Замах на міражі
Шрифт:
У чудовому настрої я разом з Іриною вийшов через прохідну на набережну. У каналі, що йде паралельно до Москви-ріки, у розводдях чорної води дотлівав сірий лід, в повітрі висів прісний, заохотливо свіжий запах весни. І я, щасливий авантюрист, з пафосом продекламував безсмертні слова Остапа Бендера:
— Крига скресла, пани присяжні засідателі! Крига скресла!
Ірина повела по мені своїм агасферівським оком:
— Георгію Петровичу, ви справили свою месу в цьому храмі, більше тут вам робити нічого. Будете тільки плутатись у мене під ногами. Сама без вас з усім упораюсь.
Мене безцеремонно відшивали від оракула, я лише постачальник продукції для його інтелектуального чрева. Що ж, я згоден, цілком влаштовує.
Але
На жаль, пережити таку світлу хвилю нікому не дано. Прокручування часу на машині, як і всього іншого, виявляється, втомлююче важка, прозаїчна робота.
Ірина Сушко вибудувала той матеріал, який ми з нею встигли підготувати, в алгоритми, незбагненні для невтаємничених, зрозумілі для машин. Я заходився розробляти далі, а вона з пачкою паперів у тисненій папці подалася в обчислювальний центр. Там їй повідомили, що нарекли нашу програму — «Апостол» (гучно, але однак, вельми умовно), дали пакет дисків для запису, місце для нього на полиці, і вона приступила До загалом нескладної, як для початку, операції — набивки. Всю копітку програму, охрещену «Апостолом», належало перенести на картонні карточки завбільшки з долоню — перфокарти. Робиться це за допомогою особливого механізму — перфоратора, електрифікованого співбрата друкарської машинки. В результаті вся наша вимучена праця постала перед нами у вигляді розсипаних по численних карточках дірочок. Це, так би мовити, чернетка рукопису, що пропонується машині. У ній, певне, буде багато помилок і прикрих неточностей, а отже, не раз доведеться перебирати карточки, перебивати їх заново, вносити виправлення.
Цією справою Ірині випало займатися чи не протягом усієї роботи — і до і після того, як її допустять до машини. Допускають!.. Дають всього лише три-п’ять хвилин. Купка карточок, притиснута важенною кришкою, — утюгом на жаргоні програмістів, — машина починає поспіхом злизувати їх, купка тане… Ось тут, здавалося б, і настати святій хвилині. Та ні…
Ірина не використовує навіть скупо виділені три хвилини. Злизавши всі карточки, машина першої ж хвилини видає результат. Поруч оживає друкарська машинка, чародійно, сама по собі починає з переможною жвавістю вистукувати, оракул віщує рядками на аркуші і… жене несусвітенні нісенітниці. Майже завжди і не буває, щоб з першого разу він повідомив щось зрозуміле.
З цього моменту починасться тривала боротьба програміста з машиною, вона точиться не день, не два — багато місяців, а часом і років. Шукається взаєморозуміння, виявляється помилка за помилкою, припасовується, видозмінюється програма, з’ясовується, що якісь логічні ходи у ній довільні, якісь поняття — недоступні для машинного сприйняття, вимагають поглибленого розшифрування, найменші недогляди виростають у гротескні спотворення. Програміст повинен перейняти педантичний характер машини, сам стати педантом, бути упередженим до будь-якої коми, інтуїтивно відчувати, в яких саме місцях машина може спіткнутися, з якого боку обійти її задубілу впертість. Досвідчений програміст — також провидець, інакше йому не загнуздати оракула, одержуватиме від нього тільки нісенітницю. Цей важкий період роботи називається буденним словом «налагодження».
Примхи неприборканого оракула поділяють на два види — збивання і зациклення. І того, й іншого за час битви з ЄС-1065 Ірині перепало з лихвою.
На
Іншого разу високомудрий оракул, зіткнувшись з кризою дворового господарства, коли штат наглядачів став пожирати прибутки, дійшов рішення простого, як колумбове яйце. Нема ж прямої заборони позбуватися зайвих рабів, і електронний провидець у погоні за прибутком безтрепетно знищив їх, обрізавши заодно і хазяйські землі, позбавивши володаря необхідності тримати обтяжливих наглядачів. Та на цьому оракул не зупинився, продовжував працювати — дворове господарство у нього знову розросталося, в цьому господарстві з’явилося забагато рабів, довелося ставити над ними багатоповерховий штат наглядачів, які зжирали прибуток, що знову привело до екзекуції. Оракул намірявся крутити так до нескінченності, сталося зациклення.
Сама Ірина виправляла лише незначні похибки, а там, де треба було внести щось у програму, поспішала до нас, до нашого штабу «терористичної групки» з арковим вікном і видом на гомінку вулицю на п’ятому поверсі інститутського корпусу. А в ньому її стрічав уже не я один. Нашого полку прибуло, у мене з’явилися ще два помічники.
Повз мене пройшло чимало молодих людей, яких я маю повне право назвати своїми учнями. Декотрі з них також уже доктори і самі мають учнів. Ось уже три роки я протегую Миші Копилову. Він відданий мені до кінця, я ставлюся до нього з таким батьківським почуттям, як колись ставився до мене командир дивізіону Голенков. Проте мушу признатися, що цей родинний союз дає вельми скромні результати для науки — такого відчайдушного учня у мене не було.
Не можна сказати, що Миша не обдарований. Він вражаюче легко засвоює знання, здатний відрізнити головне від другорядного, інтуїтивно знайти красивий хід конем у певній ситуації, але… зразу ж забути про неї, перекинутися на інше. Дивовижне життєлюбство не дає йому зосередитись на чомусь одному, він з тих, хто, всупереч застереженню Козьми Пруткова, намагається осягнути неосяжне.
Миша невисокий, неширокий навіть у плечах, та міцної статури, груди, як кажуть, колесом, голова без шиї, але гордовито посаджена, носить рудо-рябу бороду, за що його звично кликали Дідом — Миша Дідусь, — ніс ґудзиком, очі світлі, меткі, веселі, завжди відпрасований, чепурний, пружинистий. Він майстер спорту з шахів, має перший розряд з карате — ребром долоні розбиває цеглини — завдяки цьому і став помітною постаттю в інституті, де заледве не кожен другий чимось уславлений і знаменитий. Миша вируюче діяльний — веде секцію каратистів, організовує зустрічі з артистами і літераторами, бере участь у святкових капусниках і взагалі — «Фігаро тут, Фігаро там». Він лише інколи занурюється в науку захоплено, з головою, та, на жаль, часто-густо, ці захоплення не ділові, а романтичні.
Розповідають, Олександр Твардовський якось зронив фразу: «У кожній науці існує своя снігова людина». Наше XX століття ласе до сенсацій, схильне до міфотворчості. Фізика, мабуть, грішить цим більше, ніж інші науки. У ній часом навіть неможливо розрізнити, де маячня, а де серйозна наукова гіпотеза, те й інше видається однаково неймовірним. Миша Дідусь по черзі захоплювався ідеями: Всесвіту, що стискається до елементарної частинки, фрідмона; якимись фантастичними дірками у просторі; вакуумом, в якому виникають частинки, тобто появою з нічого чогось. Світ для Миші передусім цікавий чудесами і фантасмагоріями. Я смертельно образив би його, якби не залучив до змови по замаху на Христа. Ірина Сушко після першої ж зустрічі охрестила Мишу Манилушкою, але ж я знав — він здатний не лише на маниловські прожекти.