Замах на міражі
Шрифт:
По смерку, коли метушню заступає непевний спокій, хтось уже спить, забувши клопоти і прикрощі, хтось, ховаючись у власних стінах, пошепки втомлено розмірковує про день, що минув, або наодинці з надією чи без неї думає про день прийдешній, коли просинь повітря завмирає перед навалою темряви, — цієї пори вузькими вуличками рухався загін парубійків. На молодих лицях погрозлива діловитість, зосереджена рішучість у кожній постаті. І в декого з-під повстяного плаща стримить короткий меч. Запізнілі перехожі або кидаються вбік, або притискаються до стіни.
Ідуть ті, хто називає
Ніколи не було спокою в Єрусалимі, а нині його лихоманить чи не дужче, ніж колись. Сюди їдуть євреї з Риму і Александрії, з Корінфу і Філіпп Македонських, з близької Антіохії і далекого царства Парфянського, де вони осіли ще за часів полонення Навуходоносора. Їдуть, щоб зміцнитись у вірі, а знаходять сумніви. Тут, в Єрусалимі, кожен благовістить, на що сам здатний, на свій копил тлумачить закони, стогін і гамір стоїть від багатоголосся. Потрібен один голос, щоб його слухалися, і цей голос має належати первосвященику, інакше ж для чого він настановлений над усіма оберігати древні святині.
У нинішнього первосвященика Йосифа Хайяфа постава царя Соломона, але він у всьому слухається свого тестя Гайана. І в синедріоні серед семидесяти одного обраного сидить, окрім самого Гайана, ще п’ятеро його синів, їм підкоряються всі інші. Царюючі нащадки Ірода Великого не сміють їм перечити, римський прокуратор змушений з ними рахуватися. Синедріон — вища влада Іудеї і Ізраїлю! В народі непослух і розлад. Чи можна таке терпіти?
На допомогу високому синедріону з гущі народу, з числа тих, хто прагне порядку, спокою і благочестя, — молоді сили!
Це сини різних родин — хто виріс у багатстві, хто видряпався із злиднів, хто родом з Єрусалима, хто з сусідніх міст чи прийшов здалеку, знають на зубок святе письмо чи просто неуки — всі вони палають нездолимим бажанням служити вірі батьків.
Їх не терзають сумніви, вони не терплять сумнівів в інших.
Вони не хочуть ні про що думати, бо знають, що за них думають вибрані з вибраних у синедріоні.
Вони не зносять мовчання, коли самі голосно славлять, не зносять крику, коли їм звелено мовчати.
Вони завжди тримаються тісним гуртом, у них молоді, міцні м’язи, гаряча кров, а тому — стережись, не стій на дорозі!
Вони за синедріон, і синедріон за них, їм дозволено те, чого не дозволено іншим. Можуть жорстоко відлупцювати, можуть убити — святе діло, суд на їхньому боці.
Нехай кожен тремтить, коли пробила їхня година! Будь-хто може здатися їм підозрілим, будь-який стрічний може виявитися саме тим ворогом, якого вони принесуть у жертву синедріону.
І випадкові перехожі намагаються умить згинути з їхніх очей, а ті, хто не встигає, відходять убік, схиляють голови, завмирають, втупившись у землю.
На чолі загону — м’яким кроком на вигнутих ногах, голова без шиї на перекошених раменах, міцний гачкуватий ніс, погрозливі брови і лютий погляд з-під них — якийсь Савл. Він недавно з’явився в Єрусалимі, тілом не богатир, походженням не з вельмож, але одразу став ватагом серед слуг синедріонових, і молоді головорізи скоряються його шаленству.
За
У святому храмі перед грізним синедріоном Степан поводився зухвало. Коли сам Кайяфа зі свого первосвященицького місця поважно сказав: «Перед тобою божі обранці, нікчемний. Одне може врятувати тебе — покайся!» — Степан відрізав:
— Чи богом обрані ті, хто дбає про черево своє і забуває про душу свою? Кого ви спасли й кому допомогли?
І не зрозуміло було, хто кого судив — синедріон його, чи він синедріон. Гордівника ухвалили скарати на смерть, але перед храмом зібралася велика юрба, і невідомо було — чи так вже й покірно погодиться вона з судом?
Юрбу розколов молодий Савл. Тільки-но варта вивела Степана у порваній одежі, з оголеними мускулястими грудьми, як Савл крикнув йому поверх голів:
— Забув заповідь господа: «Суддів не обмовляй, на начальника люду твого не лихослов»!
І дружки Савла з молодечою запеклістю підхопили:
— Смерть тому, хто проти господа нашого!
Юрба здригнулася, гойднулась, юрба обурилась, рятуючи віру свою:
— Смерть! Смерть відступникові!
Напевне, тут були прибічники Степана — як не бути! — та затаїлися, бо гнів юрби, яка захищає віру, страшний.
Через усе місто вели Степана, скаженіючи, вивергаючи прокляття, славлячи наймилостивішого Єгову. Мідники відкладали вбік свої молотки, теслі й гончарі знімали свої фартухи, купці згортали свій крам — приєднувались до юрби, заражалися її ненавистю, навіть не встигши дізнатися про провину засудженого. Юрба росла і прагнула стати катом.
Будь-хто і кожен міг підняти каменя, але повинен пам’ятати: тут не самосуд, спершу вшануй давній звичай — вийди, зніми з себе одіж, поклади її до ніг обвинувачувача: тобі віддані, твою волю виконуємо, не свою.
За містом, спустившись у Тіропеонську долину, юрба спинилася, загрозливо збилась довкола злочинця. І перед Савлом, який увібрав голову в плечі, ховав під густими бровами палаючі очі, почала рости купа повстяних плащів, чумарок, хламид. Охочі готувалися виконати його волю.
Степан сконав мовчки, не чути було навіть стогону.
Вночі його знівечений труп щез.
Зараз Савл ніс себе на напівзігнутих ногах, ведучи за собою високих мовчазних хлопців. Останнім часом він оскаженів, вдень без спочинку гасав по місту, стрічався з десятками людей — старцями й каліками, міняйлами і крамарями, старшинами общин, — випитував, вишукував: хто, що, де, коли, — а вночі впевнено вів свій загін, вривався… Ні сльози, ні благання не викликали в нього жалості, найбезневинніших лякав бичами, тих, кого підозрювали, кидав у підземелля фортеці Антонія. Очі йому запали, лише жорсткий ніс погрозливо стримів на висхлому лиці. Савла боялися навіть його дружки.