Замах на міражі
Шрифт:
— Називав.
Гнівний видих юрби, за ним — погрозливий гул. Садок підняв руку, темну, зі скарлюченими пальцями, мов пташина лапа.
— Хіба ти дав нам суботу, що маєш себе за її володаря?
— Мені і вам дав її Бог.
— Ти привласнив собі Богове. Остерігайся, перехожий!
— Смерть йому! — заверещав хтось у юрбі.
Найнетерпеливіший, найшаленіший сповістив про себе.
Але пташина лапа Садока владно змусила замовкнути.
— Як я міг привласнити те, що мені належить? — знову негучний, розбірливий голос гостя. —
Верещання не повторилося, юрба мовчала, сотні людей занепокоєно розглядали сміливця. І голос Садока шугонув над німуючою юрбою:
— Отже, будь-хто може порядкувати суботою, як йому заманеться?!
Кажани проносилися над юрбою, безгучні й безплотні у застійному повітрі, мов клапті наростаючої чорної бурі серед завмерлої природи. У насиченій очікуванням тиші спокійні й прикро буденні слова:
— Якщо ти даси мені динарій, то хто розпоряджатиметься ним — ти чи я?
— Субота не динарій, перехожий!
— Як і ти не Бог. Але навіть ти не будеш настільки дріб’язковий, щоб дати і не дозволити користуватись. Невже Бог дріб’язковіший за тебе, людино?
З’юрмлекі недружно заворушилися, заозиралися. Лиця, лиця, але вони вже перестали бути схожими, всі вони виражали різне — зачудування, страх, збентеження, вагання (ось-ось погодяться з перехожим) і колишню озлоблену недовіру. Юрба перестала бути однорідною, розпалася на людей — різних, кожен по собі.
Садок стояв гнівно-прямий, витягував шию, обпікав поглядом дивного пророка, котрий не вивергав прокльони, не погрожував всевишніми карами, не підвищував навіть голосу — кидав лише тихі і такі звичні, зрозумілі усім фрази.
— Ти небезпечніший за чуму, перехожий! — скрегоче голос. — Куди ти кличеш нас? Чини як хочеш, що хочеш роби в суботу, як хочеш живи! Ніщо не заборонено, все дозволено — можеш убити, лжесвідчити, перелюбствувати з чужою жоною… Кожному все дозволено!
Юрба, що вже розпадалася, схлюпнулась в єдиному обуреному гомоні, знову злилася в моноліт, задні стали напирати на передніх, пружне коло рухнулося, заколихалося, почало стискатися. І в цьому вороже хисткому, конвульсійно живому колі скрегочуче гримів Садок:
— Нащо людям Закон?! Нащо людям єдиний Бог, коли кожен сам по собі — як хоче? Кожен для себе замість Бога! Ось до чого ти закликаєш, перехожий!
І пронизливий вереск шаленого нетерпеливого:
— Смерть йому!.. Сме-ерть!!
Здавалося б, він, шаленець, нарешті вже дочекався свого, та ні — рано. Знову зметнулася вгору пташина лапа Садока.
— Хай відповість!
— Ха-ай від-по-ві-ість!!! — грізним обвалом із сотень грудей.
Цей обвал довго гуркотів, розкочувався, не міг вгомонитися. Мовчав пророк, здрібнілий перед здибленою люттю мовчав, з покірною терплячістю чекав тиші. І вона нарешті настала — хистка, спопеляюча, гнівна.
— Якщо кожен прийме в себе Бога, то як тоді можна буде кривдити когось? У кожній людині — Бог,
Його почули, юрба погрозливо охнула — ображені за Бога: впустити його, великого, в себе, нікчемних, — та як він посмів! Погрозливе зачудування вихлюпнулось і не спало, а вже Садок, надимаючи жили на худючій шиї, заблаговістив:
— Слухай, Ізраїль!!! Він хоче, щоб ми мали — скільки людей, стільки й богів! Посрами язичників, Ізраїль! Відмовся від єдиного Бога! Чи не сам сатана перед нами?!
— Ві-ін!.. Ві-ін!! Вельзевул!!! — Юрба закипіла, зламала коло, стогнала і давила одне одного.
І потрясав над головою немічним кулаком Садок, суддя, обраний народом:
— Рятуй, Ізраїль, віру свою!!
— Сме-е-ерть!!! — пронизливий вереск захлинається від щастя.
— Сме-е-ерть!! — наче громом відізвалася на нього юрба.
Син Людський, який стояв серед розлюченого виру, вперше опустив голову. Він не хотів бачити, як люди нагинаються, піднімаючи каміння.
Ніхто не повинен торкатися руками нечестивця. Для таких злочинців проти віри у євреїв була тільки одна покара. Камені полетіли зусебіч. Син Людський упав…
…Він уже не ворушився, а камені все ще летіли у нього. Камені батьків, камені матерів, камені дітей… Садок також кинув свого каменя. Ніхто не може стояти осторонь!
При такій страті нема винуватців. Гнів народний — гнів Божий.
Ті, хто сидів у барці, все бачили і чули, та не посміли заступитися. Їх жменька, а розправу чинив народ. До кожного разом із жахом вкрадався сумнів — а чи праведний був їхній учитель, який збирався спасати інших, проте не спас себе? Сам Господь допустив…
Симон відштовхнувся веслом, зіпхнув барку з гальки. Тихо відплили. Ніхто їх не гукнув, ніхто про них не згадав.
Південна ніч не закрадається, а безшумно навалюється. Вона огорнула нужденне містечко, що приліпилося до скель, кам’янистий берег, закиданий камінням спотворений труп.
Убивство всупереч Історії.
Він мав прожити ще три роки, розбурхати Галілею, виголосити свою Нагірну проповідь, що закликала — «люби ближнього свого і ворога свого», з’явитися в Єрусалимі, пережити зраду одного з учнів і вже тоді тут мученицьки загинути, як нікчемний раб, — на хресті. Потім воскреснути у своїх послідовниках «смертю смерть поправши».
Нічого цього не сталося. Пророк із суєтного Назарета не став Ісусом Христом, не пройшов з покоління в покоління тисячоліттями. Люди не возвеличили його до Бога. Як багато подвижників, котрі не встигли довести своє, нині геть-чисто забуто!
Вбивство всупереч усій Історії, яку ми знаємо. Ні, не мешканці далекої Віфсаїди винні у цьому. Непередбачене вбивство вчинено з XX віку, з наших днів. Причому людьми аж ніяк не вороже-злостивими до його пам’яті і, далебі, не мстиво-жорстокими по натурі.