Заповіт мисливця
Шрифт:
Легенд про чудодійний корінь існує кілька сотень, і з них можна було б скласти цілу книгу.
В свій час у Китаї збирання кореня жень-шеня було монополізоване. Монополію було введено в тисяча сімсот дев'ятому році указом імператора Хан Сі, і указ той діяв аж до першої половини дев'ятнадцятого століття. За цим указом імператорський двір щороку видавав намісникам країв сім тисяч дозволів на розшуки та збирання кореня. Шукачів, які купували ці дозволи, військовий ескорт відводив у тайгу або в гори. Тут кожному з них була визначена площа, на якій він міг шукати.
Щоб шукачі не
Наприкінці осені, коли шукачі поверталися з тайги, військові патрулі обшукували їх і записували їхню здобич. Після цього їм вказували найкоротший шлях до головного імператорського збірного пункту.
Біля воріт Великого китайського муру шукачів ще раз обшукували, вони платили тут данину відповідно до кількості та ваги знайдених коренів. На головному збірному пункті корені приймали досвідчені фахівці. Їх не можна було ні обдурити, ні підкупити, бо вони одержували від імператора надзвичайно високу платню. Якщо шукач жень-шеня намагався збільшити вагу кореня, ховаючи в ньому крупинку олова, або з'єднував пошкоджений корінь тонюсінькими дерев'яними паличками, його завжди викривали, тому що кожен корінь дуже пильно перевіряли. Нічого не можна було приховати від імператорських контролерів. Після викриття шахрайства шукача негайно заарештовували, судили і садовили в тюрму.
Найсуворіше карали тих, хто разом з коренями, знайденими в тайзі, підсовував інші корені, вирощені на таємних плантаціях. Про такі випадки негайно ж доповідали самому імператорові, який тут же призначав суворе розслідування. Справа в тому, що лікарі з'ясували, ніби штучно вирощені корені не мають бажаного впливу.
На імператорському збірному пункті корені потім ретельно досліджували й класифікували. Найцінніші залишалися в дворі. То були передусім великі, добре розвинені корені з ознаками чоловічої статі.
Гірші корені йшли на продаж. Але й вони були такі дорогі, що їх могли купити тільки багачі. Звичайно жень-шень купували лікарі, аптекарі та заможні люди для особистої потреби або як весільний подарунок для сина.
Ціни на корені були дивовижно високі. Покупець мусив платити за корінь у п'ять чи шість разів більше золота або в двадцять три рази більше срібла, ніж важив сам корінь.
Протягом кількох тисячоліть китайські, тібетські та індійські лікарі випробували благодійне діяння цього чудового кореня на багатьох поколіннях. Тому дуже бажано, щоб, нарешті, і наші лікарі та фармацевти зацікавилися цим рідкісним дарителем сили й здоров'я. Адже він росте в нас, на нашій землі, в Уссурійській тайзі…»
Феклістов дочитав і відклав книжку.
— От бач як! Людина всього не охопить. А зрештою, ти сам, Іване Хомичу, безсумнівний доказ того, що й православній людині корінь допомагає, — захоплено вигукнув Орлов.
— Спасибі Боброву, що я лишився живий. Він, мабуть, єдиний російський медик, який знає всі властивості жень-шеня і вміє ним лікувати, йому б треба бути професором східної медицини, а не фельдшером. Я почуваю себе вже так добре, що за тиждень встану. Майже три місяці пролежав я, і на мене чекають серйозні справи.
— Тільки б ти не надірвався,
Феклістов якось збентежено закліпав очима й почухав голову.
— Родіоне Родіоновичу, а куди ти поїдеш з Майюл у весільну подорож?
— У весільну подорож? Ну, це личить тільки міським людям, а в нас такої звички немає.
— А чим же ти гірший за міську людину? Поміркуй про це, дуже тебе прошу!
— Признайся, Хомичу, — ти щось задумав?
— Так, я був би навіть радий, коли б ти поїхав.
— Жартуєш?!
— Зовсім ні. Я думаю про це цілком серйозно. Я був би дуже радий, якби ти поїхав у весільну подорож до Петербурга.
— Чому саме до Петербурга?
— А куди ж ще? Майюл принаймні хоч побачить прекрасне місто, столицю Російської імперії, місто Петра Великого…
— І тільки заради цього?
— Є ще одна дрібниця. Там мешкає моя сім'я — дружина й син.
— І ото треба видумувати якусь весільну подорож! Ех, Хомичу, прямо б так і сказав — їдь до моєї сім'ї! Якщо треба, поїду.
І вони поїхали зразу ж після весілля. Всупереч місцевим звичаям, Орлов з молодою дружиною вирушив у весільну подорож до Петербурга, дуже здивувавши цим тітку Гафію.
— Модні вигадки! — сердилася вона. — І хто це їм порадив? Нема того, щоб спокійно прожити медовий місяць з молодою дружиною!
Зрозуміло, вона нічого не знала про Феклістова, який з відомих причин не був на весіллі.
А весілля справді вдалося на славу. Шістдесят гостей, між якими було п'ятнадцять евенків, бенкетували цілий тиждень. Надзвичайно цікаве видовище влаштували на весіллі евенки. Вони привели наречену до тітки Гафії і, оточивши будинок, зажадали, щоб жених пройшов випробування сміливості, кмітливості й вірності. Три тунгуси, переодягнені в шайтанів і тайгових страховиськ, нападали на жениха, намагаючись накинути на нього мотузяні зашморги. Потім прибіг четвертий тунгус, одягнений у ведмежу шкуру, й теж кинувся на жениха. Коли Орлов подолав усіх нападників, до нього підступили ще три евенки й почали ставити йому різні запитання.
Наприкінці під'їхали дні оленячі упряжки-нюлги. На одній лежали різні хутра, а на другій сиділа святково вбрана дівчина. Тунгуси пропонували женихові хутра та дівчину, вихваляли її красу й чесноти, вмовляли його, щоб він узяв її собі за жінку. «Вона краща й багатша» — кричали вони.
— Майюл найкраща, а багатство мені непотрібне. Я багатий тим, що Майюл буде моя! — відповідав на це жених.
Потім Орлов почав розкидати дрібні монети на доказ того, що в нього всього досить, і він гордує запропонованим багатством.
На цьому випробування закінчилися. Брати Майюл розстелили перед женихом ведмежі шкури, по яких він попростував до будинку. Тунгуси ж почали стукати в двері палицями й голосно домагатись доступу. Тітка Майюл з удаваним подивом виглянула з вікна й запитала:
— Оні неду? Хто ви?
— Хіте хову! — лунала відповідь. — Діти тайги!
— Немі бізу? Що вам треба?
— Аса хітені! Твою дочку!
— Пейво Амба! Йдіть до тигра!
— Мі мечалайві! Ми його застрелили!