Заложна душа
Шрифт:
Щось спалахнуло, і над могилою у сріблястому сяйві з'явилася чудернацька картина — великий човен із гострим піднятим носом, схожий на запорізьку чайку, із напнутими вітрилами гойдався на хвилях широкої ріки. Він ніби очікував, що козак підніметься на нього, але так і не дочекавшись, поплив удалеч, розпадаючись дрібними зірками по небу. На місці корабля майнула зіткана зі срібних струн постать прекрасної оголеної жінки — її тіло пручалося, обплутане кільцями великої змії...
Обриси жінки розтанули, і над могилою засвітилося червоними спалахами обличчя людини. Обличчя випромінювало хижу жагу, і вишкірена гострими іклами паща жахливо кривилася...
Козак піднявся, його погляд шукав небо. Дід Чорнояр простягнув до нього руки...
Гостре
4. Чіпка
Після того, як Трохим повіз козака до Сухої балки, Чіпка з гордістю узявся керувати чабанським господарством. Малий прикрикнув на собак і, поважно тримаючи ґерлиґу, пішов до череди. Роботи виявилося вже не так і багацько — пси після славної перемоги над вовками завзято бігали навколо худоби, до вечора, коли повинен був повернутися чабан залишалося ще багато часу. Чіпка, ще й ще згадуючи про ранкову пригоду, запишався і своїм внеском у порятунок козака, почав мріяти про часи, коли він підросте і сам вступить до січового куреня, стане козаком — лицарем, і обов'язково за вояцькі подвиги товариші оберуть його кошовим отаманом. Чіпка, вже уявляючи себе гетьманом, наскочив на терновий кущ і вдало погромив його малахаєм, потім пожбурив у горобців грудку землі і приліг під намет, як годиться, відпочити після тяжкої битви.
Прокинувся Чіпка, коли сонце вже сідало. Чабана ще не було. Чіпка переконався, що з худобою все гаразд, і почав уважно вдивлятися в степ, у той бік, звідки мав з'явитися Трохим. Тривога закралася у серце хлопця. Тривога і за себе, і за чабана. А був Трохим для Чіпки і замість старшого брата, і замість батька...
...Кривавим шляхом проривалися тоді залишки гайдамацького війська через Правобережжя, щоб заховатися у байраках понад Бугом. Уже скутого Гонту подарував полякам генерал Кречетніков і готували у святій Кодні палі на гайдамаків, а загін отамана Крука, в якому був Трохим, люто відгризався, уходячи від хоругв коронних та команд московських. Вибираючись до Чути, потрапили гайдамаки на згарище великого хутора. Хто хутір попалив? — чи поляки помстилися за Коліївщину, чи солдати московські погрілися, а чи просто харцизи злодійство учинили ніхто — не знав. Ледь не все Правобережжя у тому 1768 році такими руїнами чорніло. Так і минули гайдамаки згарище, кинувши байдужим оком на обвуглені стіни, як за стіною почувся дитячий лемент. Трохим повернув коня і незабаром вернувся з малим хлопцем на сідлі. Хлопець був в одній подряпаній сорочці, перемазаний попелом, заплаканий і худий.
Більше ні живих ні мертвих на руїнах не було.
— Кинь хлопця, — тільки й сказав отаман Крук. І не те що Трохим жалісний був, мабуть, навпаки, але чогось різонули його по серцю голодні й перелякані очі замурзаного малюка.
— Заберу із собою, — уперто відповів Трохим. Гайдамаки мовчки дивилися на них. За непослух отаману кара була одна... Коротка... А Трохим вже стояв, закриваючи собою малого, що перелякано вчепився йому в шаровари. Крук повільно наближався, поклавши руку на пістоль. І тут трапилося те, чого ніхто із гайдамаків не міг і уявити собі — сам отаман Крук (а залишалося йому до зустрічі з останньою кулею ще два роки), сам жахливий Крук, який не мав жалості ні до своїх ні до чужих, ніжно поклав важку долоню на русяву чупринку малюка.
Так вони і стояли — маля з великими і не по дитячому сумними очима і страшний гайдамацький отаман, іменем якого ще два покоління польських і єврейських родин будуть лякати неслухняних дітей. Щось здригнулося у круковій душі. Давній спогад засмутив отаманські очі, повернувся він і, вже влетівши у сідло свого
— Заверещить малий, перший загинеш...
Але малий гайдамаків не підвів — мовчав, стиснувши зуби, коли пробиралися під носом у московських застав, коли нечутно підкрадалися до драгунських пікетів. Мовчав під час бою й оскаженілої гонитви, міцно тримався за черес Трохима і тільки смикався, коли хлопали постріли. За це його гайдамаки так і прозвали — Чіпкою. "Підросте — буде Ничипором, а зараз нехай Чіпка".
...Назад у степ прорвалося п'ятеро із тридцяти гайдамаків. На високій могилі вони розіслали рушники і виставили куплені у зимівчан харчі й горілку. Вітер тріпав гайдамацькі чуприни й оселедці. Кожен мав на собі криваві рани. В очах ще блимали вогні від палаючих міст і містечок, спалахи пострілів і зблиски шабель і ножів. Вони пили мовчки, час від часу заводили пісні, слова яких, мабуть, карбувалися свяченими ножами.
Чіпка сидів між ними як рівний.
— Ось і ти, малий, став гайдамакою! — сказав Трохим.
На перехресті доріг гайдамаки, скинувши шапки, поклонилися один одному, попрохали прощення і погнали коней врізнобіч.
Затрималися тільки Крук і Трохим. Отаманський вороний крутився на місці, роздуваючи ніздрі. Йому кортіло майнути відкритим степом.
— Дивися за малим, Трохиме, із нього ще добрий козак буде, а це йому на коня... — Отаман Крук жбурнув прямо у руки здивованого Трохима гаманець із золотом — ледь не більшу половину своєї здобичі, відпустив повіддя і зник у степу, залишивши після себе тільки журливо похилені трави...
За ці гроші зміг Трохим відкупитися від гусарів-сербинів, що перехопили їх із малим за Новосербією. Помикався по степах, а потім найнявся разом із малюком до заможних козаків-хуторян. Завжди були вони разом — тільки один раз покинув Трохим свого помічника, покинув і не вернувся...
...Зловісні передчуття обсіли хоробре Чіпчине серце. Він до болі в очах вдивлявся у темну далеч, але чабана все не було. Малий опустив очі долу і перелякано смикнувся — довга тінь підбиралася до його босих ніг. Він перелякано підстрибнув і озирнувся. Покручене гілля сухої верби стелилося землею, а сама верба здавалася кривим і сухорлявим страховиськом. Хлопець розгублено постояв біля намету, почухав вистрижену під закаблук чуприну і заходився збирати кізяки для нічного вогнища.
"Ось, ось Трохим під'їде — а у мене вже і вогонь горить, і юшка у казані вариться...", — думав Чіпка, розводячи добрий вогонь. Поступово круторогі воли, що байдуже паслися по степу, розчинилися у нічній темряві, і тільки полум'я, біля якого сидів малий, креслило тремтяче коло. Здавалося, що весь світ поза цим колом провалився у прірву, і варто тільки ступити на край, як довгі пазурі вчепляться у тебе і полетиш прямо до пекла...
До самого ранку, схопившись за ґерлиґу, просидів біля вогнища Чіпка. Десь гавкали собаки, іноді гризлися з якимось ворогом, із скавчанням тікали кудись. Воли перелякано ремиґали. Вдалині, над Сухою балкою, спалахувала дивна заграва, але небо від неї ставало все темніше й темніше.
Всю ніч серце Чіпки божевільно калатало в грудях, і тільки коли ранкова прохолода торкнулася його рук, а високі трави й роги худоби почали проступати у ранковому тумані, хлопець зронив голову на руки і заснув...
... — От халепа! Де ж Трохим? — крик над головою, іржання коня й стукіт копит висмикнули Чіпку зі сну. Він, кліпаючи очима, підняв голову — прямо над ним крутився на коні господар зимівника Барило, а за ним маячили чоловік десять молодиків і чабанів. Червоне обличчя Барила чогось було вкрай стурбоване й перелякане: