у Суху балку до діда Чорнояра, мо' і допоможе... Жаль буде, якщо такий козак задурно згине.
Трохим заходився плутати між двох коней перев'язь для нош.
— А він допоможе? — боязко запитав Чіпка.
— Той і мертвому допоможе... дід такий, що не тільки з живого мертвого зробить, а запросто і навпаки... — Трохим умостив згорнутий оберемок зеленого віття на перев'язі і хлопнув зловленого коня по мокрому крупу:
— Я до діда, може, до заходу встигну, а ти за отарою дивися...
2. Дід Чорнояр
Коли дід Чорнояр оселився у Сухій балці, не знали найстарші з мешканців найближчих хуторів та зимівників. Подейкували різне — казали, що дід був січовим писарем в Олешках, але розсварився із січовиками і, після повернення тих під руку гетьмана Апостола, осів у степу на самоті; інші запевняли, що старий водив гайдамацькі ватаги на Правобережжя, а потім, уходячи від ляської помсти і московської каторги, пішов із Гетьманщини за Пороги; треті взагалі казали, що дід живе тут вічно, довше ніж кам'яні мамаї, що деінде біліли у степу. Але і перші, і другі, і треті сходилися в одному — дід був характерником.
А що інше могло спати на думку будь-якому чоловікові при першому погляді на діда Чорнояра? Висушений сонцем та просмалений степовими, а може і не тільки степовими, вітрами, був старий жорсткий, як воляча шкіра, з обличчям коричневим, немов руків'я бувалої шаблі. Коли виходив дід із бурдюга, то тримався прямо, немов сухий ясень. Дивився гострими очима, що пронизливо й жахно блимали з-під густих сивих брів. Довгий оселедець діда від часу був уже не білим, а якимось пергаментно жовтим і спадав на плече. Один вус був закручений за вухо, а інший, немов довга біла змія, лежав на грудях старого. Мало хто чув, як розмовляє старий, а хто чув, той, мабуть, і перед смертю згадає цей голос, який, здавалося, не із грудей діда йшов, а з якоїсь глибокої і не освяченої могили.
Жив Чорнояр відлюдкувато у невеличкому бурдюгу, обнесеному рідким тином. Бурдюг він побудував десь із краю балки поміж сухих дерев, так що у темряві житло діда можна було запросто прийняти за перекручений вітрами та часом корч. Але вночі до Сухої балки міг потрапити хіба який чужинець, що заблукав поміж битих шляхів, бо різне балакали довгими вечорами місцеві козаки і про цю балку, і про цього діда Чорнояра...
Жив дід здебільшого сам. Іноді траплялося, що до нього прибивався якийсь перехожий — бурсак, що тікав від ректорських різок на Січ, мандрівний спудей, селянин,
Але надовго заробітчани у діда не затримувалися — кого гнав Чорнояр, крутий на руку, а здебільшого тікали самі, розносячи поміж охочими до різних чуток хуторянами дивні розповіді про самітника, від яких у мирних гніздюків мороз драв поза шкірою...
За два роки до знахідки чабанами мертвого вершника якийсь спудей, прибившись навесні до діда, домовився з ним порядкувати за кількома вуликами й десятком овець, що складали все дідове господарство. Раз після Різдва він забрів по сіль до сусідського зимівника. Трохи підігрівшись і хильнувши горілки, він тяжко замислився, сумно підпершись рукою, і коли господар налив йому другого михайлика — "малий михайлик, хіба що тільки мізерний жидок утопиться" — потрохи розбалакався:
— Старий все мовчить і мовчить, і з кожним днем темний як хмара ходить, тілько іноді по ночах з вовками й пугачами розмовляє...
Господар зимівника, товстий козак Барило, недовірливо похитав блискучою головою, по якій, немов свинячий хвостик, вився кучерявий оселедець:
— І що, сам бачив?
— І не тільки бачив — навіть чув! — спудей побожно перехрестився, — а ще старий все сидить і древню інкунабулу читає... водить сухим чорним пальцем по листах і читає, а від цього літери червоніють... як кров, сам через віконце бачив, а старий, як мою пику помітив, то так зиркнув, що у мене, Господи милосердний... — спудей побожно захрестився і знову надовго замовк. Коли Барило штурхонув його під бік, щоб заохотити до продовження розповіді, спудей перелякано сіпнувся, проковтнувши третій михайлик, насилу заспокоївся і, похапливо хрумкаючи солоним огірком, кинув загадково:
— У ній усе, та ще у кобзі... — більше витягнути з нього так нічого і не вдалося. Одначе горілка додала спудею хоробрості, і він, вже вирушаючи в дорогу, кинув:
— Гех! — або пан або пропав! — доберуся і я до цієї інкунабули!
Добрався він до неї чи не добрався — ніхто не знає, бо потім спудея ніхто не бачив, хіба дейкували, ніби схожий на нього чоловік у білій сорочці йшов із сопілочкою Ромоданівським шляхом, наспівуючи дивних пісень...
Після спудея довго ніхто не жив біля Чорноярового бурдюга, аж поки не осів там німий парубок і, може, завдяки ваді своїй, у діда і затримався.
Утім, хоча старого і боялися, але без нього не могли обійтися. Чумаки, ладнаючись у путь, завертали свої мажі до Сухої балки, і отаман, разом із старшими чумаками, поштиво знявши шапку і, витягнувши з рота довгу носогрійку, чемно грюкав у ворота, що криво висіли на рідкому тину, і довго чекали, поки з бурдюга вийде дід.
Тоді вони низько кланялися:
— Здоров будь діду, наші голови тобі!
Дід, одягнутий у просту темно-коричневу свитку і високу чорну шапку з довгим шликом, тримаючи у руках довгий старшинський посох, з обох кінців окутий сріблом, відповідав:
— Ваші голови, чумаки.
— Побажай щастя у дорозі, діду! — рік після вітання чумацький отаман. І старий дивився на них своїм нелюдським оком і махав рукою:
— Дай Боже, товариство!
Задоволені чумаки клали до його ніг торби з борошном, пшоном і сіллю, тютюн, чверть з горілкою, загорнуті у полотно шматки сала й в'язки сухої тарані, кланялися і швидко йшли до возів, біля яких напружено очікувала їх повернення решта громади.
І поки довга валка маж, риплячи повзла угору, дивився на них дід, спершись на свій посох.