Замах на міражі
Шрифт:
— Зіпсували світ? Отже, колись він був гарний?
— Він і тепер гарний там, куди люди не можуть добратися.
— А як же ти міг бачити такі місця, Діогене, куди люди не добралися?
— Підведи голову, Арістотелю, — сердито сказав господар бочки. — І роби це частіше. Бачиш небо?
Воно чисте, не зачовгане, не запльоване. Порівняй його з брудною землею. А ластівок бачиш?.. Вони вільні і щасливі. Отакою чистою колись і земля була, і на ній жили вільні люди, які, як ці ластівки, не жадали собі багато.
— Їх покарали бога?.. Ох, це стара казка, Діогене.
— Не лукав зі мною, Арістотелю. Я ж знаю — ти не з тих,
— Хто і коли це вчинив?
— Хіба не однаково — коли. Давно! Стерлося з пам’яті… А хто перший почав псувати життя — здогадатися можна.
— І хто ж? — поцікавився Арістотель. — Напевне, такий же властолюбець, як Александр Македонський, котрий щойно вшановував тебе?
Діоген презирливо хмикнув;
— Плоди достигають після того, як з насіння виростає дерево. Александри з’явилися пізніше.
— Хто ж той лиходій, який посіяв погане насіння?
— Старанний землероб! — своїм сиплим голосом возвістив Діоген.
Арістотель прищулився на нього — запилюжена борода, похмуре чоло, зім’яті повіки, під ними неспокійні очі. Схоже на те, що, ховаючись у бочці, цей старий шанувальник Сократа чує все, про що говорять його побратими. Зовсім недавно Арістотель висловив думку, що найкраща з усіх людських верств — землероби, які щиро роблять своє діло, всіх годують, ні в що не влазять, не прагнуть управляти іншими людьми. Вони нікому не шкодять — тільки приносять користь. Воістину сіль землі. Діоген робить випад.
Арістотель посерйознішав і запитав якнайчемніше:
— Поясни мені, чим землероб, та ще й старанний, міг зіпсувати щасливий світ?
— Він збагнув, що мотика погано годує його, здогадався зробити собі соху, запряг у неї вола…
— Хіба це злочин, о Діогене?!
— Найбільший. Такого злочину не вчинить твій Александр, як би він зі своїм військом не старався вбивати, руйнувати, палити. Александр — сумирне ягня у порівнянні з першим погоничем вола на полі.
— Не збагну твоїх слів, Діогене.
— А ти піднатужся, щоб збагнути: поки є мотика, не може бути зла! — сердито й сипло, торжествуюче. — Коли ти навіть дуже сильний, то, однак, не змусиш мене, слабкого: бери мотику, добувай для мене хліб. Мене ж доведеться годувати, щоб я міг працювати! А мотикою, хоч надірвися, багато не добудеш, ледве стане, щоб самому бути ситим. Який же сенс, поміркуй, Арістотелю, тобі застосовувати до мене силу — все, що зроблю мотикою, піде на мене ж, а тобі нічого не дістанеться. Вже вигідніше тобі власноруч копирсати землю, аніж морочитися зі мною.
— Але ж коли я сильний і безсовісний, — заперечив Арістотель, — то чому б мені не використати тебе, слабкого, німого, на найтяжчій роботі — розпушуванні грунту? На цей час я можу навіть годувати тебе, щоб украй не знесилів. Використати, а потім вигнати. Навіщо утримувати тебе цілий рік, коли найважче зроблено? Врожай я вже якось сам зберу. Це легше. Мотика не рятує від зла, Діогене.
Діоген підвівся, очі його тепер виблискували серед спечених зморщок.
— Ти проженеш мене — збирайся світ за очі? Ти даси мені волю! Ну то наступного разу я вже постараюсь не попастися тобі на очі. Та й інші обходитимуть тебе стороною. З мотикою ти зі своєю силою не розженешся — ні мене, ні когось іншого бути твоїм рабом не змусиш. Сам управляйся. Зажерливість твоя загнуздана! Безсоромна сила твоя зв’язана. Ти нікому не можеш сказати: я твій володар.
Арістотель замислився.
— Продовжуй, Діогене, — нарешті попросив він. — І от старанний землероб здогадався змайструвати соху…
— І не лише соху! — запально заперечив Діоген. — Він і вола вигодував. Мотикою! А це не кожному під силу. Тільки найзаповзятішому.
— Нехай так, — згодився Арістотель. — Чого варта соха без вола…
— Я не проклинаю цього землероба, Арістотелю, ні! Він і не відав, що відчиняє лихі двері у світ. Він прагнув лише більше землі обробити, мати хліб, щоб не жити з дітьми впроголодь. І здобув… Так, так, соха не лише нагодувала його досита, зайвий хліб з’явився. Зайвий, Арістотелю! Ось тоді все і сталося. Тоді слабшого вже молена було змусити — впрягайся в соху, здобудеш мені, сильному, хліб, а я годуватиму тебе, як годую вола. Годувати й поганяти, щоб — більше, більше! Щоб я зміг утримувати нових волів, нових рабів і ще більше, більше мати зиску для себе. Не насичусь!.. У світі народилася зажерливість, Арістотелю. Від зажерливості — жорстокість. Від жорстокості — ненависть! Світ зіпсувався…
— І все почалося з сохи… — В Арістотелевій бороді знову колишня посмішка. — Змусимо землеробів потрощити свої сохи. Візьмемо знову в руки мотики. Ти цього прагнеш, Діогене?
— Тепер трощити вже слід не тільки соху, а все, що вона нажила, — палаци і будинки багатіїв, театри й арени, навіть храми… Нехай і боги не баламутять нас багатством! Треба зібрати все золото, яке є, і втопити його в морі. Треба змусити скинути розкішні одежі і спалити їх на майданах. Тих, хто насмілиться чинити опір, карати на смерть. Людина повинна повернутися до самої себе!
— Тобто має бути схожою на тебе, Діогене?
— Я показую, як можна бути щасливим, коли нічого не жадаєш.
— Шкода, що ти не бачиш себе збоку, щасливий чоловіче.
— І все ж мені позаздрив навіть він, син могутнього Філіппа, юний цар македонський!
Закудланий, одне худюче рамено вище від другого, лице темне, покарбоване, мов уламок звітреної скелі, і шалено палаючі очі, і чорні викривлені ноги з-під брудного гіматія — «скаженіючий Сократ».
Арістотель розсміявся.
— Він мудрий, цей юний цар. Ти своєю бридкістю зараз прикрасив його, сам цього не відаючи. Позаздрив… Та слава про його дивну заздрість рознесеться по всій Елладі. Всі повторюватимуть його слова, дивуватимуться їм. Невже ти міг хоч на хвильку повірити, що він… він, володар еллінів, який збирається розбити пихатих Ахменідів, ляже разом з тобою в бочці? Не сміши, Діогене!
І Діоген споважнів, задер догори запорошену борідку:
— Ти маєш рацію — визнаю, його слова облудні. Він завжди буде всіх лише обманювати — обіцяти славу, а приносити кров, дарувати щастя, а викликати страх і сльози, щедро нагороджувати й обертати ласих до царських подачок на своїх рабів. На віддяку за все це чийсь меч уразить його на смерть, як недавно і його батька. Ти так не вважаєш, Арістотелю?
— Все можливо, Діогене, — згодився Арістотель.
— А-а! — переможно вигукнув Діоген. — Визнав мою правду, визнавай і далі: чи не краще всім поводитися так, як це роблю я! Не пориватися ні за славою, ні за багатством, не заздрити іншим, не надсаджуватись на роботі, щоб мати зайве гроно винограду. Кому тоді спаде на думку замірятися на тебе, скривдити, вкоротити тобі віку?