Замах на міражі
Шрифт:
Нам, дилетантам в історії, потрібна була допомога професійного історика, але такого, який би неупереджено сприйняв нашу витівку. Миша одразу ж зметикував:
— Необов’язково мати справу з маститим доктором наук?
— З маститим необов’язково, а з тямущим — так.
— Аспірант, який подає великі надії, підійде?
— Підійде.
— Буде. Приведу.
І привів — досить молодий, м’який, пухкий, пришелепкувато круглолиций, з першого погляду довіри не викликає.
— Зибков Анатолій. — Без зайвої скромності перший подав мені руку,
Я завів розмову здалеку: нас цікавить вплив людини на власний розвиток; перша палиця, якою користувався примат, удосконалила його природу; від палиці до шкребка, від шкребка до рубила, до кам’яної сокири і далі аж до сучасних машин — неперервний ланцюг впливу людини на життя, на свою долю, пов’язаний з акціями, які здійснюються окремими особистостями.
Наш гість, юне обдарування, зручно вмостившись на хисткому стільці, слухав і по-кошачому Ласкаво мружився на мене.
— Ви хотіли б дізнатися, чи цей вплив може бути керованим? — скрадливо спитав він, і я одразу ж збагнув: ов-ва, не такий вже і простак, у його залитому легким жирком тілі, їй-право, таїться каверзний характер.
— Хотів би… — відказав я. — Та не смію розраховувати! Найбільше — сподіваюся помітити конкретні приклади впливу. Ви вже знаєте, що ми збираємось здійснити операцію з конкретною історичною постаттю і подивитися, чим ми їй завдячуємо.
— Еге ж, від окремих осіб залежать долі роду людського… Так-так…
— Окремі особи дають поштовх загальному розвитку, — поправив я.
— Але коли б Уатт не винайшов парову машину, це зробив би хтось інший. Неминуче.
— Правильно, — погодився я. — Інша особа! От і розберемося, чи легко вони взаємозамінні.
— Ага, зрозумів. Тому й замірилися на Христа, бо його найважче замінити.
— Або дуже легко. Варто перевірити.
І юне обдарування Толя Зибков глипнув на мене зеленим, аж ніяк не дрімливим оком.
— Варто, — згідливо кивнув. — Якщо ви не заперечуватимете, я залюбки пограю у піддавки з історією у вашій компанії.
Так сформувалася моя маленька команда — «флібустьєри й авантюристи по крові гарячій і густій», які вирішили пробитися у І століття нашої ери, вчинити там убивство, якого не повинно бути.
У штабній кімнаті з арковим вікном щодня наради. Ірина, вимучена поєдинком з безтолковою машиною, дуже змарніла, на без того вузькому лиці стирчить лише солідний ніс і брови лякають у грізному розльоті. Вона зараз робить найважче — пробиває для нас вихід із сьогодення в минуле. Я мучуся тим, що безсилий їй допомогти, а Толя Зибков, вигідно вгніздившись у кріслі збоку від мене, підбадьорює:
— Нічого, Ірино Михайлівно, справитесь. Ви інтелектуально жилава жінка.
Ірина веде носом в його бік:
— Ти, байбаченя, потаємний хам.
Толя обеззброююче всміхається, не заперечує.
Ми не можемо чекати, доки Ірина загнуздає свого
Мені навіть інколи ввижаються картинки. Бачу курну дорогу в обпаленому бурому степу. Вздовж неї стовпи з перекладинами, на яких розіп’яті раби. (Такі подорожні прикраси із зотліваючими смердючими трупами іноді простягалися на багато сотень стадій, на десятки кілометрів безперервно від поселення до поселення.) І неквапно кружляли над ними зграї вгодованих птахів.
Дорогою мимо похмурого параду смерті поспішно — крок легіонера відміряний — рухаються римські когорти. Виблискує сонце на шоломах, гойдаються на древках значки, наїжачились жалючими вістрями пілуми, вірна Риму страхітлива зброя, — списи з жахливими наконечниками на два лікті завдовжки вигостреної сталі. Ідуть когорти, спадає за ними лінива курява. Куди ідуть?.. Хіба не однаково — куди? Але там, де їм звелено появитись, проллється кров, лишаться купи трупів. Інакше навіщо ж їм крокувати під палючим сонцем, у пилюзі, нести свої пілуми?
Страхом і зненавистю охоплений цілий світ. Ніхто на землі не почуває себе в безпеці. Ніхто — ні обожнений за життя. володар всесвіту римський імператор, ні найжалюгідніший з нікчемних рабів. Кожен хронічно боїться за себе, кожен не перестає ненавидіти іншого. У страхітливому світі тільки відчайдушною відвагою можна притлумити жах і ненависть — тільки безмежною любов’ю.
— Рим — світовий центр жорстокості і насильства, а християнство виникло не тут, а в провінційній Іудеї. Чому? — тверезий Толя Зибков стріляє у мене черговим запитанням.
І я намагаюсь відшукати пояснення.
— Рим не став би епіцентром насильства, коли б не створив для себе потужний механізм, який охороняв існуючий насильницький порядок. Проповідників любові душили б У Римі після першого ж їхнього слова…
— Це дуже важливо врахувати, — стурбовано додає Ірина. — Інакше машина спіткнеться, викине нам колінце.
Та скурпульозний Толя не вгаває:
— «Люби» виступало в релігійних шатах, але ж тогочасних римлян релігійними фанатиками не назвеш. У них так само усілякі ідеї були в ходу, та Христа вони світові не дали. Чому?
Раптом вибухає Миша Дідусь:
— Все це не так і не те! Єврейський народ не здивував світ ні шедеврами мистецтва, ні науковими відкриттями, лише своєю роз’ятреною совістю — він дав людству Христа. Визначено наперед!
— Ким визначено?
— Природою! Вона не просто туди-сюди рухається — цілеспрямовано, свою програму виконує!
— Звелиш мені вкласти присуд долі в машину? — з’єхидничала Ірина.
— А як ти смієш не зважати на це?
— І ти знаєш, Манилушко, що вийде з цього?