Замах на міражі
Шрифт:
З-під крутого лоба на мене дивилися ясні, з весняною прозеленню очі.
— Все правильно, Георгію Петровичу, — обережненько згодився Толя. — Все так, коли б Марію було викрито…
Миша Дідусь не витримав:
— Тоді не викрили, тепер збираєшся?! Та Толя вперто правив своє:
— Але в таких делікатних справах рідко випливають прямі докази, набагато частіше непевні підозріннячка, а з ними і обмовочки… Тільки не заднім числом, як у Цельса, сто з лишком літ по смерті Ісуса, а ще до його народження, коли у мами Марії живіт став округлюватись… мовляв, з солдатом бачили; поголоска підленька. Могло так статися?
— Що
— І справді, навіщо нам побутові дрібниці? — підтримала Ірина.
— Злі поголоски не такі вже й дрібниці, Ірино Михайлівно. Коли б вони були, ой як сильно отруїли б життя матері Христа. Син для неї — суцільне прокляття! Чи варто дивуватися, що вона любила його менше за інших дітей. А сам Ісус хіба не страждав через брудні підозри?.. Гірким, виходить, було його дитинство. Чи не тому він рано йде з дому, чи не тому байдужий до матері і братів?..
На спокійно округлому лиці Толі крізь простацьке смирення проступає торжество. Ірина Сушко розсердилась:
— З домислів шубу шиєш, хлопчику! Гляди, щоб вдяганкою голого короля не обернулося!
Толя скрадливо всміхнувся:
— А ви, Ірино Михайлівно, у математичних доказах ніколи не вдаєтеся до припущень?.. А ми ж чим гірші за вас, математиків? І як тільки припустимо існування раннього наклепу, нам відкриється те, що Ісусові ще в дитинстві довелося відстоювати людську гідність. Ще в дитинстві! Знаменно, Ірино Михайлівно! Знаменно!
Всі спантеличено замовкли. Три пари очей уп’ялися в мене.
Дійсно, варто нам прийняти цю зовсім не виняткову, а навпаки, досить буденну житейську колізію, як вона, замість того щоб компрометувати Ісуса, починає висвітлювати формування його незвичайного характеру. Саме в ранній юності Ісус мав набути і ті моральні позиції, і ту силу переконання, які потім здивують світ. Нікчемні натури озлоблюються від ворожого оточення, великі долають його. Відчуваючи постійну потребу в людській шані, в людській доброті, вони стають їхніми провісниками. Істина, що набила оскому: нещастя калічить слабких і гартує сильних. Ісус, перш ніж стати Христом, мав пройти нелегку школу життя.
Тижнів зо два ми займалися анатомуванням Ісуса Христа, розбивали його на окремі ознаки. Ірина Сушко кодувала їх, вибудовувала у певному порядку. Не така, виявляється, вже й фантастична річ — зобразити людину, навіть складну, глибоку, суперечливу, у вигляді якоїсь формули. А втім, ні, не саму людину, а лише своє уявлення про неї, її образ, що склався у наших головах.
Одного разу Ірина, як завжди, енергійно увірвалася до мене, кинула на стіл тиснений портфель.
— Відкрийте й погляньте!
В портфелі лежала товста купка перфокарт, недбало загорнута в папір.
— Відчуваєте, що ви зараз тримаєте в руках?
— Ісуса Христа?..
— Са-ме так!
Ісус Христос у вигляді купки тонких карточок, змережених дірочками.
— Оце-е та-ак…
Здавалося б, мені годилося перенести свій флібустьєрський штаб додому — за чаєм сперечатися на різні голоси хоч до опівночі, дружина буде тільки рада. Останнім часом вона працювала за угодою з одним відомчим видавництвом, звіряла технічні розрахунки — робота втомлива і нудна, та після того, як сина забрали в армію, Катя ніяк не могла заповнити порожнечу, що виникла в її житті. Наші зустрічі розігнали б застійну тишу, до того ж я завжди мріяв, щоб дружина пройнялася тими захопленнями, яким я віддавався цілком. Раніше це було неможливо, з багажем інститутської фізики, набутим тридцять років тому, вона навіть підступити ся не могла до проблем, якими я жив. Найближча мені людина і водночас далека. Зараз не так важко і зрозуміти, і прийняти, і стати співучасницею, але…
Це «але» було для мене повною несподіванкою. Виявляється, десь на споді, на самому дні моєї душі зачаївся незрозумілий страх — осудить! За що?! За те, що хочу «алгеброю гармонію перевірити», за те, що підмінюю почуття холодними розрахунками. Осудить, погасить полум’я, замість підтримки матиму в ній противника… Приховане, неусвідомлене відчуття, яке я тамував у собі і не міг позбутися його.
Я ніколи нічого не приховував від Каті і тепер поділився з нею своїм задумом, але в загальних рисах, як першими здогадками. Вона вислухала, стенула плечима, навіть особливо не здивувалась, не висловила бажання дізнатися детальніше. Я зрозумів це як дозвіл — роби як завжди, без мене. Ось тому і збирав свій штаб під дахом інституту, хоча при нагоді це могло викликати і справедливі нарікання: чим займаєтесь, професоре Гребін?..
Прийшов черговий лист від сина. Сева писав нам досить часто, але кожного листа ми розпечатували із завмиранням серця. Хоч, здавалося б, чого непокоїтись — ситий, одягнутий, під наглядом, служить собі у глибині Сибіру, жодної небезпеки. Та Сева з тих, хто спотикається на рівному місці.
І справді — ось лист… Він довгий, заплутаний. «Дорогі мої, довго вагався — повідомити вам чи промовчати…» А суть його повідомлення, прикритого нагромадженням виправдовувань і плутаних відступів, проста: зійшовся з жінкою, яка розлучилася з чоловіком-п’яничкою і має десятилітню доньку, після армії думає лишитися в неї, жити простим трудовим життям у глухій тайзі. Вік жінки сором’язливо не згадано, зате перелічено її достоїнства — добра, чуйна, самовіддана і таке інше.
Перший порив матері — негайно збиратися і їхати до сина. Я зупинив:
— Годі думати й вирішувати за нього. Нехай сам розбереться.
— Розбереться, та пізно буде.
— До кінця служби майже півроку. Є час отямитись.
— А коли не отямиться?
— Тоді поставимося уважніше до його бажання. А раптом це не захоплення і не дурощі, може, він справді не мислить без неї свого життя.
Катя сиділа переді мною — високо піднята голова, вилиці палають.
— Слухай!.. — Вигук, наче тріск жерсті під каблуком. — А чи любиш ти сина?
І я навіть сторопів.
— Ти з тих, у кого велика голова і маленьке серце. Ти отруєний абстрактною любов’ю…
— Не розумію, Катю.
— Ти можеш допомогти людині — просто допомогти мені, синові, сусідові, приятелю?.. Ні! Хіба що випадково, ненавмисне. І то — любити когось, яка дрібниця, чи варто цим собі завдавати клопоту. Всіх людей, все людство, і не менше, — ось на що ти націлений. Тут вже сам готовий спалити себе дотла, і вогнем хай горить все, що довкола… А оточують тебе тільки ми — я і Сева.