Замах на міражі
Шрифт:
— Ні. Скрушне зітхання:
— В такому разі вірю — майбутнє належить вам, бо молодість багатьох розвинутих націй таїться у цій пошесті.
Мене було покарано за зарозумілість. До того часу в мене вже підріс син. Він захоплювався марками, науковою фантастикою, фотографією, серед школярів шостих — сьомих класів на районних змаганнях по лижному спорту зайняв друге місце, учився нерівно, у щоденнику часто стояли поряд п’ятірки і двійки. Згадуючи минуле, виразно бачу його в ті щасливі літні дні на дачі в Абрамцеві, яку ми наймали у вдови художника, — вигоріле волосся, чисте, засмагле лице, очі, які довірливо віддзеркалюють небо, тісні потерті шорти і коліна в саднах… Щемить серце, хоч криком кричи.
Сева — одинак у добропорядній родині. Та для підлітка настає така пора, коли кожна
Він відпустив волосся, категорично відмовився стригтись, одразу ж втратив вигляд доглянутої дитини, такий собі здичавілий послушничок. Він знайшов стару материну кофту з широкими рукавами, от тільки звичайні ґудзики його не влаштовували, десь роздобув мідні дзвіночки, власноручно їх пришив. У жіночій кофті з дзвіночками, у потертих, з чужого заду (виміняних) джинсах з торочками знизу, з неохайними рідкими косицями, що спадали на плечі, — дивна, одначе увага до власної зовнішності: намагатися не сподобатися іншим, бути схожим на городнє опудало. Наш син…
Навряд чи він сподівався, що ми будемо милуватися ним, але нашу розгубленість, досаду, презирливість сприймав хворобливо, став надмір дратівливий. Тепер будь-яка дрібниця виводила його з рівноваги: осудливий погляд, гірка посмішка на моєму обличчі, прохання матері винести відро із сміттям — все це він сприймав як посягання на його гідність. І найпростіші питання оберталися для нього болісними проблемами — відзначати чи не відзначати вдома день народження, чи їхати разом з класом на екскурсію в Коломенське, чи просити у матері грошей на нові платівки?.. На його фізіономії все частіше з’являвся вселенський кислий вираз, допоки не захолов у постійну міну і остаточно спотворив його. Ми відчували — він дедалі більше вже сам себе не поважав.
А я згадував випадок у Лондоні і розкаювався у браваді — у нас цього нема, ми на відміну від інших бездоганні… Те, що властиве для часів і народів, так чи інакше не може поминути і нас.
Сакраментальний конфлікт батьків і дітей виник не вчора. «Я втратив будь-які надії щодо майбутнього нашої країни, якщо нинішня молодь прибере до своїх рук кермо влади, бо ця молодь нестерпна, просто жахлива». Ці слова сказав Гесіод ще у VII столітті до нашої ери, Але батькам наступних поколінь від того стародавнього зізнання легше не ставало.
Ну якщо вже мені не по собі — повсякчас на грані відчаю — то, здавалося б, що має відчувати мати? Та як не дивно, вона не докоряла йому, не намагалася залізти в душу, не заводила всілякі спасенні розмови, мовчала і придивлялась. Та я бачив, як важко це їй давалося: змарніла, очі позападали, погляд став неспокійний, ніби вона увесь час чекала — ось-ось ударять ззаду.
Ми одружилися, коли я був аспірантом, а вона студенткою четвертого курсу Катею Востровою — акварельне обличчя, світлі коси. Хіба міг я тоді думати, що ця ефемерна істота стане моєю непохитною підпорою. Не я — її, вона — моєю, на все життя. Щоправда, невдовзі Катя втратила свою ефемерність, розкохалася, набула величного виду. І слід сказати, що світлі Катині коси було відрізано… Я займався невловимими нейтрино, сушив голову над тим, сідлоподібна чи сферична форма Всесвіту, і не вмів пам’ятати про кахлі, що відпали у ванній, про пальто для Севочки, про те, що нарешті «хліб наш насущний даждь нам днесь». Цим клопоталася лише вона, Катя, я тільки покірливо схилявся перед її передбачливою мудрістю, тепер ось з надією чекав її рішення. І вона вирішила:
— Це бунт, Георгію. Проти нас, проти цілого світу. Ти хочеш його вгамувати?
Я нічого не відповів.
— Де там, — гірко мовила вона, — ти волієш, щоб це зробила я.
І я знову промовчав, бо вона вгадала. Мені нічого було додати.
— Так от, Георгію, краще нам не помічати його хлоп’ячого бунту, вдати, що він не вартий уваги. Не підкидатимемо дров у вогонь. Сам згасне.
Зайвий раз Катя довела свою незбагненну для мене мудрість — справді, Сева незабаром забув кофту з дзвіночками, підстригся, змив з лиця кислу міну, впрягся у шкільне ярмо, а воно нині тяжке. Давно зникли альбоми з марками, дитячі фотоапарати, підручники витіснили книги наукової фантастики, навіть у кіно вискочити бракувало часу, щоденні турботи про оцінки і синці під очима від старанності. Та пора обирати те, чому маєш присвятити себе. Треба чимось захоплюватись, щось шукати, нехай навіть на шкоду успішності, крадучи час у домашніх завдань, інакше — цілковита розгубленість на початку шляху, випадковий інститут, випадковий фах, ноша до гробу, доля невдахи. Я забив на сполох, і Сева охоче на це відгукнувся — став захоплюватись… гітарою! Цілими вечорами він бренькав з вражаючою занудливістю:
Чухають хребти ведмедіОб земную вісь…З четвірочників скотився до трієчників і вже не піднявся. Мати не дорікала мені за необачність, тільки поглядала зрідка осудливим оком.
Він подав на біофак, хоч з таким самим успіхом міг би подати на фізичний чи юридичний, його відсіяли після першого ж іспиту з математики. Отут і з’явилась на його ще по-хлоп’ячому пухких губах слабенька усмішечка, іронічна й беззахисна водночас. Усмішечка бувальця, який уже у всьому розчарувався, його вже не подивуєш і не зламаєш невдачею. Це вам не той кислий вираз недоростка, не пригніченість, не розгубленість, а набута після поразки рішучість. Сева недовго тримав нас у невіданні.
— Більше нікуди не подаватиму. Навіщо? У школі була каторга, в інституті — знову!.. Хочу жити. Просто. Без натуги. На хліб для себе якось зароблю.
Рішення безпрограшне вже тому, що для його здійснення не треба щось особливе робити. Я приголомшено дивився на усмішечку бувалої людини, приклеєну на хлоп’ячому обличчі.
А мати тихо мовила:
— Ти мене обкрадаєш, Сево.
— Чим?
— Яка мати не мріє подарувати світові видатну людину.
Але він з ходу відрізав:
— Що для тебе важливіше, мамо: те, щоб я став видатним, але був нещасним, чи ж щасливим, але непримітним?
Я крекнув, а мати з тужливим здивуванням довго розглядала його.
— Хто тебе так налякав, сину? — спитала вона. — Не ми ж.
Сева вперто опустив голову:
— Хочу бути вільним… від зайвих турбот. От і все!
Його швидко звільнили від турбот про своє майбутнє — призвали в армію. Там за нього думали, ним розпоряджалися, жодних клопотів…
Війна поріднила мене з однією людиною — Голенковим Іваном Трохимовичем, командиром дивізіону, з яким я пройшов від Калача-на-Дону до Сталінграда, від Сталінграда до Праги. Ще до фронту, на підготовчих навчаннях під Серпуховом, грізний майор Голенков випадково завважив, що хлопчина-розвідник батарейного взводу управління миттєво, не зазираючи до таблиць, робить потрібні розрахунки для наводки гармат. Сам майор Голенков прийшов із запасу, стріляв на громадянській з тридюймівок, дальність обстрілу яких чотири версти, балістику знав слабенько. Він був здивований моїми здібностями, пообіцяв зробити з мене командира, називав синком, і це, справді, стало не просто лагідним звертанням — я попав під батьківську опіку.
Іван Трохимович вражав кощавою громіздкістю незграбного тіла, густим басом, суворо висіченим обличчям. Житейська мудрість, яку він прорікав між іншим, і досі для мене нестаріючий порадник: «Пильнуй свою голову, та пам’ятай, що твоя макітра не дорожча за інші… Ніколи не гарячкуй, шаплик води гасить вогнище… Не смій бути ситим, коли підлеглий голодний…» Усе життя пам’ятаю нелукаві батьківські настанови, і якщо не завжди їх дотримуюсь, то лише тому, що не маю ні сили волі, ні моральних якостей свого наставника.